ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Немодна Монада
2026.01.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Омелян Курта (1940) / Проза

 У сніговому полоні
Із Сергієм Арутуняном ми познайомилися випадково . Був гарний ,недільний , літній ранок . Цілий тиждень чекаєш , чекаєш цю неділю з мрією відіспатися , а коли вона нарешті наступить то й спати не хочеться . Я тинявся по ранковим алеям парку без діла , з надією зустріти свого друга грека Івана Арапіді . Але його чомусь не було . Як потім сам пояснив , що затримався біля радіоприймача слухаючи новини . В новинах розповідали про грецьких військових , так звану військову хунту , яка здійснила була державний переворот арештувавши грецького царя у його резиденції міста Салоніки . Іван цим дуже переймався , бо хоч і переїхав з батьками до Радянського Союзу ще в 1944 році але свого підданства не міняв . У документах у нього навіть було записано , що він являється вірно підданим грецького царя . Коли зрозумів ,що Іван уже не прийде то направився був до виходу . Коли це бачу біля кіоску з морозивом якась метушня . Звідти лунав душе роздираючий дитячий плач . Двоє маленьких хлопчиків-близнюків кликали на допомогу . Група підлітків чеченців , десь так років по шістнадцять , вісімнадцять лупцювали їхнього тата . Пацанів було десь шість , а може і сім . Не подумавши про наслідки я вмішався в бійку . Пацани спочатку були шоковані раптовою підмогою , але потім зметикувавши , що перевага все одно на їхньому боці , накинулися на нас ще з більшою люттю . Ми з Сергієм стали спиною до спини і стійко відбивали атаки .Хоч в обох у нас із носів текла червона юшка , Сергій , будучи по натурі весельчаком , підонажував чеченців : « Кавказці , як у казці , десятеро одного не бояться» . Не знаю чим би це закінчилося , бо двоє нападників побігли до якоїсь недобудованої стіни і почали були колупати цеглини . В цей саме час повернулась Сергійєва жона , що пішла була в магазин дещо купити . В руці вона тримала нову праску. Цією праскою вперіщила одного , другого , третього , решта повтікали . В чеченців існує шляхетна традиція – ніколи з жінками не воювати . Це мабуть нас і врятувало . Не розібравшись що і до чого , вона і мене гупнула була по спині . Замахнулась ще раз цілячися в голову , та Сергій вчасно перехопив праску . А міліції , як завжди у таких випадках і близько не було . Ми підійшли до фонтану і Одарка (так звали Сергієву жону) помила нас а потім і каже : «Хлопці , не погано було б вас обмити вином в Молодіжному кафе» . Я для годиться почав було відмовлятися , та Сергій і Одарка і слухати не хотіли : « Ні , хлопчику, ні , ми твої боржники» . Кафе було не далеко від Комсомольського парку . Так як було ще рано , то черги яка за звичай там була постійно , не було . Придивився до Одарки , думаю , десь я її бачив . Вона була такої рідкісної краси . що не помітити її в двохсот тисячному Теміртау не можливо . Її і в Москві важко було б не помітити . Серго ( саме так звали Сергія) був вірмен , теж гарний . Не носатий , не вухатий , не губатий , не пульовокий , високого росту , з чорними кучерями . Здалося що його теж десь бачив . Сівши в кафе за столик , замовивши що треба ми почали знайомитися .
- Ти де живеш , - питає Сергій .
- В Соцгородку.
- Та ти що. О дає ! Ми теж там живемо. А де трудишся?
- В першій автобазі , шоферую .
- Та ти що! Я теж там працюю. В якій автоколоні?
- Та , кажу, в третій , в Матушкіна Олега Полікарповича .
- Та ти що ! О дає ! Я теж там . А який номер машини?
- Та , кажу, тридцять п’ять п’ятдесят два ИШ.
- Це у тебе на кабіні трафарет «Кращий шофер Каз. СРСР».
- У мене .
- О дає ! так ти знаєш що від учора я твій бригадир!
- Не знаю , кажу , вже буду знати .
- А родом звідки?
- Із Закарпаття .
- Та ти що! Моя Одарка з Чернівців . Ну дає! Це ж виходить , що ми з тобою земляки?
- Виходить що так .
Ми потоваришували . На знак дружби випили перту . Хоч Серго і не набагато був старший за мене , але в житті багато чого навчився від нього корисного . На таких як він кажуть – пробивний хлопець . Він завжди повторював , що такого поняття як «не можу» , «не можна» не повинно існувати . Зближувало нас обох і бажання багато заробити . Дехто це засуджував , обзиваючи нас негідним словом «рвачі». Ми оправдувалися , що не для того приїхали за п’ять тисяч кілометрів , аби тут більярд ганяти .
