У мене було багато дрібноти вдома. Коли я кажу «дрібнота», то маю на увазі морську свинку, хом’яка, рибок гупі, двох ящірок (Фредді і Тамтого У Банці) і птахів, полчища птахів, які жили і переживали в одній великій клітці, яка займає половину нашого балкону.
Батьки казали: «У жодному разі в нас не буде ні кота, ні собаки! Бо двокімнатна квартира – це для них мало. І хто з ними буде гуляти?.. І прибирати?.. І дивитися, як вони захворіють?.. А вони ж будуть дерти обої!.. І меблі!..» І цей перелік можна нескінченно продовжити.
Те говорять усім маленьким дітям, яким боженька вділив не будинок у селі чи передмісті, а квартиру у п’ятдесят чотири квадрати, в якій крім тебе живуть ще мама-тато і молодша сестра. Або не так. То говорять дітям батьки, у яких ніколи не було вдома тваринок. І це чиста правда. У моїх так точно.
Тому я тягла до себе в кімнату все, що могла непомітно пронести у кишені або в портфелі. Тоді кілька днів я годувала його потайки, а потім, коли мама знаходила ту тваринку (а мама неодмінно знаходила), їй (тваринці) виділяли банку, місце на підвіконні і трохи зелені з холодильника. Зараз про таке кажуть «легалізовується». Так от, в той час, як моїх звіряток легалізовувала в нашій квартирі мама, тато мене добре висварював за те, що в’їхали вони до нас нелегально, себто, за те, що я не спитала в дорослих дозволу. Так, наче вони його хоч раз давали!
Спочатку я тягала додому хом’ячків і морських свинок. Власне, то був один хом’ячок і одна морська свинка. Рекс і Бетховен. (Так, я дуже-дуже хотіла собаку).
Рибок я принесла у целофановому пакеті. Вода розлилася тоді на мої підручники. І сварили мене крім батьків ще й вчителі. І рибок мама не помічала майже місяць – поки не вирішила прибрати в мене у шафі. А там, на середній полиці стоїть півторалітрова банка.
Ящірок я сама наловила влітку на полі.
Так, я живу у місті і в нас майже у центрі було поле. Воно так і називалося «Співоче Поле». І на ньому стояло щось... навіть не знаю, чим то мало бути. Будинок? Не будинок. Якийсь концертний зал? Чи фабрика? У будь-якому разі, воно собі стояло недобудоване, а навколо було поле, де я одного разу бачила змію. Не вужика, а справжню гадюку. І потім про це ще довго розказувала у дворі («А я така, нагинаюся за кульбабою, а вона така на мене с-с-сс...»).
На тому полі бабці пасли корови і продавали молоко. А зараз там стоїть ціла шеренга гіпермаркетів.
Так от, на тому полі я зловила ящірку Фредді. А коли він втік (хвилин за десять) я знайшла Тамтого У Банці, тобто я знайшла ще одну ящірку. Може, то був Фредді, а може якийсь його родич. Чи знайомий. Чи не знайомий. Але імені тій ящірці я не дала. І в кишеньку не посадила, а тримала в руці аж поки не випросила літрову банку в бабці, яка продає молоко. І ящірка стала «Тамтим У Банці». І його мама бачила зразу. І була не від того, щоб мати ящірку.
Але мама була категорично проти птахів. Кожного окремо і всіх зразу. «Бо як вилетить, як нагидить...» А я хотіла пташку. Бо вона вміє співати, ходити і навіть літати... Це вам не рибки! І не морські свинки! Це краще!
Ніби почувши мої молитви, бог послав мені Пінгвіна. Ви не подумайте, не пінгвінистого пінгвіна, а просто пташку, яку я називала Пінгвіном. І мама називала пінгвіном. І тато. І моя молодша сестра. У нього не було імені. Пінгвін, та й Пінгвін.
І його додому теж принесла я. Тобто, якось взимку я просто прийшла додому, а мені в капішон залетів Пінгвін. Таке, чорно-біле з помаранчевим дзьобом. І я його побачила аж вдома, як знімала куртку.
Коли прийшли батьки, мій дивний птах саме літав кухнею, як якась синиця чи горобець. І я зразу ж отримала на горіхи. Було сказано «нести, звідки взяла». Але потім Пінгвін сів мамі на плече, а тоді на голову. І тато вирішив, що «пташка може лишитися, бо зима».
Ми пішли і купили йому клітку... А вранці він переїхав жити на кухню. Бо виявилося, що встає Пінгвін, як українське радіо, о щостій ранку, і зразу ж починає співати. Голос, до речі, у нього не найприємніший.
Можете собі уявити, як ламаєтьсся гілка, коли на неї наступиш? А як сваряться сусіди? А як тітка-кондуктор просить передати за проїзд? А тепер зберіть усе те докупи, і ви зрозумієте, чому наш Пінгвін став жити на кухні.
Я його часто випускала політати, поки в мами не зів’яли її улюблені фіалки. І вона вирішила, що то пташка їм подзьобала коріння. Але то їх моя сестра поливала солодкою водою. У будь-якому разі, Пінгвін став в’язнем клітки... якось швидко після того захворів і заснув.

Я думала, що не буде у нас більше пташок, але в нас уже була велика клітка (ще не на півбалкона, але велика) і тато з мамою вирішили, що «куди вже від вас дінешся – купимо вам пташку... але цього разу не пінгвіна!» І нам купили двох папужок. Потім канарок. Потім ще папужок і канарок. І папужок... і канарок... А потім, коли якісь папужки стали плодитися, нам купили величезну клітку. Ту, що на півбалкона.

І якось у нас вже років з десять живуть птахи. Ми їх називаємо Птахами. Папужок – Папужками. А канаток – Канарками.
І їх не треба зранку виносити на кухню. І фіалок вони не під’їдають...

Але всі вони, зі своїми гарними голосами і кольоровим пір’ям, аж занадто звичайні.

А та дивна пташка з помаранчевим дзьобом була не просто «пташкою», а цілим Пінгвіном!

Я навіть у зоопарку таких не бачила! Чесно!
Там були пінгвіни, але тільки справжні – пінгвінисті. І жоден з них не вмів літати.

/липень 2014/