ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Немодна Монада
2026.01.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Омелян Курта (1940) / Проза

 Додому в порваних шкарпетках
Всю нашу третю автоколону на ціле літо відправили у відрядження на будівництво автомобільної дороги , яка мала зєднати Караганду із столицею Казахстану Амаатта . На підготовку машин до поїздки нам дали три дні . Наша ділянка будівництва мала починатися біля невеликого містечка Каражал , що за кілька сотень кілометрів від Караганди і далі на південь . Крім двохсот робочих машин-самоскидів з нами поїхали ще декілька обслуговуючих машин . Це автомайстерні , бензоцистерни , водовозки , автонавантажувачі ,а також автослюсарі , електрогазозварювальники , акумуляторщики . Поїхали з нами майже у повному складі керівники автоколони , та начальник експлуатації авто тресту товариш Шпілєвой . У задачу товариша Шпільового входило узгодити із фірмою замовником умови праці , оплату наданих послуг , об’єм роботи , заправку машин пальним , а також облаштування побуту працівників автоколони .Приїхавши до містечка Каражал , наша автоколона зупинилася на його окраїні . Начальник автоколони Матушкін Олег Полікарпович , котрого ми полюбовно прозвали Моргун , через те що часто кліпав , наказав нам тут чекати , а сам із Шпільовим поїхав шукати фірму замовника у розпорядження котрої нас і направили . Через якийсь час вони повернулися із представниками замовників . Нам , шоферам , чомусь здалося , що нас тут ніхто не чекав . Порадившись , начальство рішило , що те місце на якому ми зупинились і є найкращим для нашої стоянки . Його по периметру позначили борозною , яку провели тракторним плугом . На цьому рішили , що облаштування нашої літньої стоянки , або як ще на неї казали – літнього стану завершено . А нам сказали , що поки що , прийдеться ночувати у кабінах машин і що нібито це тільки тимчасово , поки не привезуть вагончики , або намети . Я вже мав достатньо досвіду , аби зрозуміти , що в Радянському Союзі немає нічого більш постійного ніж щось тимчасове . Зібравши нас до купи представники замовника розпорядилися , куди , за якою ділянкою і яка бригада закріплюється , щоб уже завтра розпочати роботу . А на сьогодні нам дозволили відпочити . На наступний день начальство автоколони кудись зникло , мабуть вирішивши , що всі організаційні роботи ними зроблені . З нами залишилася тільки диспетчер Галина Кушнір . Треба ж було комусь щодня путівки від шоферів приймати , та нові виписувати .
Так сталося , що я свою машину поставив майже в притул до огорожі крайньої хати . З її двору вийшов якийсь дідисько . Подумав було , що буде сваритися , нащо так близько поставив машину , але ні . Почувши гул моторів , з просоння дід подумав було , що почалася війна з басмачами . Ми розговорилися . Дід розмовляв напрочуд гарною співучою українською мовою . Я його запитав , чи давно він з України. Він відповів , що про Україну тільки мріє , а бути там ніколи не був . Розповів , що він є нащадком тих козаків , котрих російська цариця Катерина , коли знищила Запорізьку Січ , розсіяла по всіх просторах імперії . Зараз у Каражалі проживає десь біля двісті родин тих колись славних запорожців . Було більше , але після війни молодь розїхалася по великих більш перспективних містах . Дізнавшись що я з України дід Опанас запропонував мені влаштуватись до нього на ночівлю . Звичайно , я із задоволенням погодився . Подумавши, запитав діда , чи дозволить він взяти мені із собою мого друга Фасдірахмана . Дід Опанас дозволив . Друг мій Фасдірахман був із Астраханських татар . Я , молодий та дурний ніколи до того не знав , що є татари кримські , є татари казанські , є татари астраханські, є татари азербайджанські і що це різні народи . Я думав , що є тільки одні татари , чінгізханські . Та й Фасдірахман не був на багато розумнішший за мене . Якось , коли ми були у відряджені в місті Осакарівка , нас помістили жити в одну кімнату . Дізнавшись , що я родом із Закарпаття , Фасдірахман всю ніч не спав . Як сам признався пізніше , боявся щоб я його не зїв живцем. Нібито старі люди розповідали , що бандерівці чужинців поїдають живцем .
