( роки , що стали легендою)
Безславно закінчилася революція під проводом Ференца Ракоці, яка нічого не дала крім спустошення ні для Угорщини в цілому, ні для Закарпаття зокрема. Здавалося настане нарешті благодатна пора для відродження краю . Та раптом небезпека насунулася з іншого боку. Князь Савбадії Євген завдав нищівної поразки туркам біля села Петрово Варадину в серпні 1716 року. Не зупиняючись на цьому він поповнив військо, оточив і захопив Паланку, а в жовтні того ж року капітулював Темишвар (Румунія). В результаті цієї кампанії обширна територія між Мараморошем (нині Хустський і Тячівський райони), Тисою і Дунаєм, а також вся Трансільванія і Волощина були повернуті Угорськії короні. Звісно, честолюбивий султан з цим миритися не хотів. Приблизно так описував ці події всесвітньо відомий русинський історик , уродженець села Лучки , Михайло Лучкай. А що було далі можна дізнатися із його історичної наукової шеститомної праці, яка називається «Історія Карпатських русинов.»
Наводжу дослівно одну цитату із тома третього глави тридцять сьомої: « після цієї подвійної поразки потрібно було лише, щоб султан міг бути схильний до укладення миру, пристати на який раніше клявся посередництвом Англії і Голандії, але не прийняв посередництва і продовжував війну» (кінець цитати). Він дав вказівку кримському ханові, щоб той із своїм військом опустошив Трансільанію і Угорщину. В результаті цього, в наступному 1717 році кримські татари напали на Трансільванію і спустошили її, звідти , через Вишківський перевал на мараморощину
Та вогнем і мечем сплюндрували Угочанщину(Виноградівщину, Іршавщину), та се аж до Сигота. Сусідні королівські війська, об’єднані з багато чисельним загоном марамороських і угочанських русинів, завдали татарам нищівної поразки біля Барчанфолви. Татари більше думаючи не про перемогу, а про власний порятунок почали тікати через Боршанський перевал. Тут з усіх сторін зібралися волохи і русини, мешканці цієї долини і напали на утікачів у вузькій гірській ущелині. Зрубаними деревами та каміням не лише перекрили дорогу але й перебили всіх татар.
Десять тисяч полонених християн яких вели з собою татари, були визволені А з п'ятнадцять тисяч татар ніхто не залишився живим. Далі Лучкай пише: « Від цієї перемоги багато руських родів та дуже багато родин із Валахії ведуть свою здатність. Дуже добре зробив би той, хто опублікував би дані про ці родини» (кінець цитати).
А ось , як цю саму історичну подію описує відома людина, королівський географ, заслужений директор благочестивих шкіл пан Симончич, у п’ятому розділі своєї праці: « Достойним памяті є по перше, напад татар у 1717 році. Напали вони із Сатмарського комітату через місто Вишково, звідти направилися у напрямку Сигота спустошуючи все. Після того як тут спричинили населенню багато лиха, у відомій битві біля села Барчанфолви були так розбиті русинами, що намагалися втекти через Боршанський перевал, шукаючи порятунку. Там вони були всі до одного знищені, а десять тисяч полонених були визволені.» (кінець цитати) . Складається таке враження, що Іван Франко, сюжет для свого « Захара Беркута» взяв якраз з описаної М. Лучкаєм події.
Але ще за тиждень до описаних тут подій передовий загін війська кримського хана чисельністю біля п’ять тисяч (п’ять полків) лучників під проводом горезвісного вайди Кизил бея були знищені на південно західній околиці села Червеньова, ополченцями русинів та угорців з навколишніх сіл мукачівщини та ужгородщини. Звістка про блискучу перемогу над татарами біля Червеньова , миттєво долетіла до виноградівців та хустин, що і окрилило їх на вище описаний подвиг.
