У другій половині п’ятдесятих років про цілину та про цілинників розказували легенди . Їх розказували газети , журнали та кіножурнали . Про них читали лекції , їм присвячували пісні , концерти . Уся комуно радянська пропаганда була налаштована на те , щоб завербувати побільше молоді на необжиті степові та напівпустельні простори Казахстану та Західного Сибіру . Державі до зарізу потрібен був хліб . Тільки не подумайте , що для того аби нагодувати свій многострадальний народ . Хліб , та деякі сировинні ресурси , це було єдине , що радянський уряд міг запропонувати іноземним споживачам. Вся комуно партійна ідеологічна індустрія без перестанно всіма засобами доводила своєму народові , про переваги комуністичної системи над капіталістичними цінностями . Всі новини і по всяк час , починалися з описування того , як добре живеться нашому народові і як бідують люди в країнах капіталу . Про це мало хто вірив , тому ідеологам приходилося вигадувати все нові і нові легенди .
Пригадується мені один епізод із мого життя . Мене викликали до міського комітету комсомолу міста Теміртау . Там уже була група молодих хлопців та дівчат. Нам сказали, що в Центральному комітеті є така думка , щоб направити нас , як молодих виробничників , згідно програми обміну молодіжними делегаціями до Болгарії терміном на десять днів . Ніби нас вибрали як най достойніших . Ще запитали , чи даємо ми згоду . Хто не дасть згоду задурно поїхати за кордон , відпочити , світ побачити . Тоді нам сказали , які для цього треба зібрати документи , кому їх передати і в який термін . Крім паспортів це були різні довідки , виробничі характеристики , направлення , анкети , фотокарточки . Коли всі необхідні документи були здані , перевірені , а якщо потрібно було то і виправлені , нас повідомили , що до відправки ми повинні пройти необхідний інструктаж . Інструктаж будемо проходити по суботах , тобто по вихідних днях у приміщені міському комсомолу . На цих інструктажах нас вчили , як поводити себе за кордоном , аби не зганьбити честь радянського громадянина , що ми там маємо робити , а най більше що не повинні робити . Учили , як правильно поводитися за столом , як їсти , як танцювати , якщо прийдеться , які пісні співати . Крім того кожного разу проводили з нами політзаняття . Ці інструктажі та політзаняття розтягнулися на півроку , а нас все ще не відправляли до Болгарії . Хлопці почали запитувати працівника ідеологічного відділу обкому комсомолу , котрий постійно проводив згадані інструктажі , коли нарешті нас відправлять . Ідеолог відповів , що то не від нього залежить . Наші документи відправлені до Москви на погодження . А погодження ніби не так швидко робиться . З його слів ми зрозуміли , що нас перевіряють на благонадійність , та відданість справі рідної партії .
Якби тільки нас , але перевіряли і всіх наших родичів аж до третього коліна . І ось нарешті нам повідомили , що в таку – то суботу проведуть останній інструктаж , а наступного тижня нарешті відправка . На останньому інструктажі нам сказали скільки грошей можемо із собою брати на дрібні розходи . Багато не радили брати , бо ми будемо на повному державному забезпечені . Сказали , що якщо хтось бажає , то може взяти з собою якісь не дорогі сувеніри , матрьошки , значки , відкритки . А ще той ідеолог повідомив , що його призначено керівником делегації . Ще раз нагадав , як маємо себе поводити . Маємо постійно триматися гурту , далеко від керівника делегації не відходити , без його відома не заводити знайомств , лишнього не говорити і не розпитувати , бо ніби болтун , це знахідка для шпигуна . При подорожі по місту або підприємству від гурту не відставати аби не трапилося якоїсь провокації . Я слухав , слухав , а далі не витримав та й запитав : «Для чого така пересторога . Ми ж їдемо не в Західну Німеччину , а до дружньої країни соцтабору Болгарії .» Моє запитання ідеолог проігнорував , але по йог морді я бачив , що він ним не дуже задоволений . Ой , ця моя нестриманість . Скільки раз в житті вона мені шкодила .
Колись мене батько вчив , неодноразово повторюючи слова : « Дурень каже те що думає , а розумний думає те що каже»
Далі керівник делегації нагадав , як маємо одягатися . Він застеріг нас , аби ні в якому разі не одягали та на брали з собою нейлонових сорочок та плащів фірми «Болонья», які в той час у нас були надзвичайно модними , та були великим дефіцитом . Купити їх не можна було , їх можна було «дістати» по блату . Ідеолог сказав , що закордоном таке одягають тільки працівники тваринницьких ферм , як робочий спец одяг , та найбідніші верстви населення . А ще розказав , як одного разу очолював нашу молодіжну делегацію на якомусь молодіжному форумі . Коли закордонні друзі побачили нашу делегацію одягнуту в сейлонові сорочки , то від щирого серця їм співчували , а деякі цинічно сміялися . А далі він сказав буквально таке : « Учтитє, то что наши считают розкошю , у них ето нищета» .