Автопідприємство наше було велике . В один день на лінію виходило до тисячу машин . Загвоздка була в тому , що дорожні листи видавали всього п’ять диспетчерів , по одному на колону . Поки вчорашню путівку прийме , провірить , за регіструє , нову на сьогодні випише , талони на бензин та на масло видасть , а хвилина за хвилиною збігають .Та ще на випуску було всього два автомеханіки . Там черга доходила до одного кілометра . Хто хотів вчасно виїхати з бази , мусів займати чергу опівночі . Будильником користуватися в гуртожитку було не можливо , бо хлопці сварилися . Особливо ті . що любили довго поспати . Я винайшов був ефективний вихід . Вечером зїдав багато оселедців або кільки . Це мене змушувало часто просинатися воду пити . Або ще застосовував такий спосіб . Скидав з ліжка матрац і лягав на голу сітку .Це теж заставляло мене часто просинатися. Одного разу ми возили щебень на будівництво очисних споруд , що були досить далеко за містом . Я був перший у черзі за путівкою , перший виїхав з автобази і першим прибув у кар’єр Муздубай , що працював кругло добово , під завантажувальний бункер . Якщо під бункер замешкаєшся прийти , то там теж набиралася черга машин до одного кілометра .
Радянську дійсність не можна було уявити без довгих черг . До туалету черги , та інколи такі , що вистоюючи багато часу відпадала в них потреба . До перукарні черги , в їдальні черги , до лікаря черги , під автобусом черги , в пологовий будинок черги, в магазині черги , навіть на цвинтар теж були черги . Жити було весело . В черзі можна було з кимось познайомитися , можна було почути новини ,можна було обговорити якусь телепередачу , можна було обмінятися враженнями , в кінці кінців для різноманітності можна було з кимось посваритися , чи навіть побитися . Було цікаво. Спритники , а найпаче жінки примудрялися займати в магазинах місця зразу в декількох чергах . Одну за сіллю , другу за хлібом , третю за макаронами , четверту за кількою , п’яту за кефіром. Найбільш уживаною фразою на території всього Радянського Союзу було : «Хто крайній , скажете , що я за вами .» І побігла до другої черги , а там знову : « Хто крайній , скажете що я завами». Цю фразу добре розуміли «всі живущі в державі язики».
Тому і старався під завантажувальний бункер приходити першим , аби не вистоювати кілометрові черги . Воно потім на протязі дня розсосеться , але втратиш таки декілька ходок . Крім того , що був пекучий мороз , десь з півночі подув вітер , що чим далі , тим більшої набирав сили . Коли вже завантажений виїхав за місто , то у світлі фар побачив , що почалася позьомка , яка була зловісним попередженням для всіх , хто подорожує , а найбільше для тих , хто знаходиться за межами населеного пункту . Це таке природне явище , коли сніг падає не з неба на землю , а навпаки , піднімається із землі в небо . Спочатку під дією вітру сніжинки іноді з піщинками пливуть , пливуть , тоненьким шаром в певному напрямку , наче води гірської річки . Потім цей пливучий- летючий шар сніжинок сягає до колін , далі до пояса , а далі до шиї.
Коли позьомка досягає вище людського росту , кажуть що забуранило . Бурани бувають такої сили , що не можна встояти на ногах . Коли це бачу стрілка термометра показує за сто градусів . Що це може означати ? Ага ! Ось що! Заморозило радіатор , вода не циркулює і не охолоджується . Я подумав було , що вітром зірвало утеплення з радіатора . Зупинив машину , щоб усунути неполадки . В кабіні було тепло , тому кожуха зняв і сидів в одній куртці . Заглушив мотор і в цій легкій куртці вийшов з кабіни . Сильний порив вітру і дверку кабіни захлопнуло . Ручки з обох дверцят залишилися в кабіні . Справа в тому , що в той час дуже крали ручки , дзеркала , склоочищувачі. Залишиш бувало машину без нагляду , так все вирвуть з потрохами . Зупинишся бувало біля їдальні щоб пообідати , так все перелічене вище треба було забирати з собою . Часто крали не тому , що в чомусь була велика нестача , або велика потреба . Крали , бо так були навчені Радянською системою , крали по традиції чи по привичці , крали , бо це була не відємна дійсність нашого суспільства . Бензин правда ніхто не крав , бо його було досить . Тільки зараз , вийшовши з кабіни , на собі відчув справжню силу вітру і справжню силу морозу . Сніжинками в перемішку з піщинками сікло мені лице до крові . Очі почало заліплювати наче ожеледдю , віки злипаючись змерзаються , на лиці почала утворюватись льодова корка .