У війську Кизил бея власне татар було мало. Більшість його війська складали ногайці, степняки, калмики та кримчаки. Це були витривалі, хоробрі, безжалісні рубаки – відчайдухи. Загін кизил бея завжди ішов попереду основного війська на відстані одноденного переходу. Вони нічого не брали, не грабували, вони тільки палили, нищили, наводили жах та паніку.
Роки першої половини вісімнадцятого століття надзвичайно важкими для Закарпаття і зокрема для села Червеньова . Морові хвороби косили людей як росяну траву. На зміну посушливим рокам приходили повені приносячи не мало страждань. Чи не кожний третій рік страшною хвилею накочувалася на край татарська навала. Особливо дошкуляла закарпатцям ватага ординців на чолі з вайдою Кизил беєм. Вони так часто гостювали на Закарпатті, що багато з них досконало вивчили русинську мову. Бувало так, розповідали старі люди, що коли перед татарським наскоком весь народ поголовно заховався в непролазні хащі, то ординці ночами ходили по лісі і по нашому кричали : « Марьо го о ов , Іване го о ов, вертайся до дому, вже пішла погана віра». Таким чином вони хотіли виманити людей із схованки і полонит. Разом із селянами спів страждав і червенівський священик, отець Федор.
Замолоду втративши всіх рідних, майже весь свій час віддавав трудам і молитвам, трудам і молитвам. Будучи хорошим майстром, маючи золоті руки, він багато трудився на оздоблюваних роботах сільської церкви. Коли всі будівельні і оздоблювані роботи були завершені , отця Федора осінила нова благородна ідея. Він вирішив полегшити бодай трішечки важку працю селян. Невдовзі за селом, на спеціально обладнаному майданчику, постала величезна за тодішніми масштабами чудо-машина. Величезне колесо, що крутилося при допомозі коней або волів, приводило в рух , що обмолочувала просо, пшеницю, жито , та інше. Треба було переставити якусь деталь і ця машина віяла зерно очищаючи його від полови. За лічені хвилини до машини можна було приладнати жорна і молоти муку. Признаюся, я вже дуже жалкую, що не так давно , ці історичні, музейної рідкості жорна я продав до села Терново, що в Тячівському районі. До того , як була зроблена ця машина, всі роботи виконувалися в ручну. Зерно обмолочували ціпами, віяли лопатами, муку товкли в так званих товканях. Продуктивність праці була така, що за годину ледве натовкли два літри муки. Майданчик на якому молотять зерно по теперішньому називають ток, а в ті часи це місце називалося – гумно. Ось тому то і вулиця, яка згодом розбудувалася за гумном дістала назву – Загуменна. Це вже зовсім не давно один сільський пустосміх , Ліберкун назвав її Партизанською. Червенівці не могли надякуватися своєму священикові. Життя потроху почало налагоджуватися, роки стали врожайнішими, а люди заможнішими, аж раптом не проханий гість Кизил бей із своєю ватагою, чорною хмарою налетів на Закарпаття. Кизил беєм свого ватажка прозвали його ж співвітчизники. На тюркській мові кизил це червоний, а бей або бек , або бай це пан. Згаданого пана прозвали червоним не тому, що він був ленінцем, чи марксистом, а тому, що він палив все до тла на своєму шляху. Як русини на пожежу казали що на хаті червоний півень, так татари казали, що на хаті червоний пан. Ось вам і Кизил бей. Як згадувалося вище, він був частим , хоч і не званим, але добре знаним гостем на Закарпатті. Мешканці краю прозвали його – Козубий. Є кілька версій, чому його прозвали саме так. Одна версія це та, що Кизил бей і Козубий дуже співзвучні, але останьня легша для русинської вимови. Друга версія – Козубий мав бороду схожу на козлячу, яку постійно висмикував у вільний від походу час. Третя версія – не дивлячись на свою над людську обжерливість, був він худий-худющий, як козуб. Козуб це своєрідна, плетена із вербового прутя верша, якою ловили рибу. На худого чоловіка казали – худий , як козуб. Ще одна версія така – Козубий за один обід зїдав цілу козлячу тушу. А по скільки він давав перевагу саме козлятині, то приходилося вбивати багато коз. От вам і Козубий. Коли татари йшли великим походом, то для запасу їжі, гнали із собою стада волів, верблюдів, отари