Що я в житті не любив , так це ловити рибу. Не любив – не те слово . У мене , хай мене пробачать риболовці , просто виникала огида при одній думці про такий вид «відпочинку» чи «спорту» . Тим не менше поласувати засмаженою свіженькою рибкою , або посьорбати юшки завжди любив , та й зараз люблю . І все ж таки серед моїх друзів було не мало з діагнозом – рибалка . Іноді мені здавалося , що мої друзі росіяни помішані на риболовлі . А ще як почали хвалитися хто, коли і яку рибку зловив . І чомусь у них завжди виходило так , що та риба яка зірвалася з гачка була най більшою. Працював я тоді в Казахстані , жив у гуртожитку міста металургів Теміртау . І ось одного суботнього вечора, по традиції був випивон . І таки по п’янці загітували мене хлопці піти з ними вдосвіта порибалити . У мене для цього не було ніякого знаряддя . По скільки місцевість там напівпустельна , то вирубати чи знайти якусь тичку – марна справа . Все ж хлопці знайшли якусь рейку чи плінтус , закріпили до його кінця капронову волосінь з гачком і вийшла вудиця . Ми , як завжди в таких випадках трапляється , після добрячого випивону проспали . Був січневий недільний ранок . Крига на водосховищі була товщиною більше метра . До водосховища був підведений величезний канал по якому стікала вода з теплоелектростанції . В каналі вода була тепла навіть в найлютіші морози . Коли ми прийшли , то на берегах було так багато народу , що яблуку ніде було впасти . По скільки день був гарний , мало вітряний , що рідко трапляється в Казахстані , то половити рибку позїзжалися рибалки навіть з інших міст та селищ . В пошуках місця де б можна пристановитися , ми пройшли берегом каналу декілька кілометрів на захід аж до Старого мікрорайону . Там на березі каналу тулилися одна до одної хати-мазанки репресованих та виселених чеченців . В тому місці рибалок було трохи рідше , десь так по на сімдесят сантиметрів один від одного . Ось тут то я і протиснувася до води . Ловився в основному окунь . Ловили на хліб . Пальцями скатували з чорного хліба кульку , настромлювали на гачок от і вся складність . Боже , яким я був незграбним . Хлопці вже й не раді були , що взяли мене з собою . Закидаючи вудочку , зачіпав гачком то сусіду з правого боку то сусіду з лівого боку , а найчастіше сам себе підсікав . І таки через декілька закидок впіймав окуня величиною з долонь . Похапцем засунув його до кишені куртки . Кишеня була досить глибока , а в кінці вузька і клиновидна . Хто бачив окуня той знає , що в нього на спині не плавники , а справжнісінькі голки . Ось цими голками клятий окунь зачепився у мене в кишені , та так , що витягнути його звідти була справжня проблема . Прийшлося ножем розрізати його на шматки і так виймати . Поки я виконував цю надскладну операцію , з чеченського двору вибігла курка і проковтнула хлібну кульку разом з моїм гачком . Боже , що там сталося . Курка підстрибувала , била крилами , куткудакала . Почувши це з двору вибігла газдиня , а за нею п’ятеро джигітів чеченців . Стали лаятись трохи мене не побили . Я запропонував газдині грошову компенсацію . Та виявилося , що то була курка дуже дорога . За словами газдині вона годувала яйцями всю родину . За курку запросили як за корову . У мене при собі таких грошей не було . Придивившись до мене джигіти кажуть : « Ну добре , бачимо ти хлопець хороший . Іншому б не пробачили . З тебе досить і цієї куртки .» Та й зняли з мене нову кожану куртку з теплим хутряним підбоєм , та високим хутряним комірцем . Був з нами один хлопець з нашого гуртожитку , Микола Швед , родом з Болехова . Позаочі його прозивали –кулеметник . Гріх сміятися над людськими вадами , але наважуся розповісти історію виникнення цієї прозивки . В Їдальні де ми харчувалися завжди чогось не вистачало , як до речі і по всьому Радянському Союзі . Завжди за чим небуть а мусіла таки бути черга . То прийдеш в їдальню , а там тарілок не вистачає , то ложок , то підносів , то місць за столиками . Ось і цього разу зайшов до їдальні Іван Будьонний . Він дуже спішив ,
Бо залишив на вулиці машину з не вимкненим мотором , що працював на великих оборотах аби не розморозило радіатор . Всі столики були зайняті . Іван із підносом в руках став біля столика Миколи Шведа , бо той уже доїдав і мало звільнитися місце . Але Микола жував , пережовував і все не вставав та й не вставав . Це розсердило Будьонного , та й каже : «Ти Миколо що так довго ремигаєш!» Микола був заїкою , коли говорив то сильно затинався , та й відповідає : « У мене погано тррра – татата , трррататата , тррррататата , травить шлунок .» Ось через це трата тата і прозвали його кулеметником . Він хоч і був заїкою але занадто вже був балакучим . Так оцей кулеметник кожному знайомому розказував як Ку-ку –ку-курта віддав ку-ку-ку-куртку за ку-ку-ку-курку .
- Що кажеш Миколо , перепитували хлопці .
- О-ось Ку-ку- ку – курта віддав ку-ку-ку-куртку за ку-ку-ку-курку . Мали хлопці на цілий рік з чого сміятися . А моя куртка стала наче притча во язиціх . Риболовля мене більше не кортіла .