Події , про які ідеться нижче , мали місце відбутися в Червеньові , Мукачівського району, біля триста років тому . Село наше було тоді велике , простягалося обома берегами маленької , але завжди повноводної річки Червенівки , аж до теперішнього хутора Густяки .Центр села був там , де тепер Анталикова яруга . Нема тепер річки Червенівки , як і багатьох річок мойого дитинства , таких як Гризенівка , Полона , Кленичка , Виська , та ше декількох . Це результат діяльності так званих «великих перетворювачів природи» .Молода генерація забула навіть назву річки Червенівки , від якої залишилась хіба що згадувана Анталикова яруга . Люди в селі тоді як і зараз були добродушні , богобоязливі , поряд очні , старанні . Богу молилися , між собою любилися , царя боялися , панам дань платили . Родючої землі було мало , тому селяни займалися різним ремеслом . Було багато майстрів по дереву . Виготовляли кросна , берда , куделі , ярма , колеса , вози , лопати-віячки , лопати для посадки хліба в печі , стільці , шафи , скрині . Було в селі багато теслярів , котрі будували деревяні будівлі і по інших селах і містах . Жінки займалися лозоплетінням. До речі в Червеньові зараз уже ніхто не вміє працювати з лозою , але люди із сусідніх сіл і по цей день прозивають червенівців лозяниками .
Жив у селі в той час , уже не молодий , але ще і не дуже старий священик . Був він вдівцем . Сталося так , що вся його родина – жінка , діти батьки , повмирали на протязі одного тижня , через якусь незнану тоді хворобу . Важко пережив священик таку трагедію .З того часу він день і ніч молився за свій народ , аби більше нікого не спіткало таке горе . Червенівці його жаліли , любили . Щоб хоч якось згладити його біль , втішити його душу, селяни вирішили побудувати нову церкву . Благо , що в селі майстри були чудові , довкола ліси були дубові , було кому робити , було з чого робити . Невдовзі в центрі села постала гарна- прегарна , чудова-пречудова церква побудована з величезних колод мореного дуба . Церковний двір загородили теж дубовим високим паланком . На церковному дворі побудували три височезні дзвінниці . Перша дзвіниця була побудована із дуба , і тому мала темний відтінок . Цю дзвіницю люди полюбовно назвали –«Чорний Іван» . Друга дзвіниця була побудована із ясеня і мала більш світлий відтінок , її ласкаво назвали «Біла Маря». А третя була зроблена з явора і чомусь її назвали –«Юла» . На кожній дзвінниці було по одному великому дзвону і по декілька менших . За звичаєм кожний дзвін був хрещений , мав своє імя і хресного батька . Бути хресним батьком для дзвона , то була велика честь. Частіше за все хрещеними батьками були високо поважні люди села . Здебільшого імена дзвонам давали такі самі , які були у хрещеного батька . На першій дзвінниці великий дзвін мав імя «Георгій» , на другій «Гавриїл» , а на третій «Илія» . Кожна дзвіниця мала і свойого дзвонаря . На першій дзвінниіц дзвонарем був Ільчо , на другій Юрчо , а на третій Товтин . Всі троє були фахівцями своєї справи . Кращих дзвонарів не було на усій Подкарпатській Русі . Не офіційно між ними було щось на зразок змагання . Дзвони дзвонили щоденно по три рази . Ранком , в обід і у вечері .По дзвону люди вставали до роботи , по дзвону сідали до обіду , по дзвону помолилися і лягали спати . Змагання дзвонарів ,їх бажання бути кращим , приводило до курйозу . Кож ен бажав бодай на хвилинку скоріше почати дзвонити , як інші . Дійшло до того , що на обід замість дванадцятьох годин дзвонили о десятій . Першими спохватилися червенівські газдині . Їхні корови в обід не припускали молоко , бо було за скоро . Дзвони , де дзвонарем був Ільчо дзвонили так :- « Хліб пшеничний кожний день-нь-нь , хліб пшеничний кожний день-нь-нь-нь» . Дзвони де дзвонарем був Юрчо дзвонили так:-
«Сякий-тякий аби був-в-в-в , сякий-такий аби був-в-в-в» . Ну а дзвони де дзвонарем був Товтин дзвонили так :-«То в тин-н-н-н , то в ворота, то в тин-н-н-н то в ворота .».
Була ще і четверта так звана «Мала» дзвіниця . Вона була поза церковним двором . Там був тільки один дзвін яким дзвонили на сполох у випадку якоїсь небезпеки , наприклад пожежі . У цей дзвін мав право дзвонити кожний хто перший побачив біду .
Церкву будувала вся громада села , ну а оздоблювальні роботи доручили робити сільському різьбарю по дереву , та його п’ятьом синам . Його так і звали- Різбарь . Всі були чудовими майстрами . Майже ні з чого , з шматка дерева , вони робили справжній витвір мистецтва . Та найбільш майстерним був п’ятий , наймолодший син, котрого звали Мізинчиком . Він тільки що повернувся з науки , де на протязі шести років вдосконалював свої здібності . Талант Мізинчика священик запримітив коли хлопцеві було всього десять років . Уся родина , крім того що були справні майстри , та ще й були гарні співаки . Всі співали у церковному хорі . Старий Різбарь був косноязичний , коли говорив то трохи затинався ( заікався) , але голос мав гарний , і коли співав то ані трохи не затинався . Малий Мізинчик крім того , що від батька навчився різьбарству , самотужки оволодів малярством . Священик , не маючи нікого рідного , любив його як свого сина . Він умовив старого Різбаря віддати сина до науки . І коли Мізинчикові виповнилося чотирнадцять років , то священик відвів його чи то на святу Афон-гору , чи то на греки . Звідти він повернувся досконалим маляром графіком , та здібним фахівцем з чеканки по металу .