овець. А для малих стрімких походів брали всього по одній або дві баранячі чи козлячі туші на одного вяка. Їжа для економії часу готувалася прямо на коні. Аби читачеві було зрозуміло, мушу описати цей технологічний процес приготування їжі, який до речі могли б і зараз використовувати наші водії далекобійники. Ошкурена туша кози або вівці розрізалася на кілька шматків, які клали на спину коня замість сідла, зверху сідав вершник і гайда в похід. Ранком сів на торбину із сирим м’ясом , а в обід блюдо вже готове до вживання. До речі, це було дуже смачне, ароматне, соковите , змішане з людським і кінським потом їдло. По правді сказати це не було винаходом татар, Мадяри , ще за багато століть до татар використовували цей рецепт. Приготовану в такий спосіб страву мадяри прозвали – гуляш-левеш. Ця назва складалася ніби з двох частин. З русинської - гуляш і мадярської – левеш , або ловеш. Цілий день сидячи на торбині з м’ясом вершник набивав собі великі гулі на ляшках, ось вам і русинське – гуляш. А ось і друга частина назви, мадярська - левеш. Мадярське слово лов, означає кінь, отже ловеш або левеш Це кінський пот. Левеш це якраз та юшка, яка утворилася в кожаній торбині внаслідок змішування людського і кінського поту. Коли тисячу років тому назад мадяри перейшли Карпатський Веречанський перевал в пошуках нової теперішньої батьківщини, то на сорок днів зупинилися біля Мукачівського замку для відпочинку. За ці сорок днів вони часто гостювали в моєму рідному селі Червеньові. Наші селяни радо зустрічали нових володарів Карпат і щедро пригощали їх всяким їдлом і питвом. В свою чергу мадяри
Мадяри пригощали своєю царською стравою гуляш-левешом червенівців. Ця страва червенівцям надзвичайно сподобалась. Але чомусь червенівцям не сподобалась сама назва – левеш. Не хотіли вони це називати і юшкою , і навіть назва бульйон їм не подобалась. Вони назвали це їдло – блюй вон . до цього часу не розумію , чому вони це так назвали . Навіть не догадуюсь . Блюй вон і все! Ось вам і чудакуваті червенівці. До речі гуляш-левеш у мадярів із поміж усіх страв і зараз на першому місці. Та ради справедливості треба сказати , що процес приготування трохи змінився. Не тому що мадяри перестали любити гуляш-левеш, а тому що перестали їздити на конях.
Але повернімося до татарської навали, Кримська орда, ще за довго до згадуваних набігів Козубея спустошувала південно-західні землі України. Най більш інтенсивними набіги стали за династії кримських ханів Гереїв. Династія Гереїв була в тісних, дружніх, навіть родинних стосунках з московськими царями. Між ними був укладений міцний військово-політичний союз , а щоб цей союз був ще міцніший, і щоб котрась із сторін не піддалася спокусі зради, то царі з ханами постійно обмінювалися заручниками. Цими заручниками за звичай були престолонаслідні сини володарів. До тісного військово-політичного союзу Москву та Крим спонукало , те що у них був спільний, підступний і сильний ворог – Золота орда. І хоч задовго до описуваних тут мною подій, московський князь Димитрій на Куликовому полі міцно побив військо хана Золотої орди Мамая, а кримський хан трохи згодом розгромив його повністю. Самого ж Мамая кримчаки прив’язали ногами до хвостів двох жеребців і розірвали. Але Золота орда , як та гідра відроджувалася знову і знову на величезних просторах Поволжя та Приуралля. Тому то кримський хан мав на меті використати Москву в протистоянні проти най лютішого ворога, Золотої орди. В свою чергу Москва з острахом спостерігала як міцніють польсько-литовські та мадярські королівства. Своєю коварною рукою Москва направляла Кримську орду на захід. Та і самі королі, як пише всесвітньо відомий історик Михайло Грушевський В четвертому томі своєї праці «Історія України-Руси», запрошували таки орду грабувати їхні українські землі. Що вони з цього мали? Вигоду мали. Королям було байдуже, що страждав ні в чому не винний, чужий для них український та русинський народ. Після кожного татарського набігу Папа римський звільняв королів від сплати податків на користь Ватикану на протязі десяти років, як таких що постраждали.
