Жила колись у Червеньові молода пара . Його було звати Мішо , а її Гафа. Вони не давно побралися , тому любилися як голуб із голубкою . Але скоро після весілля прийшла біда звідки і не чекали . Мішку призвали на війну . Тоді наші воювали з турками . Гафа плакала гіркими сльозами , заламувала руки , ніби знала , що ніколи більше на цьому світі не зустрінуться із своїм чоловіком . На службі Михайло показав себе з доброго боку , сміливим вояком . Уже через два тижні після того як його призвали , він відбив у бою від турецького яничара молодого коня . Коник був чорний , чорний , аж блистів як крила у ворона . І от одного разу Мішові дали в руки якийсь пакунок і наказали донести до Мукачова . Мішо скочив у сідло вороного коня , якому дав імя Віхор та й поскакав з Будапешту аж до Мукачова . Віхор латів як Перун , та так , що у Міші не тільки гостра сабля що була з боку , а і зуби цокотіли . А його трясло і підкидувало як крумплі (картоплю) у циганському міху коли циган тікає з чужого поля . За час служби Мішо дуже звик до свого вороного коня і ліпше від Віхра любив тільки свою Гафу . Дорога була далека , тому аби скоріше ішов час , Мішо під носом приспівував собі пісні , які сидячи у сідлі сам і придумував .
Скакав руснак через долину ,
Притисянсьуі болота
У нього дома є дівчина ,
А в неї коса золота
Вона косу золотую
У віночок заплітає
ЇЇ в личко поцілую ,
Вона пісню заспіває .
Маю коня вороного
Золоті підкови
Коли скочу я на нього
Та аж злізу в Червеньові .
Отак співаючи він прискакав до своєї цілі . Уже видно було мукачівський замок Паланок . Мішові дозволили після того як доставить пакунок , зайти до дому до Червеньова і відпочити там три дні . Мішо був щасливий , бо знав що як раз десь тепер Гафа має родити . І от раптом звідкись із за лісу вискочили на конях турецькі яничари . Було їх більше десяти . Вони оточили Михайла і тут почалася страшна битка . Мішо літав по полю на своєму турецькому коні , як блискавка на небі рубаючи на ліво і на право . Мішова гостра сабля падала на стрижені турецькі голови , як грім з неба . Вже половина яничарів полягло порубаними під копита Віхора .Але і Мішкові гострим , кривим ятаганом одрубали чотири пальці на правій руці . Тоді він узяв саблю у ліву руку і продовжив битися як львиця , у якої забрали дитинча . Ще встиг він зарубати трьох турків , як вбили його вірного коня . Далі Михайло бився пішо . І ось коли зарубав останнього яничара , то вирішив іти попрощатися із своїм мертвим Віхором . Тільки він нахилився над його гривою , як якийсь недобитий яничар став на одне коліно і вистрілив прямо Мішові у голову . Він упав на Віхрову гриву і зразу помер . Коли прийшла допомога то було уже пізно . Михайла погребли вояки із його рідного села , котрі з ним служили в одному полку . Коло його голови закопали калинового кола , бо не було чим зробити хреста . Коли через три дні принесли дубовий хрест , щоб все зробити по християнському обряду , то побачили , що з калинового кола густо виросли конарі (гілки) , які зацвіли білим цвітом . Вояки закопали хреста , але залишили і калину . Про цю геройську битку , Червенівські хлопці , Мішкові однополчани склали пісню , яку ще і зараз співають .
Бився руснак , бився ,
Із турками бився,
Коню вороному,
Коню вороному Пшениченьку жала
На гриву схилився. Кокуль вибирала
Коню вороному
Коню вороному
А у чистім полі У яслі складала.
Десь там при дорозі Кокуль вибирала
Молода дівчина У яслі складала
З чорними очима Коня вороного
Пшениченьку жала Із відра нового
Вона напувала …..
Коли дали знати Гафі де , і як загинув Мішо , то вона вже народила була хлопчика . На честь батька хлопчика теж назвали Мішо . Тяжко жилося молодій удові із маленькою дитиною . Було їй усього вісімнадцять років . Кожної весни , коли зацвітала калина , Гафа із сином приходили на могилу чоловіка , аби посадити квіти та й поплакати на самоті . Та не довго втримало серце Г а фи . Не пройшло і десять років , як у неповні двадцять вісім років померла і вона сама . Дехто знає казати , що самоє справедливе на світі –це смерть , бо ніби її не можна підкупити . Та це така справедливість , коли молоденькі матері помирають залишаючи дітей круглими сиротами , а в той час дехто роками в ліжку лежить живий зверх землі гниє , просить собі смерть і не може дочекатися? То це справедливо ?
