Всю нашу третю автоколону на ціле літо відправили у відрядження на будівництво автомобільної дороги , яка мала зєднати Караганду із столицею Казахстану Амаатта . На підготовку машин до поїздки нам дали три дні . Наша ділянка будівництва мала починатися біля невеликого містечка Каражал , що за кілька сотень кілометрів від Караганди і далі на південь . Крім двохсот робочих машин-самоскидів з нами поїхали ще декілька обслуговуючих машин . Це автомайстерні , бензоцистерни , водовозки , автонавантажувачі ,а також автослюсарі , електрогазозварювальники , акумуляторщики . Поїхали з нами майже у повному складі керівники автоколони , та начальник експлуатації авто тресту товариш Шпілєвой . У задачу товариша Шпільового входило узгодити із фірмою замовником умови праці , оплату наданих послуг , об’єм роботи , заправку машин пальним , а також облаштування побуту працівників автоколони .Приїхавши до містечка Каражал , наша автоколона зупинилася на його окраїні . Начальник автоколони Матушкін Олег Полікарпович , котрого ми полюбовно прозвали Моргун , через те що часто кліпав , наказав нам тут чекати , а сам із Шпільовим поїхав шукати фірму замовника у розпорядження котрої нас і направили . Через якийсь час вони повернулися із представниками замовників . Нам , шоферам , чомусь здалося , що нас тут ніхто не чекав . Порадившись , начальство рішило , що те місце на якому ми зупинились і є найкращим для нашої стоянки . Його по периметру позначили борозною , яку провели тракторним плугом . На цьому рішили , що облаштування нашої літньої стоянки , або як ще на неї казали – літнього стану завершено . А нам сказали , що поки що , прийдеться ночувати у кабінах машин і що нібито це тільки тимчасово , поки не привезуть вагончики , або намети . Я вже мав достатньо досвіду , аби зрозуміти , що в Радянському Союзі немає нічого більш постійного ніж щось тимчасове . Зібравши нас до купи представники замовника розпорядилися , куди , за якою ділянкою і яка бригада закріплюється , щоб уже завтра розпочати роботу . А на сьогодні нам дозволили відпочити . На наступний день начальство автоколони кудись зникло , мабуть вирішивши , що всі організаційні роботи ними зроблені . З нами залишилася тільки диспетчер Галина Кушнір . Треба ж було комусь щодня путівки від шоферів приймати , та нові виписувати .
Так сталося , що я свою машину поставив майже в притул до огорожі крайньої хати . З її двору вийшов якийсь дідисько . Подумав було , що буде сваритися , нащо так близько поставив машину , але ні . Почувши гул моторів , з просоння дід подумав було , що почалася війна з басмачами . Ми розговорилися . Дід розмовляв напрочуд гарною співучою українською мовою . Я його запитав , чи давно він з України. Він відповів , що про Україну тільки мріє , а бути там ніколи не був . Розповів , що він є нащадком тих козаків , котрих російська цариця Катерина , коли знищила Запорізьку Січ , розсіяла по всіх просторах імперії . Зараз у Каражалі проживає десь біля двісті родин тих колись славних запорожців . Було більше , але після війни молодь розїхалася по великих більш перспективних містах . Дізнавшись що я з України дід Опанас запропонував мені влаштуватись до нього на ночівлю . Звичайно , я із задоволенням погодився . Подумавши, запитав діда , чи дозволить він взяти мені із собою мого друга Фасдірахмана . Дід Опанас дозволив . Друг мій Фасдірахман був із Астраханських татар . Я , молодий та дурний ніколи до того не знав , що є татари кримські , є татари казанські , є татари астраханські, є татари азербайджанські і що це різні народи . Я думав , що є тільки одні татари , чінгізханські . Та й Фасдірахман не був на багато розумнішший за мене . Якось , коли ми були у відряджені в місті Осакарівка , нас помістили жити в одну кімнату . Дізнавшись , що я родом із Закарпаття , Фасдірахман всю ніч не спав . Як сам признався пізніше , боявся щоб я його не зїв живцем. Нібито старі люди розповідали , що бандерівці чужинців поїдають живцем .
