Із Сергієм Арутуняном ми познайомилися випадково . Був гарний ,недільний , літній ранок . Цілий тиждень чекаєш , чекаєш цю неділю з мрією відіспатися , а коли вона нарешті наступить то й спати не хочеться . Я тинявся по ранковим алеям парку без діла , з надією зустріти свого друга грека Івана Арапіді . Але його чомусь не було . Як потім сам пояснив , що затримався біля радіоприймача слухаючи новини . В новинах розповідали про грецьких військових , так звану військову хунту , яка здійснила була державний переворот арештувавши грецького царя у його резиденції міста Салоніки . Іван цим дуже переймався , бо хоч і переїхав з батьками до Радянського Союзу ще в 1944 році але свого підданства не міняв . У документах у нього навіть було записано , що він являється вірно підданим грецького царя . Коли зрозумів ,що Іван уже не прийде то направився був до виходу . Коли це бачу біля кіоску з морозивом якась метушня . Звідти лунав душе роздираючий дитячий плач . Двоє маленьких хлопчиків-близнюків кликали на допомогу . Група підлітків чеченців , десь так років по шістнадцять , вісімнадцять лупцювали їхнього тата . Пацанів було десь шість , а може і сім . Не подумавши про наслідки я вмішався в бійку . Пацани спочатку були шоковані раптовою підмогою , але потім зметикувавши , що перевага все одно на їхньому боці , накинулися на нас ще з більшою люттю . Ми з Сергієм стали спиною до спини і стійко відбивали атаки .Хоч в обох у нас із носів текла червона юшка , Сергій , будучи по натурі весельчаком , підонажував чеченців : « Кавказці , як у казці , десятеро одного не бояться» . Не знаю чим би це закінчилося , бо двоє нападників побігли до якоїсь недобудованої стіни і почали були колупати цеглини . В цей саме час повернулась Сергійєва жона , що пішла була в магазин дещо купити . В руці вона тримала нову праску. Цією праскою вперіщила одного , другого , третього , решта повтікали . В чеченців існує шляхетна традиція – ніколи з жінками не воювати . Це мабуть нас і врятувало . Не розібравшись що і до чого , вона і мене гупнула була по спині . Замахнулась ще раз цілячися в голову , та Сергій вчасно перехопив праску . А міліції , як завжди у таких випадках і близько не було . Ми підійшли до фонтану і Одарка (так звали Сергієву жону) помила нас а потім і каже : «Хлопці , не погано було б вас обмити вином в Молодіжному кафе» . Я для годиться почав було відмовлятися , та Сергій і Одарка і слухати не хотіли : « Ні , хлопчику, ні , ми твої боржники» . Кафе було не далеко від Комсомольського парку . Так як було ще рано , то черги яка за звичай там була постійно , не було . Придивився до Одарки , думаю , десь я її бачив . Вона була такої рідкісної краси . що не помітити її в двохсот тисячному Теміртау не можливо . Її і в Москві важко було б не помітити . Серго ( саме так звали Сергія) був вірмен , теж гарний . Не носатий , не вухатий , не губатий , не пульовокий , високого росту , з чорними кучерями . Здалося що його теж десь бачив . Сівши в кафе за столик , замовивши що треба ми почали знайомитися .
- Ти де живеш , - питає Сергій .
- В Соцгородку.
- Та ти що. О дає ! Ми теж там живемо. А де трудишся?
- В першій автобазі , шоферую .
- Та ти що! Я теж там працюю. В якій автоколоні?
- Та , кажу, в третій , в Матушкіна Олега Полікарповича .
- Та ти що ! О дає ! Я теж там . А який номер машини?
- Та , кажу, тридцять п’ять п’ятдесят два ИШ.
- Це у тебе на кабіні трафарет «Кращий шофер Каз. СРСР».
- У мене .
- О дає ! так ти знаєш що від учора я твій бригадир!
- Не знаю , кажу , вже буду знати .
- А родом звідки?
- Із Закарпаття .
- Та ти що! Моя Одарка з Чернівців . Ну дає! Це ж виходить , що ми з тобою земляки?
- Виходить що так .
Ми потоваришували . На знак дружби випили перту . Хоч Серго і не набагато був старший за мене , але в житті багато чого навчився від нього корисного . На таких як він кажуть – пробивний хлопець . Він завжди повторював , що такого поняття як «не можу» , «не можна» не повинно існувати . Зближувало нас обох і бажання багато заробити . Дехто це засуджував , обзиваючи нас негідним словом «рвачі». Ми оправдувалися , що не для того приїхали за п’ять тисяч кілометрів , аби тут більярд ганяти .