Я наче остовпів від такої відвертості . Ось тобі ідеолог , ось тобі знахідка для шпигуна !
Розумію , він обмовився , він це сказав несамохіть . В той же час ця обмовка , як ніщо інше характеризувала нашу дійсність . Я не стримався і цинічно перепитав : « Чи по правді , те що у нас розкіш – у них нищета ?» Від цього запитання в ідеолога перекосило лице . Він і на цей раз нічого не відповів . Нагадав нам , аби в день відправки всі прийшли на кілька годин раніше , аби він міг перевірити чи все в нас в порядку , чи не забули щось і таке інше . Коли в день відправки прийшли до міскому комсомолу , нам зачитали остаточний список тих хто має їхати до Болгарії . Пятеро з нас були виключені . В тому числі і я . Пояснили це так : « Ви поїдете наступного разу» . Для мене цього наступного разу так ніколи і не наступило . Для себе зрозумів , що комуністична ідеологія не завжди знаходить сприятливе середовище для вкорінення , навіть серед самих її ,здавалось би вірних слуг , таких як той інструктор.
Вербувальні пункти , або як їх офіційно називали – пункти оргнабору робітників , були в кожному районі області . Молодь виїзжала із Закарпаття тисячами , спец ешелонами . А куди ж було дітися ? На Закарпатті роботи практично не було . Якщо би і була якась , то влаштуватися не було можливості , тому що ніхто не мав паспортів . А без паспортів та міської приписки на роботу не приймали . Все було націлене нате , аби корінне населення Закарпаття нишком –тишком виселити з рідного краю . В той- же час вихідцям із східних областей Союзу , запросто давали приписку і роботу . Любого негідника ставили на керівну роботу . Бодай ким , аби тільки керувати . Закарпатці хоч і бідняки , та не дураки . Багато з них вербувалося тільки для того аби отримати паспорт і невдовзі повернутися до дому .
Радянська держава Закарпатців не вважала ані за людей ані за громадян . Ми були просто мешканцями . Замість паспортів , якщо кудись треба було звертатися , сільрада видавала довідки в яких значилося , що такий-то є мешканцем села Червеньова . Одному червенівському чоловікові треба було терміново їхати до Барнаулу . Повертаючись звідти , зайшов у касу Аерофлоту купити квиток на літак . Там попросили паспорт . Той чоловік показав довідку видану Червенівською сільрадою , в якій було сказано, що він є мешканцем села Червеньова . Руськомовному касиру слово «мешканець» мало про що казало . Він і питає: « Какой ето такой ти мешканець?» Наш чоловік відразу не знайшов що сказати , бо це слово в Червеньові мало інше значення . А тоді помитикував тай каже «Я в нашому селі мешкаю бичків , кнурів , і все що попросять» . В Червеньові мешкати – означає каструвати . Ось так , з подачі Радянської держави всі закарпатці були не людьми , не громадянами , а мешканцями , тобто кастрованими . Післявоєнні роки ,(як і довоєнні) – це була епоха великого переселення народів . Виселяли куркулів , виселяли буржуазних націоналістів , виселяли тих , що під час війни опинилися на окупованій ворогом території
, виселяли тих , що потрапили були в полон , виселяли тих хто не хотів вступати до
колгоспу , виселяли тих хто не зміг давати державі позику та податки , виселяли тих , котрі щось не так сказали , виселяли тих на котрих набрехали , виселяли тих хто не так чихнув , чи перебачте пернув.
І нарешті виселяли по вербовці , та по путівкам комсомолу . Та що най характерніше ,так це те, що частіше всього на новому місці призначення , вони нікому не були потрібні ,їх там не чекали . Інколи на новому місці зустрічали їх вороже зі словами : « С-с-суки вербовані.» Та скоро можновладці зрозуміли , що простаки їх надувають . Тоді почали видавати тимчасові паспорти терміном на шість місяців , які в Закарпатті не можна було обміняти на постійний . Але давши хабара , практично міг поміняти або одержати новий паспорт хто завгодно . Тисячі забороняючих радянських законів та указів , породжували десятки мільйонів хабарників .