А коли поїдять чужинців , то ніби не проти поласувати і своїми . Фасдірахман дуже любив волоські горіхи , які мені часто присилали з дому . Натомість мене пригощав ікрою ,та дуже смачною рибою , яку йому присилали брати котрі працювали у рибколгоспі на Волзі . Він був круглим сиротою .
Запросивши до свого двору , дід Опанас познайомив нас із своєю господинею . Бабка Ганя подивившись на нас запропонувала нам помитися , що було дуже доречно , бо їхали ми колоною у двісті машин по бездоріжжю інколи по солончаках . Курява здіймалася така густа , що ледве видно було задній борт попереду їдучої машини . Якби тільки курява , а то ще й солена . З під осілої на нашому тілі пилюки , виднілися тільки зуби та очі . Поки ми з Фасдірахманом мили один одного , бабка Ганя запропонувала діду розтопити самовар , щоб пригостити нас чаєм . Я побачив , як дід Опанас виносить з хати щось велике та блискуче , подібне до куполу нашої Червенівської церкви , тільки у багато разів менше . Цей бетлегем- вертеп дід поставив посеред двору , налив туди відро води , а далі через якісь отвори почав пхати до середини жмутки соломи та дрібні тріски . Нічого собі думаю буде смачний чай із соломи та трісок . Потім ту солому підпалив , а щоб скоріше розгорілася піддмухував при допомозі кирзового чобота . Я за всім цим спостерігав з великою цікавістю , бо перший раз у житті бачив самовар . На Закарпатті у тій місцевості де я родився такого ніколи не було . Та і взагалі у нас чай пили тільки як лікарство , коли хтось простудився , часто змішуючи з домашнім вином . Фасдірахман пошептав мені , що і нам би треба щось принести до чаю . В магазині ми купили дві пляшки горілки , а на закуску за наполяганням Фасдірахмана взяли палицю кінської ковбаси . Мій друг , як правовірний мусульманин , свинину не їв , тому і наполягав на конині . Ну , а ми словяни всеїдні . Конину , так конину .
Коли після чергової випитої нами чарки розмова потроху пожвавилася , я і розповів ,що перший раз у житті бачив як готують чай у такому самоварі . І думав , що чай будуть заварювати із соломи та трісок , бо в нашій місцевості ніхто такого кухонного приладу не бачив .Дід Опанас , та сусід що присів до нас , із співчуттям слухали та дивилися на мене розглядаючи з ніг до голови . А тоді дід і питає : « Синку , а про поїзд люди у вас хоча би чули?»
За будівництво нової автодороги ми взялися із великим ентузіазмом , бо надіялися добре заробити . В Казахстані коли будують дороги , то спочатку роблять насип , щось подібне до дамби , висотою до півтора – двох метрів , залежно від рельєфу місцевості . Чомусь на цю насип там казали – грейдер . Насип робиться для того , аби дорогу не заносило снігом та піском . На вирівняній добре утрамбованій поверхні насипу стелиться тверде покриття дороги . Скоро наш трудовий ентузіазм сильно похитнувся . Відправляючи нас у відрядження кожному на руки видали по сто карбованців командировочних . Пообіцяли , що регулярно на місце роботи будуть привозити нам двічі на місяць заробітну платню . Уже давно минув місяць , а привозити нам зарплату ніхто і не думав. Були такі шофери , що уже через декілька днів після прибуття залишились без копійки . На чужині не так то легко можна було щось позичити . Так як нікого з начальства не було , то вся лайка , все незадоволення сипалося на голову бідної диспетчерки Галини Кушнір . Хоча всі розуміли , що Галя ні в чому невинна і нічим нам не допоможе , але треба було на комусь злість зігнати . На стихійних зборах вирішили , що треба комусь їхати до Теміртау , до директора автобази , щоби негайно присилав зарплату . В противному разі всі залишимо машини в цій пустелі і самовільно відправимося додому . Але зясувалося , що ніхто немає грошей аби купити квиток на поїзд. Я признався , що у мене ще залишилися якісь грошенята . Коли порахували , то вийшло , що і цих замало . Хлопці повивертали кишені і наскребли ще декілька копійок.