Козубей був надзвичайно лютої вдачі. Це визнавали навіть його соратники. За гасло він мав таке : «Пали все що горить, лови все що біжить, ріж все що кліпає». Найбільше задоволення він мав від того, коли в надвечірї спостерігав, як палали села, а особливо, як горіли храми. Полумя від цих пожеж здавалося сягає самого неба. Церкві на Закарпаті будували величаві , високі, переважно деревяні. Такі споруди згорали за лічені хвилини, тому Козубей заздалегідь вмощувався на коні десь на пагорбі , аби встигнути надивитися. Не один десяток наших святинь знищив цей дикун. Але завжди так бути не могло. Знайшлась одна людина в особі червенівського священика отця Феодора Волошинця, котрий своїми палкими промовами зміг переконати людей , що чекати захисту від своїх вельмож не варто, а треба самим гуртуватися. І люди гуртувалися. По всіх селах біля церков проходили народні зібрання, на яких з полум’яною, підбадьорюючою промовою виступав червенівський священик Феодор Волошинець. На великій раді у селі Лучки із простих людей навколишніх сіл було організоване народне ополченя. Керівником обрали червенівського селянина на прізвище Олекса Курта. Йому на час війни надали великі права та повноваження, навіть право меча. Тобто право карати за не послух. Олексу вибрали саме тому, що за довго перед тим він з своїми братами багато років провів на військовій службі у турків , де за мужність у боях отримав багато військових нагород та титулів. Одним із титулів був - Курт-ата, тобто батько вовків. Під час служби в турецькім війську він познайомився із запорізькими козаками, що теж служили у турків за статусом найманців, або як тепер модно казати – контрактників. Певний час Олекса був навіть курінним отаманом січовиків. Але через якесь непорозуміння із турецьким пашою, козаки самовільно, односторонньо розірвали контракт. Олекса намовляв їх їхати на Підкарпатську Русь і там організувати Карпатську січ. Але козаки чомусь віддали перевагу понизовям Дунаю. Тим паче що там уже було кілька козацьких укріплень-паланок. Тай до Запоріжжя звідти ближче аніж із Закарпаття. Більшість із них подалися до гирла Дунаю і там заснували Задунайську січ. Але кілька десятків козаків все ж таки послухали братів Куртів і приїхали з ними до Червеньова . В Червеньові вони поселилися на північній частині села, що тоді ще не була заселеною. Цю частину села прозвали Боснією, дак вона до речі буде сказано і до тепер. Справа в тім, що місцем дислокації козаків під час турецької служби була саме Боснія, отже козаків у Червеньові прозвали босняками. Колись ходила легенда, що і Червеньово своїй назві повинно завдячувати козакам, котрі нібито носили високі шапки з червоними верхами. Насправді Червеньова отримало свою назву від річки Червенівки, що бере початок Із Червоної гори і протікає через Клячаново, Іванівці, Руськово, Ракошино, та Кайданово. Нащадки тих славних козаків, лицарів меча і плуга і до нині живуть в Червеньві. Багато з них зберегли навіть тодішні прізвища, а саме Довганіч, Глуханіч,Гладжикурка, Незбайло, Сербайло, Хопей , Джаурей, та інші. Ці козаки стали кістяком ополченців та опорою Олекси.
