Того року зима була дуже морозною , що для Казахстану не така вже і дивина . Крім того вона ще була і дуже вітряною . Особливо морози та заметілі дошкуляли нам , шоферам . Роботи майже не було , приходилося часто простоювати , а звідси і заробітки були майже ніякі . Наше автопідприємство було найбільшим в Казахстані , що високими темпами почав був розбудовувати своє народне господарство . Тут працювало около двох тисяч працівників . На балансі підприємства діяла автошкола , яка готувала водіїв третього класу . Тоді професійність шоферів визначали не категоріями , як зараз , а класністю . Найнижчим був третій клас , а далі вищим другий клас і нарешті най вищим перший . При автошколі також діяли курси по підвищенню кваліфікації . Успішно закінчивши ці курси і склавши іспит можна було отримати посвідчення водія другого класу а через певний час і першого . Ця класність суттєво впливала на заробіток . Так водій другого класу мав доплату до основного заробітку 15 % , при чому не від тарифної ставки , а від виробітку . Відповідно водій першого класу мав доплату в розмірі 25 % . І що характерно , так це те , що ця класність впливала не тільки на матеріальний бік життя водіїв . Певним чином вона впливала і на мораль , на культуру поведінки , якщо хочете , на духовний стан . Водії першого класу почали вести себе як якась привелегійована каста . Вони ставали ніби інтелігентнішими , стриманішими , більш менш утримувалися від п’янки та хуліганських поступків . Деякі з них навіть вступали в ряди комуністичної партії , вбачаючи в цьому більшу можливість для кар’єрного зростання . Їм в першу чергу давали нові автомобілі та вигідні маршрути . Одним словом – шоферська еліта
На той час у мене вже був достатній трудовий стаж водія аби подати заявку до вступу на курси другого класу . Важкі погодні умови казахської зими вирішив використати з користю для себе і підвищити свою класність . Коли набралася група водіїв в кількості тридцять чоловік , нам наказали прийти на перше настановче заняття . Керівником автошколи був Шульга Богдан Романович , літня людина , десь так років під сімдесят , колишній репресований , як український буржуазний націоналіст . На першому настановчому занятті він нас ознайомив з умовами навчання , з внутрішнім розпорядком , з правилами поведінки , та інше . На цьому ж зайняті Богдан Романович запропонував нам обрати старосту курсів . За звичай в таких випадках старости призначалися керівництвом . Але будучи за покликанням душі демократом він це довірив нам . Тим більше , що майже всі ми були з одного підприємства , всі досить добре знали один одного . Хлопці одноголосно обрали старостою Вольдемара Маркса . Він був серед всіх нас най поважнішим , най авторитетнішим . Тоді Богдан Романович запропонував Вольдемару аби він сам підібрав кандидатуру на заступника . Вольдемар запропонував Івана Струкова . Ця кандидатура теж пройшла за одностайної підтримки . Товариш Шульга познайомив старосту групи та його заступника з їхніми обов’язками та правами . Тоді перейшли до другого питання порядку денного , а саме до виборів редакційної колегії . Богдан Романович розповів , що на вимогу вище стоячих органів , та по давній традиції автошколи , кожна група на протязі навчання повинна випустити щонайменше три стінні газети . Тому для цього нам необхідно вибрати редактора стінгазети , та двох членів так званої редколегії . Хлопці знали мене як придумщика різних дружніх шаржів , як складача різних жартівливих віршиків та куплетів .
На початок шістдесятих років Радянський Союз дожився до того , що все було дефіцитом , всього не вистачало . При тому що в збройних силах було п’ять міліонів служащих , не рахуючи внутрішні та прикордонні війська а також міліцію , не вистачало вояків . Тому рішили нестачу рядових вояків поповнити деякою кількістю дівчат . З точки зору радянського керівництва це було логічно оправдано . Адже на таких посадах як
Телефоністи , телеграфісти , поштарі , писарі , комірники , санітари , кухарі , запросто могли бути дівчата . В той же час , вивільнених з цих посад хлопців вояків , як дармову рабсилу можна використовувати на будівництві доріг , житла для командного складу , чистки каналізації та вигрібних ям , при чому в ручну через не достаток техніки , заготовки грубих кормів та силосу в колгоспах та радгоспах , лісоповалах , відгодівлі сільгосптварин та інше . Цій дармовій рабсилі не треба було платити ані зарплатню , ані відпускні , ані лікарняні , не треба було надавати квартири . Не знаю як десь інде , а у місті Теміртау в перший же місяць оголошеного призову до воєнкомату зявилося набагато більше дівчат , як того вимагалося . Не хочу ображати цих дівчат , але на мій погляд це були в основному такі дівчата в котрих щось не склалося в житті , не зуміли вчасно створити сімї , були розчаровані в кохані . Були зраджені тими мерзотниками парубками , котрі жили по принципу : « Наше дело не рожать . Наше дело – сунул винул и бежать».
