Моє минуле заховалось на горищі. Воно зачаїлося в картонних коробках і дивиться на мене очима вицвілого ведмедика, старої поламаної ляльки, зеленого скаліченого бегемотика, маленького кришталевого янголятка… Дивиться і мовчить. Мовчить і припадає пилом…

Я нечасто ходжу на горище. Лише тоді, коли сумна, коли за вікном – холод, а у серці – порожнеча, лише тоді, коли погано... Тоді я з найменшої коробки дістаю старенький фотоальбом і поринаю у чарівний світ дитинства…

Втім, моє дитинство не було таким уже й чарівним. Воно було зовсім не чарівним. Просто воно було моїм. І байдуже, що росла без батька, байдуже, що рідко бачила заклопотану маму. Байдуже! Це – не головне! Головне, що тоді я могла радіти всьому. У невеличкій квартирі я була щасливішою, ніж у цьому будинку з горищам.

У моєму дитинстві не було ні горища, ні коробок… Були тільки мама, бабуся, дідусь та… мандарини на Новий рік. Солодкі-солодкі! І всі – мої…

Мама казала: «Їж, скільки хочеш!» Але я не їла. Бо «скільки хочеш» - то для жадібних. А я… я ніколи не була жадібною. Я ділила мандарини на чотирьох. Навіть коли не ділилися. Брала ножа, різала пальці, але ділила. Дорослі сміялися над моєю дитячою безпосередністю. А я… Я бачила, як вони дивилися на ті мандарини! Бо хотіли їх ще більше, ніж я! Яке там «не діли»?! Ділила! Ділила, бо всі ми їли мандарини лише на Новий рік! Ділила, бо хотіла побачити щасливі мамині очі, почути від дідуся: «Молодець яка! Правильно порахувала!» Ділила, бо знала, що бабуся скаже: «Давай по-братськи!» і поділить неправильно, так, що її «по-братськи» буде менше, ніж моє… Тоді я сердилась, а бабуся лукаво посміхалася.

І хоча мені було не втямки, чому дорослі просто не скажуть, що хочуть мандарин, я все одно їх ділила на чотирьох... Втім, на чотирьох я ділила все: цукерки і тістечка, яблука і груші… А коли виросла, стала ділити на чотирьох радості й печалі, а те, що не ділилося, я різала ножем, як мандарини…

На чотирьох…

Єдине, що не треба було ділити, – подарунки від Діда Мороза… Іграшки! Як же я любила іграшки! Та замість них під ялинкою завжди знаходила книжки. Гарні, кольорові… Але дорослі… Про тварин, про птахів, про древніх людей… Але ж не дитячі. А мені так хотілося… Та я мовчала. Мовчала, бо не хотіла образити моїх трьох Дідів Морозів. Мовчала і читала. Мовчала і вчилася. Мовчала і ділила мандарини… На чотирьох… Згодом – на трьох… на двох… а потім…

Загортаю альбом. З коробки на мене дивиться кришталевий янгол… Одного року я знайшла його під ялинкою. Не книжку! Янгола! Мама сказала, що він – мій небесний охоронець, який сидить на плечі і завжди допоможе. Мама сказала…

Підходжу до дзеркала… Янгола немає…

Ні! Бреше дзеркало! Бреше! Сидить янгол на плечі! Сидить, і завжди сидітиме! Бо мама сказала… Сльози…

Тікаю з горища. Тікаю від кришталевого янгола. Тікаю від минулого.

Спускаюся сходами до великої зали, де мене привітно зустрічає накритий стіл. Котлети, вареники, курка, оселедець, олів’є і… мандарини! Багато мандарин!

Вмикаю телевізор. Відкорковую шампанське. Чищу мандарину. І їм… одна…

Дзвінок у двері. «Вибач, кохана, затори на дорогах!» Вибачаю. Наливаю шампанське. «Поділишся мандаринкою?» Поділюсь. І поділилася б навіть якби це була остання, якби на тарелі не лежало ще з три десятки! Поділилася б не тому, що не жадібна, а тому, що добре, коли під Новий рік є з ким ділитися мандаринами!

Цей твір не мав стати чимось знаковим, бо писався на конкурс "Із янголом на плечі". Але я виграла і незабаром твір вийшов друком у журналі "Дніпро". Напевно, саме тоді я подумала: "Чорт забирай, мала, не вийде з тебе путнього програміста! А от філолог..."

Якби я в 17 років не написала "Мандарин" (чи "Мандаринів"?), то, запевно, нічого пізніше не написала б, стала би нещасним посереднім математиком або програмістом, бо здібностей до того маю значно менше, ніж мої однокласники, які зараз працюють на Facebook i Google.

І, так, з цього твору я починаю відлік своєї літературної творчості. Раніше більш-менш вартісних творів я не писала.