Залишився маленький Мішко круглим сиротою . Сам , один як палець . Лице його було завжди смутним , очі його завжди наповнені сльозами . Добре , що хоч найшовся один газда що взяв його за слугу . Як колись із мамою , Мішо кожної весни , як зацвітала калина приходив на батькову могилу . Це було десь п'ятнадцять кілометрів від його дому . І ось одного разу Михайло прийшов на могилу , став на коліна та й почав молитися . А з очей сльози так і капають , так і капають , як рясний дощ . Коли це чує він голос ніби із під землі :» Сину мій сину , чому ти такий смутний , чому в тебе очі такі заплакані?» А Мішо на це каже:» Як мені не бути смутним, коли я круглий сирота ,один , як палець . Я як той овес при дорозі , хто йде , той і скубе . Немає кому моє серце розвеселити . А голос із під землі йому відповідає :» Відріж один конарь з моєї калини , зроби з неї дудку , вона буде тобі веселити душу й серце . Мішо зробив так як йому наказав голос із під землі .
Приніс до дому калиновий конарь , висушив його , вистругав і зробив собі дуду . Як тільки притулить дуду до своїх уст , а з неї задзвенить гарна , милозвучна мелодія , та така гарна , що на серцю зразу стає легко , легко , на душі весело , весело . На мелодійні звуки дудки , як метелики на світло , зліталися хлопці , дівчата та і старші люди . Де яке весілля , де яке свято , де сільські танці , туди завжди запрошували Мішку заграти на дуді . Його полюбовно так і назвали – Дудаш Мішо . Йому співали пісню :
Заграй мені дудашику
На дуду , на дуду
Та я свою гірку біду
Забуду ,забуду .
А Червенівські дівчата липли до нього як пчоли до меду . Та Мішо залюбився тільки в одну в таку саму круглу сироту , в Оленку . На «Першу Пречисту» засватав Мішо Оленку , а на «Другу Пречисту» зробили весілля . Люди цілим селом зносили на весілля – хто курку , хто яйця , хто муку ,хто корчагу вина . А той газда в котрого служив Мішо , забив чотиристокілограмового бичка . Богацькі дівки завиділи Олені . Вони казали: « Що такого Мішо знайшов в тій дівці Олені ? Жебрачка і є жебрачка ,ні кола ні двора .» Олена не сердилася , бо була добра . У відповідь вона їм співала :
У потоці качки пливуть Бідна дівка замуж іде
Каченята крячуть З чорними бровами
Бідні дівки замуж ідуть А багаті дома сидять
А богаті плачуть З кіньми та з волами .



Після весілля Мішо з Оленою домовилися , що вони народять багато дітей . Не дай то Боже , коли щось станеться , то аби їх діти не були такі самотні , як були вони . Народила Олена не мало не много , п’ять синів , та всіх славних русинів . Їй тек і приспівували:
Мала мамка п’ять синов
Та всіх славних русинов,
Один ходив до школи
Другий носив бочкори
Третій возив теліжки
А четвертий саночки
Пятий малий Іванко
Випив од мамки молоко .
Після хлопців народила ще чотирьох дівчат – Меланку , Поланьку, Параску і Терезку .
Мішо і Олена робити не лінувалися , були працьовиті . Такими були і їх діти що вже по троху повиростали . Вони зробили собі нову хату , прикупили землі , розгаздувалися . Мішо навчив своїх синів теж грати на дуді . Хлопці поробили собі дудки здідової калини. І тепер ,на свято чи у неділю, запрошували грати не тільки Міша , а і п’ятьох його синів . Дудашовці ходили грати і по інших селах . Вони були настільки популярні , що як тільки пішла чутка , що там-то , або там-то на танцях будуть грати дудашовці , то сходилося народу як листя і трави . Тільки зазвучали їх дудки , як всі довкола ставали веселими, радісними , задоволеними , забували соє горе та біду . Одного разу , на «Святу неділю» дудашовців запросили грати на танці у сусіднє село Лучки . Дудашовці посідали під величезним старим дубом що ріс по серед села і взялися за роботу . З нагоди свята народу було багато . А один п’ятнадцятирічний шибеник виліз на самий верх того дуба де грали дудашовці . І сам чорт не знає що його туди понесло . Старий гнилий конарь зламався і разом із шибеником полетів до низу . Своїм товстим кінцем конарь упав прямо Мішові на голову . Два тижні Мішо лежав не приходячи до тями . Два тижні над ним стояла і молилася Олена та всі її девятеро дітей . Повних два тижні у страшних муках мучився Мішо Дудаш . Погребли Михайла у Червеньові на цвинтарі біля його матері Гафи . На його могилі поставили дубовий хрест і посадили калину . Разом із Михайлом погребли всі шість дудок . Вся родина вирішила покинути Червеньово, бо воно нагадувало їм про страшні муки Михайла . Коли відправили «сороковини» , Зібрали свої речі тай розійшлися по білому світу на всі чотири боки . І тепер , коли хтось згадує приповідку: « русинського квіту по цілому світу» , то мають на увазі і дудашовців .

2013