Автопідприємство наше було велике . В один день на лінію виходило до тисячу машин . Загвоздка була в тому , що дорожні листи видавали всього п’ять диспетчерів , по одному на колону . Поки вчорашню путівку прийме , провірить , за регіструє , нову на сьогодні випише , талони на бензин та на масло видасть , а хвилина за хвилиною збігають .Та ще на випуску було всього два автомеханіки . Там черга доходила до одного кілометра . Хто хотів вчасно виїхати з бази , мусів займати чергу опівночі . Будильником користуватися в гуртожитку було не можливо , бо хлопці сварилися . Особливо ті . що любили довго поспати . Я винайшов був ефективний вихід . Вечером зїдав багато оселедців або кільки . Це мене змушувало часто просинатися воду пити . Або ще застосовував такий спосіб . Скидав з ліжка матрац і лягав на голу сітку .Це теж заставляло мене часто просинатися. Одного разу ми возили щебень на будівництво очисних споруд , що були досить далеко за містом . Я був перший у черзі за путівкою , перший виїхав з автобази і першим прибув у кар’єр Муздубай , що працював кругло добово , під завантажувальний бункер . Якщо під бункер замешкаєшся прийти , то там теж набиралася черга машин до одного кілометра .
Радянську дійсність не можна було уявити без довгих черг . До туалету черги , та інколи такі , що вистоюючи багато часу відпадала в них потреба . До перукарні черги , в їдальні черги , до лікаря черги , під автобусом черги , в пологовий будинок черги, в магазині черги , навіть на цвинтар теж були черги . Жити було весело . В черзі можна було з кимось познайомитися , можна було почути новини ,можна було обговорити якусь телепередачу , можна було обмінятися враженнями , в кінці кінців для різноманітності можна було з кимось посваритися , чи навіть побитися . Було цікаво. Спритники , а найпаче жінки примудрялися займати в магазинах місця зразу в декількох чергах . Одну за сіллю , другу за хлібом , третю за макаронами , четверту за кількою , п’яту за кефіром. Найбільш уживаною фразою на території всього Радянського Союзу було : «Хто крайній , скажете , що я за вами .» І побігла до другої черги , а там знову : « Хто крайній , скажете що я завами». Цю фразу добре розуміли «всі живущі в державі язики».
Тому і старався під завантажувальний бункер приходити першим , аби не вистоювати кілометрові черги . Воно потім на протязі дня розсосеться , але втратиш таки декілька ходок . Крім того , що був пекучий мороз , десь з півночі подув вітер , що чим далі , тим більшої набирав сили . Коли вже завантажений виїхав за місто , то у світлі фар побачив , що почалася позьомка , яка була зловісним попередженням для всіх , хто подорожує , а найбільше для тих , хто знаходиться за межами населеного пункту . Це таке природне явище , коли сніг падає не з неба на землю , а навпаки , піднімається із землі в небо . Спочатку під дією вітру сніжинки іноді з піщинками пливуть , пливуть , тоненьким шаром в певному напрямку , наче води гірської річки . Потім цей пливучий- летючий шар сніжинок сягає до колін , далі до пояса , а далі до шиї.
Коли позьомка досягає вище людського росту , кажуть що забуранило . Бурани бувають такої сили , що не можна встояти на ногах . Коли це бачу стрілка термометра показує за сто градусів . Що це може означати ? Ага ! Ось що! Заморозило радіатор , вода не циркулює і не охолоджується . Я подумав було , що вітром зірвало утеплення з радіатора . Зупинив машину , щоб усунути неполадки . В кабіні було тепло , тому кожуха зняв і сидів в одній куртці . Заглушив мотор і в цій легкій куртці вийшов з кабіни . Сильний порив вітру і дверку кабіни захлопнуло . Ручки з обох дверцят залишилися в кабіні . Справа в тому , що в той час дуже крали ручки , дзеркала , склоочищувачі. Залишиш бувало машину без нагляду , так все вирвуть з потрохами . Зупинишся бувало біля їдальні щоб пообідати , так все перелічене вище треба було забирати з собою . Часто крали не тому , що в чомусь була велика нестача , або велика потреба . Крали , бо так були навчені Радянською системою , крали по традиції чи по привичці , крали , бо це була не відємна дійсність нашого суспільства . Бензин правда ніхто не крав , бо його було досить . Тільки зараз , вийшовши з кабіни , на собі відчув справжню силу вітру і справжню силу морозу . Сніжинками в перемішку з піщинками сікло мені лице до крові . Очі почало заліплювати наче ожеледдю , віки злипаючись змерзаються , на лиці почала утворюватись льодова корка .