Я особисто поїхав по путівці комсомолу і потрапив на роботу до недавно створеного цілинного колгоспу «Зоря» . Нас десятеро закарпатців працювали на будівельних роботах . Ремонтували тваринницькі приміщення . Наближалася пора збору нового врожаю пшениці . І хоч в Казахстані жнива починаються пізніше як у нас , бо сіють там в основному яру пшеницю , все одно час не терпів . Треба було розчистити ток від врожаю минулорічної згнилої пшениці . Гори пшениці , тисячі тон залишились не вивезеними на токах під відкритим небом . Пшениця спочатку проросла , потім запарилася , а далі згнила . Запах , що чути було за декілька кілометрів , нагадував то запах бродіння самогону , то запах печеного свіжого хліба , а потім просто запах гною. Ми , пацани , та й то розуміли , що тут щось не так . Для чого було витрачати такі грандіозні кошти , коли і так все пропало , згнило . Молодий голова колгоспу , випускник Львівського сільськогосподарського інституту , товариш Чорний , до речі теж «направленець» казав так :
« Нічого , нічого , поганий досвід , це теж досвід». Така картина була повсюдно.
Нас підганяли , заставляли робити по шістнадцять годин на добу . Як казав вище , треба було розчищати ток для приймання нового врожаю , котрий до речі потім теж згнив . Ми і самі старалися , бо хотіли заробити . Мене і Василя Шестака зняли з
ремонтних робіт і послали на ток . Решта вісім хлопців мають приєднатися до нас через кілька днів , коли завершать ремонт вівчарника . Розчистку площадки ми мали робити вручну при допомозі лопат та носилок . Навіть тачок не було . Я поглянув на об’єм роботи і подумав , як би ми не старалися а своїми силами в десять пар рук ми і до снігу не впораємося . Якось обходячи площадку , наткнувся в бурянах на якийсь агрегат . Придивляюся до нього , ніби і не плуг , і не грейдерна лопата . Неподалік біля гусеничного трактора порався молодий хлопець , мій ровесник , Федя Фіш .Я його спитав, що то за агрегат . Він відповів , що його вже кілька років привезли і там кинули . Призначений він для підгортання снігу у валки , для збереження вологи . Я поцікавився , чи не можна б цим агрегатом розчистити площадку . Федя відповів , що це йому , як два пальці обпісяти . Ми зачепили цей агрегат за його гусеничним трактором , і на протязі кілька годин площадка розміром зо дві футбольні поля була чиста неначе аеродром . Як і було домовлено , віддав Феді дві пляшки горілки . Я задоволений сидів , і подумки хвалив сам себе за придуманий спосіб . Коли це бачу іде Шепа , завідувач током . Ну , думаю , зараз буде сварити на весь широкий степ за самовільне використання агрегату . Шепа був досить таки глухуватий . Коли з кимось говорив , то кричав на всю горлянку ніби всі були глухі .Став , роздивляється , ходить довкола , а тоді сам до себе каже : « Чи я тут , чи не тут , чи
це мені сниться , чи це наяву .» Підійшов до мене , спитав хто це зробив . Тремтячим
голосом сказав , що я це зробив . Він мене міцно обняв , та так , що аж від землі відірвав .
Відпустивши мене , кудись побіг . Через півгодини прибігли обоє з головою колгоспу . Голова теж був задоволений . Сьогодні ж він рапортував до обкому партії про повну готовність до прийому нового врожаю зерна .
Колгосп «Зоря» рахувався як передове господарство в області . За тодішньою термінологією комуно ідеологів це був «Маяк виробництва» . Ці маяки було якесь штучне
Новоутворення . На них , на їх досягнення у виробництві ,мали рівнятися всі інші підприємства . Цим «маякам» завжди в першу чергу давали нову техніку , в достатній кількості і своєчасно паливно –мастильні ресурси , будівельні матеріали , та все інше , аби іншим відстаючим підприємствам могли цвікати : « вони працюють в таких – же природно – кліматичних умовах як і ви , то чому у вас досягнення значно нижчі » . Крім «Маяків» виробництва , комуно ідеологічна індустрія придумувала все нові і нові форми господарювання . Так були створені комуністичні бригади . Потім , ті ж ідеологи , розкритиковані китайськими комуністами за спотворення комуністичних ідей зрозуміли , що сама назва «комуністична бригада» дійсно не зовсім відповідає омріяній ідеї комунізму . Вони перейменували «комуністичні бригади» на всього на всього « бригади комуністичної праці» , тут ніби менше пафосу , зате більше реальності . Згодом і ця назва дескридитувала сама себе . Бо у цих бригадах були такі самі п’яниці , аліментники , прогульники . Ідеологи рішили , що краще буде назвати ці бригади так : « Бригада , що бореться за комуністичне ставлення до праці» . Ці «чудові» винаходи ідеологів дали змогу присвоювати це почесне звання значно більшій кількості бригад , заохочуючи її працівників до трудових звершень . Тепер , якщо китайські товариші комуністи будуть нам в чомусь дорікати , ми з спокоєм на серці можемо оправдатися , що ці бригади поки що тільки борються , та й то , поки що , тільки за комуністичне ставлення до праці .