Відправивши із усіх навколишніх сіл , стариків дітей та жінок у гори, в непролазні хащі, ополченці швидкими темпами почали готувати пастку для ординців. Для цього вони збирали підручний матеріал і ув’язували у в’язанки, насипали у мішки глину та пісок, звозили колоди, щоб у слушний момент перегатити річки Латорицю, Стару, Вилю, які протікають на заході від Червеньова. Маршрути, яким будуть рухатися ординці вирахувати було не важко, бо вони цим шляхом йшли не один раз аж до Братислави. Раптом на півдні побачили густий дим, що піднявся аж до неба, Це горіли Лучки. Через кілька хвилин священик отець Федор, що за всім спостерігав із високої дзвінниці повідомив про височезний стовп пилюки, що рухався у напрямку Червеньова . Отець Федор нізащо не хотів покинути село, щоб сховатися, він уже кілька днів постився і молив Бога аби відвернув напасть і послав з неба дощу. Бо тільки дощ міг якоюсь мірою врятувати село від червоного півня. До цього часу стояла неймовірна спека. А стовп пилюки наближався, це їхали тисячі ординських вершників. Менше як за годину вони мали бути в Червеньові. І ось коли вже можна було розрізняти постаті вершників, отець Федор із своєї дзвінниці задзвонив у всі дзвони. Це для того , аби відвернути увагу татар і притупити їх пильність. Народні ополченці затаїлися у своїх засідках, тільки декілька сотень кіннотників із сіл Ракошино, Чомонин, Добронь, під керівництвом ракошинця Балінта мов ті оси дразнили татар то з ліва то з права то з заду заманюючи їх до лісу. Діями кіннотників координували старі січові козаки. Основною зброєю кіннотників були канчуки та залізні гострі спиці приковані до носків чобіт. На кінці канчука був залізний ґудзик тому при ударі канчук обмотувався довкола шиї ординця. Різко смикнувши за держак канчука, кіннотник зривав ординця із коня, а справу завершував удар гострою спицею. Основні сили татар у битку з кіннотниками не встрявали, вони непорушним гуртом рухалися у напрямку Ужгорода. Аж раптом над лісом промайнула блискавка, неймовірної сили вдарив грім. Досвідчений вояка Козубий зразу оцінив ситуацію. Справа в тім, що основною зброєю татар були луки, якими вони володіли досконало. Під час дощу розмокали сплетені із ремінців тятиви і вони розтягувалися і рвалися, як песся слина. Грізна зброя лучників перетворювалася на звичайні палиці. Козубей наказав стрімкою атакою знищити надоїдливих кіннотників допоки не почалася злива. Вся орда кинулася на кіннотників. Кілька десятків татар підбігли до церкви і підпалили її. Деревяна споруда спалахнула як смолоскип і за декілька хвилин на місці святині залишилося одне згарище. Згорів разом із храмом і отець Федор . Кіннотники тим часом почали тікати до лісу заманюючи за собою татар. Ті гналися за ними сунь головою не підозрюючи біди. І тут сталося, що і мало статися. Почали виходити з берегів заздалегідь перегачені річки . Коні почали грузнути на розмоклій землі по черево. Татари були шоковані, бо вони добре знайомої місцевості не впізнали. З неба полилася злива мов із решета. Із-за кожного дерева, із-за кожного куща вискакували по кілька ополченців з вилами, сокирами, косами і просто колами. Татари, як діти полів і степів не навчені були воювати в густих лісах, тому їх посікли на капусту. Їхніми тілами була вкрита вся місцевість. Трупи татар декілька днів пливли по річці Стара. Річку Стара в цьому місці прозвали Мертвецькою. Так вона зветься і по нині. Спіймавши Козубея живого, його повісили на сухій вербі вниз головою, зануривши голову у воду. І висів він там , аж поки його не розклювали ворони. Лісовий масив на околиці Червеньова до нині по всіх документах значиться як Козубтово , на пам'ять про крах грізного завойовника Козубея. Ось так безславно закінчив свій шлях хан Кизил бей у червенівській ярузі , ставши в однораз і утоплеником і повішеником. Але і татари до цього дня віддають дань памяті нашому селу. В кримсько-татарських казках страшилках розповідається, що десь далеко – далеко за горами Карпатами є село Кизил юрт в якому живе страшний Курт-ата. Як уже згадувалося вище - кизил по татарські червоний, а юрт це хати . Не важко дога датися, що йдеться саме про село Червеньово. В цій розповіді я наскільки міг , настільки виконав бажання історика Михайла Лучкая(читай вище) назвати бодай кілька прізвищ тих славних родів , котрі раз і на завжди зупинили набіги татар на Закарпаття