Так ось чому у казахів примружені очі . На протязі тисячоліть вони їх стуляють , щоб туди не попадали піщинки . Мені вже не до радіатора . Ключ від квартири почав було засовувати в гніздо дверної ручки , щоб якось відкрити дверку . Не виходить . Поки вовтузився , відчув , що замерз на стільки , що вже не слухаються не те що пальці , а й руки . Очі відкрити не можливо , віки сковало льодом . Якось здер нігтями з очей льодовий панцир , подумав , що треба розбивати скло правої дверки . Кулаками бив , бив , не розбивається . Здогадався , що під кузовом у мене лопата . Поліз під кузов , намацав в потемку лопату , а вона прив’язана дротом . Кінці дроту скручені в кілька витків , та ще й оказалися занадто короткими . Задубілими пальцями я їх відкрутити не міг , а плоскогубці зачинені в кабіні . З лопатою не виходить нічого . Ледве вибрався з під кузова . Мені почало здаватися , що кров у жилах уже замерзла наче холодець . Ага! У кузові у мене молота щебень . Ану загляну , може найдеться камінь покрупніший , яким розіб’ю скло . Та от біда . Сил уже немає щоб піднятися в кузов . За декілька спроб таки заліз.Знов біда!
Щебень була мокра , так що вона на сильному морозі змерзлася в одне ціле . Не вдалося відколупати ані крихти . З кузова ледве зліз . Уже і не пам’ятаю як. Додумався спробувати розбити скло чоботом . Хотів стати на підніжку , так ноги не слухаються , не можу відірвати їх від землі . Раптом відчуваю , що мені становиться так добре , так добре і ніби лечу . Лечу піднімаючись все вище і вище . Бачу внизу Теміртау , бачу високі заводські димарі , бачу засніжене поле , на полі бачу мою машину , а біля машини бачу себе лежачого на снігу . А мені так тепло ,так приємно як ніколи в житті не було . Потім здалося ніби об щось гепнувся . Колись казали – летів як ангел , а впав як чорт . Здалося , що хтось мене штовхає . Насилу відкрив одне око . Ніби Серго Арутунян стоїть надомною і трясучи мене щось говорить . Далі нічого не пам’ятаю. Свідомість знову покинула . Прочунявся від якогось знайомого шепоту . Відкрив очі , дивлюся , навколо все біле , біле. Світ зі мною наче гойдається . Я подумав , що лежу біля машини в полі на снігу . Роздивився , ліпше прислухався , ні це палата . Це лікарняна палата , а біля тумбочки сидять Одарка із Сергієм . Дорогенькі мої земляки , яке щастя , що ви в мене є. Сергій розповів мені , що тільки но я виїхав із кар’єру , як тут-же по радіо оголосили надзвичайний стан у зв’язку з наближенням великого бурану при сильному морозі . Оголосили також про казарменне положення . А це означало , що робочим , якщо вони на роботі не рекомендується покидати роботу . Якщо дома , то не виходити з дому .
Учням залишатися в школі , якщо дома тоне покидати домівки , і так далі . А поскільки Сергій на той час був уже завантажений , то рішив , що не стояти ж машині із щебенем не знати скільки часу . Поїхав на об’єкт , щоб розвантажитися . На десятому кілометрі він і знайшов мене непритомніючого у снігу . Три тижні пролежав я без памяті обморожений у шахтарській лікарні міста Караганда . Три тижні не відходячи від ліжка лікарі боролися за моє життя . Коли по міському телебаченню оголосили , що потрібно для пересадки кожу , в лікарні утворилася велика черга донорів . Прийшли люди різних національностей, прийшли кубинські студенти , що навчалися в різних навчальних закладах Караганди . Перше про що я спитав Сергія , так це де моя машина . Чорт машину не забрав , вона теж майже три тижні була в сніговому полоні. Буран тривав два тижні , снігом машину занесло повністю , оце тільки вчора її відкопали , притягли в гараж . Трохи роздуло радіатор , вибило заглушки на водяній рубашці і вся біда . В лікарні я пролежав довго , на щастя пересадку кожі московські спеціалісти відмінили . Тим часом мою машину передали іншому водію . Коли виписався із лікарні і відгуляв відпустку , мені дали нову машину . Все ж таки я трохи жалкував за старою . Не так за машиною , як за лівою дверкою , на якій Гриша Мунтян за рішенням ЦК профспілки так старанно наніс
красивий , на фоні державного прапора , трафарет « Кращий шофер КАЗ . СРСР» .

2013