Їх як раз вистачило тільки на квиток . А відносно харчів на дорогу , хлопці сказали , що одну добу можна і поголодувати , від цього ніби добре мозок фільтрується . Мене відвезли на найближчу залізнодорожну станцію , що була десь за тридцять кілометрів від нашого місця роботи . Кілька карбованців я заощадив тому , що деколи снідав або вечеряв у бабки Гані. Інколи у вихідні помагав їм по господарству . Наприклад , заготовляти кізяк на зиму, для розпалювання печі . Кізяк робили із гною , замішуючи його як саман , формували у вигляді цеглин , висушували і штабелювали під стріхою . Для опалювання також заготовляли бурян , що називався перекотиполе . Цього буряну теж привіз їм кілька машин .
Залізнична станція , на яку мене привезли була не великою . Такі станції були на кожні п’ятдесят кілометрів вздовж по магістралі . На них казали залізничний роз’їзд , бо там була колія , на якій розминалися потяги що рухалися у протилежних напрямках . У залі чекання станції , не було зовсім нікого . Я туди прибув уранці , а потяг , як прочитав у графіку, треба було чекати до самого вечора . Сидів і нудьгував . І ось до зали заходить ще один пасажир . Це був молодий хлопець , десь так в моїх роках . Зайшов , поздоровкався , спитав чи можна коло мене сісти . Потроху розговорились , познайомились . Звати його було Миколою . Казав , що по національності він перм’як . Те , що він належить до угро – фінської групи мов , я і сам догадався . Звучання його голосу було якесь повільне , що виходило не з рота а неначе аж із черева . Сам він ніби аж випромінював доброту , якусь доброзичливість . Такі люди швидко можуть знайти спільну мову , подружитися , згуртувати довкола себе інших . Про себе розповів , що закінчив якийсь інститут у місті Свердловську , отримав направлення на роботу до Теміртау в якості інженера на теплову електростанцію . Одного дня , просто так , із цікавості він по скобах-стремянках виліз на височезний , біля сто метрів димар електростанції , бо з висоти хотів роздивитися місто . Вилізти , виліз , а спуститися в низ не міг , тому що сильно боліли руки та ноги . Почав кричати , кликати на допомогу , але його ніхто не чув . Проте , що його могли не почути , я йому повірив , бо сам жив не далеко від цієї , хай буде проклята , станції . Там постійно , не виносимо для людського вуха ,сильним шипінням свистить пара , що виривається із якихось шпаринок . А коли спрацьовує автоматика , що відкриває клапани-запобіжники для випуску надлишку пари , то роздається страшний гул , що по силі в кілька разів перевищує гул реактивних двигунів . А ця автоматика спрацьовувала майже щогодини .
Горе було для тих людей , хто жив або працював у радіусі одного кілометра біля станції . Нарешті Миколу хтось таки помітив . Його зняли рятувальники верхолази котрих викликали із Караганди . За порушення правил техніки безпеки , Миколу звільнили з роботи , але в трудову книжку записали , що звільнився за власним бажанням . Мабуть пошкодували його , як молодого спеціаліста . Невдовзі він влаштувався на роботу на металургійний завод у відділ головного енергетика на посаду інженера . Одного разу , він обходив величезну територію , щоб познайомитися з підприємством . Якось підійшов до сталеплавильної печі . До жерла цієї печі якраз завантажували руду . Завантаження робилося за допомогою величезного транспортера . Микола із цікавості вискочив на цей транспортер , просто так , щоб покататися . Хтось із сталеварів встиг його стягнути за крок до жерла , де він міг не те що згоріти , випаруватися . За грубе порушення правил техніки безпеки його звільнили з роботи . Але знову записали за власним бажанням.