А коли поїдять чужинців , то ніби не проти поласувати і своїми . Фасдірахман дуже любив волоські горіхи , які мені часто присилали з дому . Натомість мене пригощав ікрою ,та дуже смачною рибою , яку йому присилали брати котрі працювали у рибколгоспі на Волзі . Він був круглим сиротою .
Запросивши до свого двору , дід Опанас познайомив нас із своєю господинею . Бабка Ганя подивившись на нас запропонувала нам помитися , що було дуже доречно , бо їхали ми колоною у двісті машин по бездоріжжю інколи по солончаках . Курява здіймалася така густа , що ледве видно було задній борт попереду їдучої машини . Якби тільки курява , а то ще й солена . З під осілої на нашому тілі пилюки , виднілися тільки зуби та очі . Поки ми з Фасдірахманом мили один одного , бабка Ганя запропонувала діду розтопити самовар , щоб пригостити нас чаєм . Я побачив , як дід Опанас виносить з хати щось велике та блискуче , подібне до куполу нашої Червенівської церкви , тільки у багато разів менше . Цей бетлегем- вертеп дід поставив посеред двору , налив туди відро води , а далі через якісь отвори почав пхати до середини жмутки соломи та дрібні тріски . Нічого собі думаю буде смачний чай із соломи та трісок . Потім ту солому підпалив , а щоб скоріше розгорілася піддмухував при допомозі кирзового чобота . Я за всім цим спостерігав з великою цікавістю , бо перший раз у житті бачив самовар . На Закарпатті у тій місцевості де я родився такого ніколи не було . Та і взагалі у нас чай пили тільки як лікарство , коли хтось простудився , часто змішуючи з домашнім вином . Фасдірахман пошептав мені , що і нам би треба щось принести до чаю . В магазині ми купили дві пляшки горілки , а на закуску за наполяганням Фасдірахмана взяли палицю кінської ковбаси . Мій друг , як правовірний мусульманин , свинину не їв , тому і наполягав на конині . Ну , а ми словяни всеїдні . Конину , так конину .
Коли після чергової випитої нами чарки розмова потроху пожвавилася , я і розповів ,що перший раз у житті бачив як готують чай у такому самоварі . І думав , що чай будуть заварювати із соломи та трісок , бо в нашій місцевості ніхто такого кухонного приладу не бачив .Дід Опанас , та сусід що присів до нас , із співчуттям слухали та дивилися на мене розглядаючи з ніг до голови . А тоді дід і питає : « Синку , а про поїзд люди у вас хоча би чули?»
За будівництво нової автодороги ми взялися із великим ентузіазмом , бо надіялися добре заробити . В Казахстані коли будують дороги , то спочатку роблять насип , щось подібне до дамби , висотою до півтора – двох метрів , залежно від рельєфу місцевості . Чомусь на цю насип там казали – грейдер . Насип робиться для того , аби дорогу не заносило снігом та піском . На вирівняній добре утрамбованій поверхні насипу стелиться тверде покриття дороги . Скоро наш трудовий ентузіазм сильно похитнувся . Відправляючи нас у відрядження кожному на руки видали по сто карбованців командировочних . Пообіцяли , що регулярно на місце роботи будуть привозити нам двічі на місяць заробітну платню . Уже давно минув місяць , а привозити нам зарплату ніхто і не думав. Були такі шофери , що уже через декілька днів після прибуття залишились без копійки . На чужині не так то легко можна було щось позичити . Так як нікого з начальства не було , то вся лайка , все незадоволення сипалося на голову бідної диспетчерки Галини Кушнір . Хоча всі розуміли , що Галя ні в чому невинна і нічим нам не допоможе , але треба було на комусь злість зігнати . На стихійних зборах вирішили , що треба комусь їхати до Теміртау , до директора автобази , щоби негайно присилав зарплату . В противному разі всі залишимо машини в цій пустелі і самовільно відправимося додому . Але зясувалося , що ніхто немає грошей аби купити квиток на поїзд. Я признався , що у мене ще залишилися якісь грошенята . Коли порахували , то вийшло , що і цих замало . Хлопці повивертали кишені і наскребли ще декілька копійок.
