« Самоіронія краща із молитов
за спасіння душі.»

Автоафоризм

І
ПОКИ ЖИВИЙ

Якщо і досі ще нема твоєї ролі
у цій репризі дій у акті бойовім,
то уяви, що ти стоїш один у полі
у бурю і грозу, і силуети долі
викрешує з небес і блискавка, і грім.

               Тоді і між людей
                               у обраному колі
               довіришся і їм
                               як візаві своїм.

І оминуть страхи, що оголити мусиш
своє живе єство під погляди чужі
і що якесь табу інкогніто порушиш,
чи щось переборщиш у дикім куражі,
чи занесе тебе убік на віражі...

               Не так то легко нам
                               відкрити людям душу,
               хоч і немає плям
                               на випраній душі.

На кожного в кінці чекає неминуче –
якщо розлуки мить, то на віки журба,
не доля, то роки, а все одно розлучать
ще на оцій землі – не зрада, то юрба.

               А поки на коні,
                               то кожен добрий учень,
               коли його знання –
                               ума жива вода.

І раді ми тоді, коли вини немає
у тому, що любив своє понад усе.
А як уроча мить за вітром понесе
кудись у небеса, то хто нас там чекає?

               Свідомі того, що
                               життя перемагає,
               чекаємо усі
                               пробачення за все.

І як приємно є, коли і поважають,
і радують близькі... А то і вороги
за всі «осанни» їм, усьоме проклинають,
аби додати ще бажання і снаги.

               І жаль, що мій Пегас
                               в Парнасі не літає.
               Нема удачі там,
                               де люди не боги.

І, ой! І, ах! Якби проснутись на Олімпі.
Яке то сяйво дня лукавому на дні!
І відео-сюжет, і аудіо-кліпи,
і не чужі блатні, але свої пісні.

               Та все це не моє,
                               і я «не парю ріпу».
               Радію небесам
                               і сонцю у вікні.

У глибині знання не визначено міри.
У висоті небес не всі були орли.
У жителя землі давно немає віри,
що обрані – усім фортуну здобули.

               Не окрадали душ,
                               не пнулись у кумири,
               і залишались тим,
                               чим дійсно і були.

Ніхто без талану не засіяв талантом.
Без роду і звання не йдуть у королі.
Хоч іноді і з нас являються атланти,
останні з могікан під небом на землі.

               І ні на йоту ніц,
                               що пахне плагіатом,
               і всі на висоті
               усе одно малі.

О, славолюбцю мій, а пригадай, для чого
усе своє життя себе ти мордував?
І ради кого, як не ради е́го свого
каденцію свою на той вівтар поклав,

               де не горить письмо,
                               але палає слово
               тих велетів ума,
                               яких нема –
                                               за мову?

ІІ
ПЕРЕД ПРИЧАСТЯМ

Не уявляй своєї ролі
опалим листям у траві,
чи воїном одним у полі
із ворогами візаві.

Тобі нема чого боятись,
коли душа у кожну мить
уміє з іншою обнятись,
допоки пам’яттю щемить.

А от коли буває смута,
за неї страдницю мою
«в лихую тяжкую минуту»
молю́сь, а не поклони б’ю.