Так ось чому у казахів примружені очі . На протязі тисячоліть вони їх стуляють , щоб туди не попадали піщинки . Мені вже не до радіатора . Ключ від квартири почав було засовувати в гніздо дверної ручки , щоб якось відкрити дверку . Не виходить . Поки вовтузився , відчув , що замерз на стільки , що вже не слухаються не те що пальці , а й руки . Очі відкрити не можливо , віки сковало льодом . Якось здер нігтями з очей льодовий панцир , подумав , що треба розбивати скло правої дверки . Кулаками бив , бив , не розбивається . Здогадався , що під кузовом у мене лопата . Поліз під кузов , намацав в потемку лопату , а вона прив’язана дротом . Кінці дроту скручені в кілька витків , та ще й оказалися занадто короткими . Задубілими пальцями я їх відкрутити не міг , а плоскогубці зачинені в кабіні . З лопатою не виходить нічого . Ледве вибрався з під кузова . Мені почало здаватися , що кров у жилах уже замерзла наче холодець . Ага! У кузові у мене молота щебень . Ану загляну , може найдеться камінь покрупніший , яким розіб’ю скло . Та от біда . Сил уже немає щоб піднятися в кузов . За декілька спроб таки заліз.Знов біда!
Щебень була мокра , так що вона на сильному морозі змерзлася в одне ціле . Не вдалося відколупати ані крихти . З кузова ледве зліз . Уже і не пам’ятаю як. Додумався спробувати розбити скло чоботом . Хотів стати на підніжку , так ноги не слухаються , не можу відірвати їх від землі . Раптом відчуваю , що мені становиться так добре , так добре і ніби лечу . Лечу піднімаючись все вище і вище . Бачу внизу Теміртау , бачу високі заводські димарі , бачу засніжене поле , на полі бачу мою машину , а біля машини бачу себе лежачого на снігу . А мені так тепло ,так приємно як ніколи в житті не було . Потім здалося ніби об щось гепнувся . Колись казали – летів як ангел , а впав як чорт . Здалося , що хтось мене штовхає . Насилу відкрив одне око . Ніби Серго Арутунян стоїть надомною і трясучи мене щось говорить . Далі нічого не пам’ятаю. Свідомість знову покинула . Прочунявся від якогось знайомого шепоту . Відкрив очі , дивлюся , навколо все біле , біле. Світ зі мною наче гойдається . Я подумав , що лежу біля машини в полі на снігу . Роздивився , ліпше прислухався , ні це палата . Це лікарняна палата , а біля тумбочки сидять Одарка із Сергієм . Дорогенькі мої земляки , яке щастя , що ви в мене є. Сергій розповів мені , що тільки но я виїхав із кар’єру , як тут-же по радіо оголосили надзвичайний стан у зв’язку з наближенням великого бурану при сильному морозі . Оголосили також про казарменне положення . А це означало , що робочим , якщо вони на роботі не рекомендується покидати роботу . Якщо дома , то не виходити з дому .
Учням залишатися в школі , якщо дома тоне покидати домівки , і так далі . А поскільки Сергій на той час був уже завантажений , то рішив , що не стояти ж машині із щебенем не знати скільки часу . Поїхав на об’єкт , щоб розвантажитися . На десятому кілометрі він і знайшов мене непритомніючого у снігу . Три тижні пролежав я без памяті обморожений у шахтарській лікарні міста Караганда . Три тижні не відходячи від ліжка лікарі боролися за моє життя . Коли по міському телебаченню оголосили , що потрібно для пересадки кожу , в лікарні утворилася велика черга донорів . Прийшли люди різних національностей, прийшли кубинські студенти , що навчалися в різних навчальних закладах Караганди . Перше про що я спитав Сергія , так це де моя машина . Чорт машину не забрав , вона теж майже три тижні була в сніговому полоні. Буран тривав два тижні , снігом машину занесло повністю , оце тільки вчора її відкопали , притягли в гараж . Трохи роздуло радіатор , вибило заглушки на водяній рубашці і вся біда . В лікарні я пролежав довго , на щастя пересадку кожі московські спеціалісти відмінили . Тим часом мою машину передали іншому водію . Коли виписався із лікарні і відгуляв відпустку , мені дали нову машину . Все ж таки я трохи жалкував за старою . Не так за машиною , як за лівою дверкою , на якій Гриша Мунтян за рішенням ЦК профспілки так старанно наніс
красивий , на фоні державного прапора , трафарет « Кращий шофер КАЗ . СРСР» .

2013





    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2015-01-31 15:59:53
Переглядів сторінки твору 797
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2015.09.27 10:04
Автор у цю хвилину відсутній