Їх як раз вистачило тільки на квиток . А відносно харчів на дорогу , хлопці сказали , що одну добу можна і поголодувати , від цього ніби добре мозок фільтрується . Мене відвезли на найближчу залізнодорожну станцію , що була десь за тридцять кілометрів від нашого місця роботи . Кілька карбованців я заощадив тому , що деколи снідав або вечеряв у бабки Гані. Інколи у вихідні помагав їм по господарству . Наприклад , заготовляти кізяк на зиму, для розпалювання печі . Кізяк робили із гною , замішуючи його як саман , формували у вигляді цеглин , висушували і штабелювали під стріхою . Для опалювання також заготовляли бурян , що називався перекотиполе . Цього буряну теж привіз їм кілька машин .
Залізнична станція , на яку мене привезли була не великою . Такі станції були на кожні п’ятдесят кілометрів вздовж по магістралі . На них казали залізничний роз’їзд , бо там була колія , на якій розминалися потяги що рухалися у протилежних напрямках . У залі чекання станції , не було зовсім нікого . Я туди прибув уранці , а потяг , як прочитав у графіку, треба було чекати до самого вечора . Сидів і нудьгував . І ось до зали заходить ще один пасажир . Це був молодий хлопець , десь так в моїх роках . Зайшов , поздоровкався , спитав чи можна коло мене сісти . Потроху розговорились , познайомились . Звати його було Миколою . Казав , що по національності він перм’як . Те , що він належить до угро – фінської групи мов , я і сам догадався . Звучання його голосу було якесь повільне , що виходило не з рота а неначе аж із черева . Сам він ніби аж випромінював доброту , якусь доброзичливість . Такі люди швидко можуть знайти спільну мову , подружитися , згуртувати довкола себе інших . Про себе розповів , що закінчив якийсь інститут у місті Свердловську , отримав направлення на роботу до Теміртау в якості інженера на теплову електростанцію . Одного дня , просто так , із цікавості він по скобах-стремянках виліз на височезний , біля сто метрів димар електростанції , бо з висоти хотів роздивитися місто . Вилізти , виліз , а спуститися в низ не міг , тому що сильно боліли руки та ноги . Почав кричати , кликати на допомогу , але його ніхто не чув . Проте , що його могли не почути , я йому повірив , бо сам жив не далеко від цієї , хай буде проклята , станції . Там постійно , не виносимо для людського вуха ,сильним шипінням свистить пара , що виривається із якихось шпаринок . А коли спрацьовує автоматика , що відкриває клапани-запобіжники для випуску надлишку пари , то роздається страшний гул , що по силі в кілька разів перевищує гул реактивних двигунів . А ця автоматика спрацьовувала майже щогодини .
Горе було для тих людей , хто жив або працював у радіусі одного кілометра біля станції . Нарешті Миколу хтось таки помітив . Його зняли рятувальники верхолази котрих викликали із Караганди . За порушення правил техніки безпеки , Миколу звільнили з роботи , але в трудову книжку записали , що звільнився за власним бажанням . Мабуть пошкодували його , як молодого спеціаліста . Невдовзі він влаштувався на роботу на металургійний завод у відділ головного енергетика на посаду інженера . Одного разу , він обходив величезну територію , щоб познайомитися з підприємством . Якось підійшов до сталеплавильної печі . До жерла цієї печі якраз завантажували руду . Завантаження робилося за допомогою величезного транспортера . Микола із цікавості вискочив на цей транспортер , просто так , щоб покататися . Хтось із сталеварів встиг його стягнути за крок до жерла , де він міг не те що згоріти , випаруватися . За грубе порушення правил техніки безпеки його звільнили з роботи . Але знову записали за власним бажанням.
Після цього влаштувався на роботу в трамвайне депо теж на посаду інженера – електрика . Одного вечора коли він чергував у депо , захворіла вожата трамвая . А треба було зробити ще одну останню ходку . Із цікавості , Микола і взявся сісти на місце вожатої і повести трамвай . На останній кільцевій зупинці , що в районі Старого міста , Микола забув загальмувати. Так як це був крутий поворот , то трамвай перекинувся на правий бік .