Тільки що повернувшись , він відразу узявся за позолоту іконостасу , ікон , богослужбових книг . В Червеньові його прозвали чеканом . З усіх усюд люди сходилися до Червеньова подивитися на красуню церкву . Про золоті руки чекана М мізинчика якось дізналися ченці Грушовського монастиря , що неподалік від Рахова . Грушовський монастир був одним із найдавніших на теренах тодішньої РУСІ . Не дарма князь Володимир запрошував саме ченців Грушовського монастиря хрестити Русь . Але так , як Грушовський монастир находився під владичеством Константинополя , то рахують що Русь прийняла хрещеня від греків . В той час про який ідеться в цьому оповіданню в Грушовському монастирі якраз набуло розквіту книгодрукування . Для виготовлення матриць до друкарських верстатів треба було доброго майстра , для чого і запросили Мізинчика . Поїхав Мізинчик і на жаль вЧервеньово більше ніколи не повернувся . В монастирі він заявив про себе з най кращого боку . Там його назвали Золотарем . Та не довго пробув він у Грушові . Над краєм нависла чорна хмара . На замовлення угорського королівського двору на Закарпаття вдерлася Кримська орда , яка все на своєму шляху нищила, палила , грабувала . Ні , ні , не думайте , я не помилився . Саме на замовлення татари часто грабували Угорську Русь . Було так , що європейські королі повинні були сплачувати дань на користь Ватикану . У випадку , якщо орда пограбувала якесь королівство , то Папа Римський на прохання короля , зібрані податки дозволяв залишати в королівстві ніби то на допомогу постраждалим людям на протязі десяти років . Ясно допомоги людям ніякої не було , зібрані кошти королі розтринькували , а через десять років знову замовляли кілер –хана . До такого ганебного вчинку вдавалися і угорські і польські і литовські королі . Так вони дурили і свій народ і свого Папу .
Татари вщент спалили Грушовський монастир , добро розграбували , а ченців одних порубали а деякі врятувалися в лісі . Частина тих хто врятувався подалися на Запорізьку січ козакувати, а декотрі пішли до Києва . Подався на києвщину і Мізинчик . Завдяки своїм золотим рукам він і там завжди був при ділі . Мізинчик довго паробкував , та нарешті оженився і невдовзі став щасливим багатодітним батьком . На Закарпаття він більше ніколи не повертався . На новому місті йому дали і нове прізвище – Грушовський, зяким він увійшов в історію . Можна тільки уявляти як він тужив за рідним Червеньовом, можна тільки догадуватися , як він розповідав своїм дітям про далеке Червеньово , як він їм співав старовинних тужливих червенівських пісень . Мабуть що ці гарні мелодійні пісні справляли велике враження на його допитливого маленького онучка по жіночій лінії – Тарасика . Тарасика , котрий унаслідував від талановитого дідуся здібності до малювання .Під враженням дідусевих пісень і оповідань Тарас ,так ,так , саме той Тарас , котрий став всесвітньо відомим Тарасом Григоровичам Шевченком , написав не один твір . Дозволю собі привести паралелі між одною давньою червенівською піснею «Жалі мої ..», та піснею написаною Шевченком .
Жалі мої жалі а ось пісня Шевченка « Думи мої»
Що робити з вами Думи мої думи мої
Спишу я вас на папери Лихо мені з вами
Дробними сльозами Чом ви стали на папері
Сумними рядками.
Погодьтеся, дуже співзвучно , чи не так ?
Але давайте повернімося до подій у Червеньові. Чутка про татарську навалу дуже налякала народ . З далеку було видно ,як горіли села , вогнем палали храми . Люди вирішили так, - дітей , стариків , жінок та хворих відправити в гори , а всім іншим , хто може тримати в руках вила коси , сокири чи іншу зброю , гуртуватися до купи ,щоб дати відчайдушний опір поганцям . До червенівців приєдналися ополченці з Ракошина , Лучок ,Середнього та інших сіл . Була обрана така тактика – заманити татар на болота які були в низ по течії річки Стара , там оточити ізнищити . І ось настав літній червневий ранок . На південно-східній околиці села зявилися перші татарські лучники . Не зустрівши на вулицях ні одної живої душі , вони вдиралися в хати аби награбувати добра . Та передбачливі червенів ці все вивезли в гори . Зі злості татари почали палити хати . Село горіло як смолоскип , вогонь швидко перекидався з хати на хату . Татари почали перелізати через високий церковний паланок аби пограбувати церкву . Двері ковані залізом були міцно зачинені . На вікнах були ковані залізні решітки . Коли татари зрозуміли , що вдертися до церкви не зможуть , то почали збирати сухий хворост , солому ,щоб підпалити храм . Раптом на малій дзвінниці що була за церковним паланком вдарив на сполох дзвін «бий татара бом-бом –бом , бий татара бом-бом-бом» .Це дзвонив сільський священик , котрий ні на які умовланя не хотів покинути село щоб сховатися в горах . « Бий татара бом-бом –бом-м-м» . Татари залишили церкву , оточили малу дзвіницю і почали ломитися в середину аби заставити замовкнути дзвін . Двері на дзвінниці були міцно зачинені .Тоді зібраним хворостом і соломою обложили малу дзвіницю і запалили . Дзвінниця разом із священником згоріла за кліпку ока . І ось з останнім «бий татара бом-бом-бом-м-м» раптом крізь землю провалилася церква із трьома своїми дзвіницями .Провалилася крізь землю аби не дістатися на посміховисько невірним . На тому місті ще і зараз є проваля, яке називається «Анталикова яруга». Розказують , що деколи на великі свята там із під землі чути дзвін . А татарів ополченці заманили таки на болота і побили так , що ті більше ніколи не сунули носа за Карпати .

2013