Відрапортувавши до обкому партії про готовність до прийому нового врожаю зерна , голова колгоспу черговий раз підтвердив , що він не дарма ходить в передовиках , адже ще ніхто в області цього літа не рапортував про подібні досягнення . Шепа повідомив мене, що є нагода добре заробити . Він нам з Василем Шестаком нараховує зарплату , ніби ми розчистили ток вручну . Половину заробітку маємо повернути йому , бо він в свою чергу теж з кимось має ділитися . Коли зробили нарахування зарплати ,то вийшла величезна сума . Рішили , що на двох нараховувати таку суму небезпечно , тому до відомості включили всіх хлопців нашої бригади .
Але і це ще не все . Нам сказали , що обласне управління сільського господарства преміювало нас двома путівками на відпочинок терміном у два тижні до якогось санаторію - профілакторію . Тут же нам почали натякати: «А воно вам хлопці потрібне?» Нам дійсно санаторій був ні до чого . Ми прийшли сюди не байдики бити ,а гроші заробляти . Від путівок відмовилися на користь жінки голови колгоспу , та на користь жінки завідуючого током . Ми з Василем рішили , що краще буде , якщо ці два тижні використаємо для поїздки до дому на Закарпаття .
Бригадир МТСу , такий же молодий хлопець як і ми , уродженець Харківщини Іван Набока привіз нас одного чудового липневого ранку на вокзал . Це було , якщо не зраджує мені пам'ять невелике містечко Курорт Боровоє . Ми приїхали рано-вранці , а потяг Алмаата - Москва треба було чекати до самого вечора . Посидівши трохи на вокзалі ми рішили , що напевно магазини вже повідчиняли , то варто би купити щось на дорогу . Заходимо до одного гастроному , бачу на прилавку під склом кілограмові пачки дріжджів. Такої розкоші зроду не бачив. Прийшов мені на гадку Мукачівський ринок , а саме мукачівські жінки ромської народності , що так приємно нашіптували пропонуючи дефіцитний крам : « Дріжджі , дріжджі , илистив , пежгив , целофан, салі калі ,дріжджі .»
У нас це був великий дефіцит . А тут , на тобі , кілограмові пачки і ніякої черги . Запитав продавщиці . скільки відпускає в одні руки . Каже – хоч і тону . Кажу до Василя : « Я беру п'ятнадцять пачок , мама будуть раді .» Василь теж взяв п'ятнадцять . З валізки всі шмотки переклав у сітку , а туди спакував п'ятнадцять кілограмів дріжджів . Взяв би ще , та більше не вміщалося . Василь теж так зробив .
Так як камера зберігання на вокзалі не працювала, то ходити по місту з таким вантажем нам скоро набридло . Прийшли на вокзал , посідали на лавиці . Так сидячи задрімали , а невдовзі позасинали міцним юнацьким сном . Проснулися ми від якогось неприємного запаху . Біля нас на лавицях нікого не було , всі
повідсувалися чим подалі . Я зразу збагнув , що це смердять наші дріжджі . Відчинив валізку і побачив , що там все розпливлося , тільки обгортки зверху плавають . Спека ж була вище тридцяти градусів . Ми розмірковували , щоб його робити ? . А що робити ! Висипати в туалетні раковини . Подумаєш , скарб неоціненний . Так і зробили . Туалети були тут же у залі вокзалу .