На щастя ніхто не постраждав , бо через пізній час , та кінцеву зупинку вагони були порожні . На цей раз Миколу не вигнали , але заставили за свій рахунок відремонтувати пошкоджені вагони . У це село , де ми чекали потяг на вокзалі , Микола приїхав ніби для того , щоб позичити грошей чи то від родичів , чи то від знайомих , які йому потрібні були для ремонту трамвая . А так як нікого дома не застав , то повертається нізчим . Ще довго Микола розповідав про різні свої інститутські пригоди . Я з цікавістю слухав ,поки не почав дрімати . Микола на це звернув увагу . Сказав, що теж не виспався , то варто б нам полягати на лавиці , та «покімарити». Все одно потяг треба чекати ще довго . Він роззувся , аби ноги відпочили , а свої старенькі стоптані туфлі поклав під лавицю . Мені порадив теж так зробити . Але , згадавши , що в мене на п’ятах та пальцях порвані шкарпетки я не став роззуватися . Позасинали ми досить скоро .
Раптом чую , хтось мене трусить за плече . Відкривши очі , побачив , що то був Микола . Із якимось здивовано-переляканим голосом став мене питати , чи не бачив я когось , хто заходив до зали . Виявляється , хтось вкрав Миколині туфлі . Він , бідний з горя аж заплакав . Я його дуже пошкодував . Тоді він витягнув з кишені останні п’ять карбованців і попросив мене , аби пішов у село і купив у магазині спортивні кети . Звичайно , я погодився . Але трохи подумавши , Микола рішив, що я можу не той розмір купити . Він позичив у мене туфлі , сам побіг у село , щоб через півгодини повернутися . Туфлі у мене були гарні , чеські , ще нові . Микола , мабуть подивившись зразу це оцінив . Пройшла вже година , а Миколи нема . Пройшло дві , Миколи нема . Я почав підозрювати щось не добре . В той же час тішив себе думкою , що можливо магазин закритий і Микола чекає його відкриття . Пройшло ще дві години , а Миколи все нема та й нема . Нарешті перед прибуттям потягу прийшла касирка і відкрила своє віконечко . Подивившись до зали вона побачивши мене босого ,посміхнулась . А тоді до мене і каже : « Ну що , милий, ти теж попався ?» Почав було її розпитувати чи вона знає цього шахрая і де його можна знайти . Вона відповіла : « Шукай вітра в полі .» Тим часом на перон почали сходитися сільські жінки , щоб запропонувати пасажирам свій крам . Це в основному була картопля «в мундирах» , малосольні огірки , молоко , простокваша . Від стида я не знав як вийти на перон з босими ногами , куди їх заховати . А потяг уже приближався . Думаю , лиш би скоріше заскочити до вагона , а там уже боса людина не дивина . У вагонах половина пасажирів босих .
Літні ночі короткі , на зорі потяг прибув до Караганди . Автовокзал був поряд залізничного . Моя задача була швиденько заскочити в середину автобуса і заховати босі ноги із порваними шкарпетками під сидіння . Через годину я вже був у Теміртау . Зліз на зупинці в районі Соцгородка . Тут задача приховати босі ноги була складніша , бо багато людей мене знало . Вирішив , що краще буде , як зніму рвані шкарпетки і побіжу босий . Так і зробив . Ідучи до свого гуртожитку , дивлячись на свої розтоптані селянські ноги , в душі сміявся над собою приспівуючи собі табірну пісню.
Мой девіз - хмельная бряга ,
А убежище – кабак
І зовут меня бродяга ,
На самом деле я босяк .
Але най цікавішим було те , що коли я зайшов у контору нашого підприємства , мені сказали , що вчора касирка повезла нам зарплату . Мабуть ми десь по дорозі розминулися .

2013

• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2015-02-04 21:51:07
Переглядів сторінки твору 795
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2015.09.27 10:04
Автор у цю хвилину відсутній