В продовження до викладеного хочу додати ось що. Славна перемога над татарами на околиці Червеньова не залишилися не поміченою при королівськім дворі Австроугорської імперії . Командир кіннотників Балінт був назначений комендантом королівського замку в чині капітана. Керівника народного ополченя Червенівського селянина Олексу Курту було запрошено на ауденцію до імператриці Марії Терезії і щедро обдаровано. Його було возведено до стану благородних ( по тодішньому немеши) і запропонована державна посада. Від посади Олекса відмовився на користь свого сина Михайла , котрий за бездоганне виконання доручення королеви до свого прізвища отримав титуловану приставку – Мункачі. Хочу навести дослівно один документ віднайдений русинським дослідником із Сербії Мироном Жирошом, що певною мірою стосується тих часів.
«Згідно урядового дозволу русини на Кулянське панство , на незаселений пустир Великий Керестур переселилися по контракту , який вільній людині з села Червеньово Берегського комітату видав адміністратор скарбничих маєтків у Бачки і радник царського двору у Бечу Йосиф де Редл 17 січня 1751 го року. Текст контракту гласить.
…..Нижче написаним ставиться до відома всім , котрих стосується, що пустир що називається Великий Керестур у королівськім короннім дистрикті зарезервована для двісті уніатських руських родин із Червеньова , котрі хочуть туди переселитися за наступними умовами:
1.Дозволяється, що жителі котрі хочуть переселитися на згаданий пустир повинні бути руснаки греко-католики.
2.Не будуть кріпаками, але будуть вважатися жителями з якими скарбниця уклала контракт.
3.Якщо населення у зв’язку з приростом збільшиться на стільки що не буде вистачати землі, буде їм надано в оренду додаткові пустирі в тому ж скарбничому маєтку.
4 Так як переселенці мають самі собі будувати хати з вальків, жупанат звільняє їх на чотири роки від сплати всіх податків і обов’язків, а скарбниця ще на два роки. Після цього не зважаючи на скільки збільшилося число жителів , село щорічно має сплачувати не більше як триста форинтів, а із зерна будуть давати сему частину. Не будуть платити десятину від капусти, конопель і другої зеленини.
5. Корчму можуть тримати від першого жовтня до тридцять першого березня, а мясарню їм дадуть під оренду.
6.У селі можуть мати торговця-перекупника, котрий буде платити передбачену таксу.
7. Жителі не мають права хто де захоче рубати дерева , а деревину для будівництва можуть рубати з відома королівського адміністратора.
8.Так як всі мають право вільного поселення, можуть продавати хати, виноградники і другі маєтності з відома уряду,якому мають за це сплачувати десятину. Також будуть мусіти повернути борги уряду, жупанату та сільській общині.
9. Забороняється відсилятися із села під час вільних років. Скарбниця кожному переселенцю обіцяє роботу.
Контракт підписав граф Йосиф де Редл 17 – 10 – 1751го року.
Ось так на підставі цієї угоди Михайло Курта Мункачі організував переселення двісті червенівських родин до Воєводинського краю Сербії. Там переселенці заснували село Руський Керестур , який нині вважається столицею всіх русинів світу. За ними переселилися до Сербії , Боснії, Горватії десятки тисяч русинів із Галичини , Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії. Це була перша у світі русинська діаспора.


2013