З нашого підприємства теж завербувалося пять дівчат . Всіх їх направили служити в одну військову частину десь аж до приуральського міста Івдель . Ці дівчата часто писали колективні письма хлопцям нашого гуртожитку . Ми їм відповідали теж всім колективом .Писав за звичай ці письма я , а хлопці , що оточили мій стіл щільним кільцем підказували . Я старався наскільки міг писати ці письма віршиками . Виходила сцена подібна до тої яку зобразив Ілля Репін на своїй знаменитій картині Запорожці пишуть листа турецькому султану .
Ось по цій причині хтось із хлопців і запропонував мою кандидатуру на посаду редактора стінгазети . Я відмовлявся , але марно . Врешті решт погодився але при умові , що статті будуть писати хлопці , а я як редактор буду редагувати . Всі пристали на це . Богдан Романович дав мені аркуш ватманного паперу розміром шістдесят на сімдесят сантиметрів і наказним тоном попередив , що через два-три дні газета має бути готова . Постало питання як назвати газету . Хтось запропонував назвати її – Автотраса . Цю назву не схвалили . Тоді хтось запропонував назвати – Стоп сигнал . Хтось обурився і довів , що вся країна рухається вперед до комунізму швидкими темпами , а тут раптом – стоп . Цю назву теж відхилили. Були ще якісь пропозиції які теж повідхиляли . Тоді всі зійшлися на тому , що найкращою назвою буде – Світлофор .
Так як аркуш паперу був досить великий , а значить треба багато статей писати , то хтось висунув раціональну пропозицію щоб його по краях пообрізати . Староста заперечив , бо немовби це може розсердити Богдана Романовича . Тоді хтось запропонував хитріше рішення . Аби зменшити корисну площу газети , назву треба написати великими буквами . Зліва намалювати великий світлофор , бо це відповідає назві газети , а під ним автоінспектора , що провіряє документи шофера . Ця рацпропозиція сподобалась всім . І ось вечером , я як головний редактор приступив до роботи . Озброївся кольоровими олівцями , лінійкою ,циркулем , розгорнув аркуш на столі, почав малювати . Спочатку вивів назву газети . Букви виводив при допомозі лінійки , а ті котрі мали заокруглення , як О , С , Ф , Р , виводив за допомогою алюмінієвого горняти . Кожна буква мала свій колір , що відповідав кольору променів світлофора , тобто червона , жовта , зелена . Як покінчив з назвою , тоді приступив малювати світлофор . Тим часом хлопці писали дописи , які в них щось не виходили . Вони тільки те і робили , що постійно бігали до мене просити поради , відволікаючи цим мене від малювання . Давши їм кілька тем для статей , випровадив їх , а сам закрив двері нашої кімнати на ключ . Нарешті і світлофор готовий . Залишилось під ним , як і було вирішено намалювати міліціонера та шофера . Першим при допомозі лінійки ,циркуля та горнятка , намалював міліціонера , а коли він був готовий , то домалював і шофера . По скільки то була зима , то ясно що і міліціонера і шофера намалював одягнутими в шуби . В міліціонера через плече висів планшет .
Але ці фігури як і світлофор вийшли в мене щось занадто громіздкі . Та такі , що ледве залишилась вузенька смуга для статі . Хлопці сказали , що це навіть краще , бо не треба буде багато писанини писати . Відредагувавши статтю ,приклеїв її на своє місце , скрутив аркуш в рулу і на другий день поніс на заняття , щоб показати Богдану Романовичу . Богдан Романович Розгорнув газету і положив її на свій стіл . До столу збіглася вся група і з цікавістю почали розглядати малюнки та написи . Богдан Романович витяг з кишені окуляри , протер їх хусткою і теж з цікавістю почав придивлятися . Тоді зняв з носа окуляри , знову протер їх і знову почав приглядатися уже з ближчої віддалі . Потім знову зняв окуляри , ще раз протер їх і почав придивлятися трохи з дальше . Через деякий час каже : « Щось ніяк не розумію . Діда мороза ти намалював без бороди , а снігуроньку з вусами» . Хлопці сміялися , що аж за пупки хапалися . Богдан Романович автоінспектора прийняв за діда мороза , а шофере за снігуроньку . Ось такий з мене вийшов редактор та художник .