« Прости, Всевишній і Благий,
раба од віку Твого,
що вдався трохи не такий,
як вимагає Слово.
Зітри усі мої діла,
які були незнані,
аби душа моя жила
за душі окаянні.
І зваж усе, що є у ній
вагомого й пустого,
і на терезах зло відсій
задля добра живого.
І зміряй душу аж до дна,
її сердечну чашу,
і визнач, чи була вона
за Україну нашу.
І подивись, чи не було
у неї червоточин,
коли покинула село...
А потім, аве, Отче,
врахуй усі мої борги –
мої перед Тобою,
за те, що ближні-вороги
ідуть на нас ордою,
за те, що пам’яті не мав
і досі уявляю,
що все, про що мені казав,
у Біблії немає.
Прости, що юним не умів
найти свою дорогу,
що разом з іншими ходив,
коли ходили в ногу,
що хліб насущний полонив
мої найкращі роки,
які за мене хтось прожив
духовно та високо.
Прости, що Ти про мене дбав,
щоб на голодний шлунок
я у молитвах не чекав
на ласий подарунок,
що не роздав любов свою
на братію безбожну,
що ближнім того визнаю,
кого простити можу,
що при свічках не падав ниць,
не знався з блудним сином
і не визбирував п’яни́ць
із ближніх попід тином,
що вибирав святкові дні
залежно від погоди,
а у найкращі і ясні
скородив огороди.
Прости, що я ще не простив
злочинцям благочинним,
і що насущний не просив,
бодай на копійчину,
що у ворота багачів,
бідуючи, не стукав,
що утікав, коли горів,
і що співав «під муху»,
що в дні житейської весни
не виростав покірним,
не вірив догмам записним
і, власне, був невірним,
що храм живого відчував
сильніше від розп’яття,
а те, що Ти мені давав,
розтринькував на щастя,
що я – заблукана вівця,
хоч і Твоя частина,
не поспішаю до кінця
наслідувати Сина,
що вірних учнів не надбав,
аби дивились в небо,
що так, як треба, не навчав,
і вчивсь, не так, як треба.
Прости, що й досі не пізнав,
як правильно любити,
що на коліна не ставав,
аби поклони бити,
що істину одну любив,
а іншу гнав з порогу,
що доброго не осудив
за покарання злого,
і що нена́видів катів,
не маючи нагоди
судити того, що судив
від імені народу,
і що осуджував дідів,
що крили «рідну владу»,
що не різнив діянь од слів
і подвигу від зради.
Прости за ідолів чужих −
за дідьків-прометеїв,
прости, що я любив не їх,
а їх цвілі ідеї,
за те, що я уже старий,
аби ще воювати,
і що не чує ворог мій
мій голос, як відплату
за поніве́чені життя,
за всі голодомори,
за ненави́сні почуття,
за недочуте горе,
за сьомий день мене прости,
коли душі потреба
так відпочити, як і Ти,
без манної із неба.
Прости, що виродком бував
без племені і роду,
що рідну мову забував
великого народу,
що ліз у люди між дурних,
що дисципліну дбали,
що не глядів батьків старих,
коли вони вмирали,
що, не покаявшись, брехав,
щоб задарма хвалили
і що щоку не підставляв,
коли нізащо били,
що не молився перед тим,
як добивався свого,
хоч знав, що як прийшов ні з чим,
то й піду без нічого,
що зайвим руки обтягав,
а власне проворонив,
не часто старцю подавав,
для себе економив,
що безсердечних не жалів
ні ділом, ні словами,
що вибирав поміж вогнів
з холодними серцями,
і що всім серцем спокушавсь,
блудив між трьох соснинок,
з іконами не цілувавсь,
не гнувся до могилок,
що червонів раніше всіх,
коли на дів дивився,
що відцуравсь «братів» чужих,
та на дурного злився,
і що таланти закопав,
що в час ганьби і стиду
за всім, що ти подарував
відправив панахиду,
що не сповідував пости,
не знав, кому годити,
чи до католиків іти,
чи православним жити.
Прости тягар моїх боргів
перед лицем Живого,
коли прийдеш в покосі жнив
забрати з двох одного,
що я в Завіті не шукав
законів православ’я,
що в суєті буденних справ
попів не величав я.
Прости, що маю смертний гріх,
буваючи нечесним,
коли на кесаревий гріш
розмінюю небесне,
що сам себе не розпинав
за всіх, душею темних,
і смертний гріх перемагав,
втопаючи в щоденних.
за тимчасове забуття,
що створений із глини,
за те, що мав за все життя
щасливих три хвилини,
що мав найменше молитов
за душі окаянні
і що найбільше – за любов
віддав своїй коханій,
і що у головній із них
без зайвої запинки
беру на себе їхній гріх
за ці та інші вчинки,
що я вже, Господи, прости,
готовий до розплати,
що був поганий ще і тим,
що добрим був занадто,
що Ти Один за всіх святих
в моїй душі страждаєш
і що по жодній з десяти
до мене скарг не маєш.»