Після цього влаштувався на роботу в трамвайне депо теж на посаду інженера – електрика . Одного вечора коли він чергував у депо , захворіла вожата трамвая . А треба було зробити ще одну останню ходку . Із цікавості , Микола і взявся сісти на місце вожатої і повести трамвай . На останній кільцевій зупинці , що в районі Старого міста , Микола забув загальмувати. Так як це був крутий поворот , то трамвай перекинувся на правий бік .
На щастя ніхто не постраждав , бо через пізній час , та кінцеву зупинку вагони були порожні . На цей раз Миколу не вигнали , але заставили за свій рахунок відремонтувати пошкоджені вагони . У це село , де ми чекали потяг на вокзалі , Микола приїхав ніби для того , щоб позичити грошей чи то від родичів , чи то від знайомих , які йому потрібні були для ремонту трамвая . А так як нікого дома не застав , то повертається нізчим . Ще довго Микола розповідав про різні свої інститутські пригоди . Я з цікавістю слухав ,поки не почав дрімати . Микола на це звернув увагу . Сказав, що теж не виспався , то варто б нам полягати на лавиці , та «покімарити». Все одно потяг треба чекати ще довго . Він роззувся , аби ноги відпочили , а свої старенькі стоптані туфлі поклав під лавицю . Мені порадив теж так зробити . Але , згадавши , що в мене на п’ятах та пальцях порвані шкарпетки я не став роззуватися . Позасинали ми досить скоро .
Раптом чую , хтось мене трусить за плече . Відкривши очі , побачив , що то був Микола . Із якимось здивовано-переляканим голосом став мене питати , чи не бачив я когось , хто заходив до зали . Виявляється , хтось вкрав Миколині туфлі . Він , бідний з горя аж заплакав . Я його дуже пошкодував . Тоді він витягнув з кишені останні п’ять карбованців і попросив мене , аби пішов у село і купив у магазині спортивні кети . Звичайно , я погодився . Але трохи подумавши , Микола рішив, що я можу не той розмір купити . Він позичив у мене туфлі , сам побіг у село , щоб через півгодини повернутися . Туфлі у мене були гарні , чеські , ще нові . Микола , мабуть подивившись зразу це оцінив . Пройшла вже година , а Миколи нема . Пройшло дві , Миколи нема . Я почав підозрювати щось не добре . В той же час тішив себе думкою , що можливо магазин закритий і Микола чекає його відкриття . Пройшло ще дві години , а Миколи все нема та й нема . Нарешті перед прибуттям потягу прийшла касирка і відкрила своє віконечко . Подивившись до зали вона побачивши мене босого ,посміхнулась . А тоді до мене і каже : « Ну що , милий, ти теж попався ?» Почав було її розпитувати чи вона знає цього шахрая і де його можна знайти . Вона відповіла : « Шукай вітра в полі .» Тим часом на перон почали сходитися сільські жінки , щоб запропонувати пасажирам свій крам . Це в основному була картопля «в мундирах» , малосольні огірки , молоко , простокваша . Від стида я не знав як вийти на перон з босими ногами , куди їх заховати . А потяг уже приближався . Думаю , лиш би скоріше заскочити до вагона , а там уже боса людина не дивина . У вагонах половина пасажирів босих .
Літні ночі короткі , на зорі потяг прибув до Караганди . Автовокзал був поряд залізничного . Моя задача була швиденько заскочити в середину автобуса і заховати босі ноги із порваними шкарпетками під сидіння . Через годину я вже був у Теміртау . Зліз на зупинці в районі Соцгородка . Тут задача приховати босі ноги була складніша , бо багато людей мене знало . Вирішив , що краще буде , як зніму рвані шкарпетки і побіжу босий . Так і зробив . Ідучи до свого гуртожитку , дивлячись на свої розтоптані селянські ноги , в душі сміявся над собою приспівуючи собі табірну пісню.
Мой девіз - хмельная бряга ,
А убежище – кабак
І зовут меня бродяга ,
На самом деле я босяк .
Але най цікавішим було те , що коли я зайшов у контору нашого підприємства , мені сказали , що вчора касирка повезла нам зарплату . Мабуть ми десь по дорозі розминулися .

2013