В кінці п’ятдесятих , та до середини шісдесятих років служив у Червеньові , що на Мукачівщені ,священик отець Спірідон . Був він чуйною , надзвичайно добродушною , відзивчивою людиною . Чужу біду сприймав ,як свою біду , чуже горе вважав своїм горем .А по скільки був монашеського чину , то своєї сімї не мав . Часто довгими , зимовими , сільськими вечорами , з своїм колишнім однополчанином ,а з моїм батьком , згадували свою не легку молодість , важкі роки , фронтові шляхи . А пройшов отець Спірідон , колишній воїн Чеської Легії , під проводом легендарного генерала Людвига Свободи пів Європи звільняючи світ від нацизму . Нехай не складеться у когось враження , що я вживши назву «Чеська Легія» ,а не як дехто каже «Чехословацька Легія» , обмовився , або припустився помилки . Всі учасники цього військового формування , весь кадровий склад , завжди казали «Чеська Легія» і ніколи не казали «Чехословатьська Легія» . І були вони архі праві , бо в той час , коли формувалася , діяла , та воювала згадана легія , не існувало ніякої Чехословаччини , яка розпалася у тридцять девятому році на три суверені держави , а саме – Чехію , Словачину і Підкарпатську Русь . Так , що так . Отримав отець Спірідон за свій ратний подвиг не мало урядових нагород . Та не менше ніж орденів та медалей , на його тілі «красувалися» болючі рани від німецьких куль та осколків . Доживши до старості і не наживши навіть власного помешкання проживав він у тойчас у тодішнього церковного старости Рубіша Андрія . Рубіш , до 1950 року , тобто до початку колективізації на Закарпатті ,був чи не най заможнішою людиною в селі . Мав у власності з півтора-два десятки гектарів землі , дві пари волів , з десяток голів молодняка . Коротше кажучи , попав під радянське визначення – куркуль . Абув він надзвичайно працьовитим газдою . Найману працю рідко використовував . Працював у господарстві сам із своєю родиною . Спав тільки тоді , коли на волах їхав з дому у поле , або з поля до дому . Благо, хоч воли були навчені , самі знали дорогу , самі знали де треба зупинитися . Під час колективізації все від нього забрали , до останнього копита , залишивши тільки хату та присадибну ділянку. Сибіру він уникнув тільки тому , що два його сини працювали на відбудові зруйнованих війною шахтах Донбасу . Родини шахтарів мали все ж таки якісь пільги . Сини-шахтарі іноді допомагали старому матеріально , присилаючи якусь копійчину , деколи цукор або якісь крупи . Місцевим люмпен-пролетарям не давало спокою минуле , заможне життя старого Андрія Рубіша . Їх дратувало те , що він не помер з голоду і рішили відібрати від нього присадибну ділянку . Як рішили , та так і зробили . Присадибну ділянку віддали іншому селянину . Через кілька років по тому , хтось шепнув старому на вухо , що ділянку забрали від нього не законно . Ніби то не було рішення ні правліня колгоспу , ні сесії сільради , ані вироку суду . Окрилений таким ходом подій , Рубіш рішив повернути собі своє . На весні зорав свого огорода . Але селянин , який кілька років підряд користувався тією ділянкою залишився без землі . Ясна річ , він почав скаржитися в різні інстанції . Тут то і закрутилася справжня радянська тяганина на довгий час . В кінці кінців присадибну ділянку віддали її колишньому господареві Андрію Рубішу . Було тоді на селі так (як до речі і зараз), що ніхто тобі не прийде ані огорода зорати , ані сіна чи дров привезти , якщо на стіл не покладеш пляшку горілки а то і більше . А звідки її було взяти старому бідному дідусеві? Ось і додумався старий Рубіш минулорічне вареня та повидло перегнати на самогон . І треба було так біді статися , що саме тоді , до Рубіша навідався дільничний інспектор товариш Фолучко . Міліціонер прийшов розбирати чергову скаргу того селянина , що залишився без ділянки . Коли старий через вікно побачив у себе в дворі міліціонера , то з переляку заліз на горище і сховався під стріху . Міліціонер зайшов у хату і не заставши там нікого , почав трощити Самогонний апарат та бити пляшки з горілкою . На цей шум прийшов отець Спірідон , котрий молився у своїй кімнаті . Священик миттєво оцінив ситуацію . Він добре розумів , чого може коштувати самогоноваріння церковному старості , колишньому куркулеві , котрий ще і досі перебуває у немилості місцевої влади . Отець Спірідон умовляв дільничного інспектора вгамуватися і бути поблажливим . Але той ще більше розкипівся вимагаючи зявитися господареві , аби відправити його в район . Отець Спірідон почав переконувати дільничного , що це він жене самогонку , ніби то для натирання болючих фронтових ран , бо на спирт грошей не вистачає . Тільки цього зізнання і треба було старшому лейтенанту , до речі теж колишньому фронтовику ,товаришу Фолучко . Він збирався на пенсію , так що ще одна капітанська зірочка на його погонах була би дуже доречною . Допроваджуючи отця Спірідона до райвідділу міліції , товариш Фолучко подумки бачив себе в чині капітана з відповідно підвищеною пенсією .
Враховуючи чистосердечне признання , а також беручи до уваги його бойові заслуги ,як пом’якшуючі обставини , священика засудили умовно , при цьому його було заслано у най віддаленіше село , най віддаленішшого Рахівського району . Ось так , отець Спірідон чужого хреста взяв на свої плечі , звалив на себе чужі гріхи , чужу ганьбу . Як добрий пастир він не пожалів себе , аби врятувати бодай одну овечку свого стада . А скільки бруду вилила на священика місцева преса , радіо , телебачення , на кшталт того , що піп сіє опіум для народу у формі релігії та ще й самогонку жене .
Через кулька років по тому , в ніч на Святого Миколая , ми дома готувалися лягати спати . Діти наші проспівали « О хто , хто Миколая любить…», поставили на підвіконник чобітки для Миколаєвих дарунків . Я підійшов до вимикача аби вимкнути світло , коли це чую , щось у двері пошкрябало . Подумав , що почулося , або вітер гілками колише . Потім хтось легенько постукав . Відчинив двері і аж було відсахнувся . Передімною стояв справжній святий Миколай . Борода вся в інію , вуса від морозу злиплися , на бровах крижинки , на шапці і на плечах на долонь снігу . Насправді це був отець Спірідон . Пізніше розповів , що у справах був в Мукачівській Єпархії , розраховував до вечора відправитися до дому на Рахівщину , а тут як на зло відмінили через негоду рейсовий автобус . Ось і вирішив священик заночувати вЧервеньові . Коли ми його запитали , чому такий обморожений , то виявилося , що він декілька годин простояв ховаючись в кукурузному полі , бо стидався показатися червенівським людям на очі , після всього того , що про нього росповідали засоби радянської інформації .
Ні , отче Спірідоне , в Червеньові люди про вас згадують тільки як про доброго душпастира , справжнього священика і будуть згадувати ще довго , довго . Останні роки свого довгого життя монах Спірідон провів у монастирі свого рідного села Копашнево , що на Хустщині , де і похований .
Написав я ці рядки не для того аби вигородити отця Спірідона , бо нагорода його на небесах , а для тих , хто читав тодішню брехливу пресу і повірив брудній пропаганді , знав як це було насправді . Врятувати іншу людину , зберегти її репутацію , свідомо занапастивши свою , це безперечно подвиг . Бо написано є , що немає більшої любові , як життя віддати «за други своя»

2013