ІІІ
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Усе моє. Радійте, небеса!
Я маю те, у що безмежно вірив.
Не на землі котуються кумири.

Астральний світ уже не чудеса.
Не омине ні Муза, ні краса
у цьому світі і моєї ліри.

Коли трусили древо пізнання,
я був одним із тих, що не упали...
Мені за це нарахували бали.

І не обов’язкове визнання,
аби його додати до знання
у ноосфері, де мене чекали.

Я маю все, що доля роздає
нетлінним на папері і наївним.
Нехай не золоте, але своє:

у Пушкіна не списував Наїни,
корита, баби, діда на колінах,
не поминав Балди й попа всує́.

На генія-раба немає часу.
Я й нині не описую Кавказу,
і од цареві не переповім.

Бо це було б Шевченку за образу.
Зате, як перед образом святим,
не буду червоніти перед ним.

Я не боєць на звалищі Союзу
і не один герой на все село,
якому дарували ремесло.

Як П’ятниця у Робінзона Крузо,
я служу тому, хто ще чує Музу
і одягає сонце у зело.

Не підпирає спиною одвірки,
і не чекає, – ось, оце роби
і не труби, що ми усі раби.

Ніяке зло з радянської пробірки
уже з поетів не знімає мірки,
аби узяти їх на поруби.

Це не про себе, а про душу грішну,
в якій себе пізнаєш, і мене,
не ганячи, подібних цьому, віршів.

Усе, що нас єднає, промине,
а хто моє ім’я не пом’яне,
то хай і так, аби йому не гірше.

Але, якщо допався, то читай,
а от, якщо допалась, перечитуй,
якщо тобі до серця посполитий.

Ми ще не поспішаємо у рай,
а вороженьки і у пеклі ситі,
де не лунає, – Ось! Себе пізнай.

Однаково чи явором, чи кленом,
чи білою тогою від беріз
упаде тінь минулого на мене.

Я серед лісу як тернина ріс
і був колючим, іноді зеленим,
а побілів, коли не стало сліз.

Це означає – вірив я у суще,
чого нема в астралі, та проте –
у неминуче і у все святе.

Не був я завидющим, а видющим,
не знаним був і залишився учнем,
зате і не шутом із вар’єте.

У кожному існує Санчо Панса,
але перемагає Донкіхот,
якщо пора стояти за народ.

Ламати вітряки немає шансу.
А от коли допадусь до романсу,
то у мені співає патріот.

Інакше воювати не умію.
Я знаю – переможе Божа рать,
коли серця і душі ще горять.

Підуть у небуття раби Росії –
таємні ретранслятори у дії,
не відаючі, що вони творять.

І платні, і безплатні, і воєнні,
що нищити уміють до ноги,
але на те вони і вороги...

А от якщо писаки, будьте певні,
усі вони приватні і таємні –
але не вищі підлого слуги.

Та тішать лаври на чужому полі.
Всі уповають на найвищі ролі
і особливу роль у «божества».

Та пам’ятай, поборнику юдолі,
не обійдеш конем* своєї долі,
упадеш, як обтрушена листва.

Щоб визначати, треба означати
самим собою дещо між своїх
і розуміти прагнення чужих...

А між собою, – що нам розділяти,
коли усім достатньо право мати
і виговоритись – один за всіх.

Це майже сповідь. Може і не всенька,
бо півню кукурікати пора.
Не прошу ні кола, ані двора.

Великий Боже, я такий маленький,
але за те, що я любив Шевченка,
прости мене, як грішника Петра.

                              1994-2014