Помивши добре водою , та повитиравши газетами , ми винесли валізи на перон сушити . Розставили так ,щоб нам через вікно було видно , самі повернулися до зали , посідали навпроти , спостерігаючи , щоб хтось не вкрав . Скоро , переконавшись , що наше пошарпане барахло нікого не цікавить знову почали дрімати , а далі і позасинали . Звична картина всіх вокзалів . Чи довго спали , чи не довго , зараз уже не пам’ятаю . Проснулись ми від якоїсь метушні . Пасажирів у залі не було жодної душі . По залу метушилися матюкаючись чергові , прибиральниці , касири . Найбільше лаялися продавці кіосків та буфетів . Із боку туалету по залу насувалася піниста лавина невизначеного кольору , зате всім так відомого запаху . Із туалетних раковин спостерігалось , наче виверження вулкану . Наші ноги по кісточки вже були в цій рідині . Продавщиці рятуючи свій крам , виносили картонні коробки із сигаретами , вафлями, пряниками , ковбасою , пиріжками на перон , де на них чатували , БОМЖі , собаки , та привокзальні «урки» - (дрібні злодії) . Скільки було лайок , матюків , прокльонів ! Якби все це впало на наші голови , то нам би не дуже поздоровилось . А по логіці речей , ці прокльони мали би впасти саме на нас , бо все це наробили наші тридцять кілограмів дріжджів .
Терміново було викликано різні служби . Спеціалісти , від головного архітектора , до рядового сантехніка ламали голови над причиною «виверження вулкану» А лавина , заливши собою зали чекання , та інші приміщення вокзалу почала насуватися на перон добираючись до рейок колії . Під загрозою зриву опинився рух потягу Алмаата- Москва . Гучномовник оголосив , що посадка пасажирів у вагони буде здійснюватися на запасній колії . Звідки взялося так багато пінистої маси? . Мабуть що вигрібні ями не чистили ніколи .
Одні спеціалісти припускали , що десь позакупорювалися труби . Інші, навпаки стверджували , що десь могло прорвати якусь підземну магістральну трубу , через що і сталося це виверження . Коротше кажучи – «труба діло». На ноги був піднятий весь склад бюро горкому партії . Адже – курортний сезон , містечко курортне . До вокзалу почали стягувати техніку , бульдозери , скрепери , екскаватори , канавокопачі . Вже і намітили де імовірніше всього треба перекопувати асфальт . Тим часом рівень лавини стабілізувався і більше не піднімався . Але мудрі міські голови рішили , що рано заспокоюватися , бо цей обманливий затишок є свідченням наступного , ще більш руйнівного виверження , так що вперед на боротьбу зі стихією ! Тільки – но приступили до геройської битви з наслідками виверження вулкану , як на запасну колію прибув потяг .Ми з Василем швиденько заскочили у вагон і гайда додому . Що було далі , їй-бо не знаю.
Але на цьому того тижня наші притрафунки не закінчилися . Весь час поки ми
їхали в поїзді Василь не переставав бубоніти , що дуже йому хочеться потрапити до мавзолею Леніна , бо він ще там зроду не був. Я вже там був , то мені було не цікаво , але заради товариша пішов і я . Та ще Василь боявся заблудитися в Москві . Речі , які були, здали в камеру зберігання , сіли в метро і прийшли на Красну площу . На жаль мавзолей не працював . Висіла обява , що сьогодні санітарний день . Раз уже прийшли , то рішили хоча би подивитися на ті поховання , що були у Кремлівській стіні . Тільки що розпочали




огляд , як до нас прийшов якийсь чоловік , котрий попередив нас , що мавзолей не працює, а тому відвідувати поховання що в стіні , теж не дозволено . В цей час почав падати дощ , і не дощ а справжня злива . Ми почали озиратися , куди би можна сховатися . Най ближче до нас були центральні кремлівські , так звані Спаські Ворота . Ми побігли туди з надією , що в товстелезній стіні буде якась ніша , в якій сховаємося від дощу.
Дійсно , біля воріт була не ніша , а пішохідний прохід десь метрової ширини . В цьому проході стояв якийсь чоловік та жінка з червоними повязками на рукавах . Тільки ми туди заскочили , як котресь з них каже : « Ви куди , на форум ? Проходіть швиденько на право через парадний хід .» Зразу на право за Спаськими Воротами стоїть Георгіївський палац. В цьому палаці того дня ось ось мав розпочинатися якийсь міжнародний форум профспілок . Скоріше всього нас прийняли за делегатів того форуму . Ми перебігли кілька метрів дощем і опинилися у вестибюлі царського палацу . Такої краси я в житті не бачив і більше бачити не буду . У вестибюлі було повно всякого народу одягнутого в свої національні одяги . Тут були африканці , індійці , індуси , араби , латиноамериканці , азіати . Ми повитріщали очі і дивилися на все це видовище неначе у якомусь сні . Селяни є селяни . Своєю не підробною цікавістю ми скоро привернули на себе увагу . До нас підійшли і ввічливо попросили показати наші мандати . Ми навіть не знали що це таке . Нас знову виставили на двір . На наше щастя дощ почав вщухати .

2013