видалений розділ роману "І глухота впаде..."
(Лауреат спецвідзнаки номінації "Романи" конкурсу "Коронація слова-2015")

Сьогодні пішов дощ.

Таке враження, що він тебе переслідує. Або це просто збіг.
Зрештую, дощі іноді йдуть навіть у пустелях, то чому б одному з них не зайти на твою вулицю?
Але він... був таким сильним і важким, як колись у дитинстві... Можливо... Це саме той. Не такий само. Не один зі схожих, а саме той дощ, який ішов колись давно і дуже далеко звідси...

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Скільки себе пам’ятаєш, ти завжди жила у будинку. Нехай навіть у зовсім крихітному, але окремому – від багатоповерхівок віяло невимовною тугою.

В уяві шестирічної дівчинки вони були схожі на шафу, до якої хтось великий і сильний клав людей, як люди кладуть речі до шафи...
Або на книжкові полиці, куди поруч можуть поставити абсолютно різні книжки. Наприклад, підручник з медицини і «Казки народів світу». І стоятимуть вони там, однаково важливі і забуті, допоки комусь не заманеться їх почитати чи поставити під ніжку хиткого столика... І кожна книжка вважає себе потрібною. Напевно, енциклопедія пишається власною обізнаністю у всьому; Словник юридичної термінології – гарною спеціалізованою освітою, а між тим, генія може виховати непримітна збірочка дитячих віршиків. Абощо...

Натомість окремий будинок – це не шафа, не комод і не шухляда. Це – окремий світ. Нехай навіть дуже маленький.

Ти завжди уявляла будинок старою скринею, в якій бабуся тримала дуже різні речі...

Тобі завжди було цікаво, що ж там, усередині бабусиної скрині. Одного разу, коли нікого не було, ти взяла великого ключа із найвищої полиці (для того поставила стілець на стіл і ледь не впала у найвідповідальніший момент через кота, якому саме тоді заманулося нявкнути).
У скрині було багато гарних речей, які бабуся, вочевидь, вважала ні на що не придатними: поламані порцелянові фігурки, вилиняла скатертина, спідниці, хустки... Усе – ретельно загорнуте у цупкий папір, тому кожен пакунок потрібно було акуратно розмотати, щоб на білий світ з’явився... янгол з відбитою рукою чи безносий чайничок. Ти вже подивилася майже все, але на самому дні лежав рдин останній згорток, який ти ніяк не могла дістати, тому не знайшла нічого ліпшого, як залізти у скриню і розгорнути пакунок там. Під першим шаром цупкого паперу був другий, третій... якісь із них були кольоровими, якісь – газетними, і коли ти розмотала останній шар, то у руках не залишилося нічого.
Це дивно. Зазвичай, під такою кількістю паперу ховають маленькі кулони з пожовклими фотографіями чи намальованими портретами, каблучки, або просто милі дрібнички.
Ти б навіть зраділа старому потертому ґудзику чи монеті, але ні... то була лише паперова кулька. Ти ретельно, шар за шаром, почала загортати її. За цим заняттям тебе застала бабуся.
Вона була доброю жінкою, тому не сильно за те дорікала. Хіба що змусила все прибрати.
Ти запитала, навіщо їй та паперова куля. Вона округлила очі: «Паперова куля?» Ніколи у неї не було паперових куль. Можливо, ця потрапила до скрині якось випадково. Вона не знає.
Тоді ти запитала, чи можна кульку викинути, на що бабуся відповіла коротко: «А чим вона тобі заважає? Нехай собі буде. Може, то дідусева».
Але й дідусь про неї нічого не знав.
Тоді ти запитала в батьків – і вони нічого не знали. Не знав твій молодший брат, а старший, почувши про кулю, розсміявся: він колись збирав різний гарний папір, але це йому швидко набридло. Тоді хлопець зім’яв один клаптик паперу – коричневий, а потім – ще один, і ще... і так вийшла чимала куля.
Єдине, що залишалося загадкою – як вона потрапила до скрині.
І тебе це так непокоїло, наче від того залежало все твоє подальше життя.
Ти, безумовно, багато разів бачила, як бабуся кладе щось у скриню, отже, і кульку, напевно поклала вона.
Ця відповідь тебе цілком влаштовувала.
А між тим, і досі невідомо, навіщо було бабусі класти ту кулю у скриню. І чим паперова кулька відрізнялася від інших речей, які валялися по всьому будинку (там де є діти, не може бути порядку – ти це знаєш напевно).
Прибрано у вас було лише у вітальні, на книжкових полицях і в батьківських шафах. Бо ці дорослі взагалі надзвичайно люблять порядок.
А ти любиш маленький безлад.
І окремі будинки.
Нехай навіть цю любов не можна пояснити чи раціонально узгодити із рештою твоїх уподобань.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Єдине, що тобі не подобалося у тому далекому і щасливому – холод.

Дитинство під знаком снігу і вітру.
Дитинство під знаком мінливої хмарності і короткочасних опадів, які завжди виливалися зливами.
Дитинство під знаком тотальних заборон: на ігри, на крики, на біганину домом чи подвір’ям, і навіть... на сонце.

Зазвичай батьки не випускають дітей гуляти у погану погоду, але ти була винятком. Тато і мама нічого не мали проти твоїх прогулянок, коли хмарними і дощовими днями. Батьки не кликали тебе додому навіть уночі, коли ти гралася десь неподалік будинку. І лише тоді, коли вже вони самі збиралися спати, могли гукнути у вікно кухні*, щоб і ти поверталася додому. Але коли світило сонце... ти мала сидіти вдома.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------
*де б ти не жила, кухня чомусь неодмінно була на першому поверсі, і її вікна виходили на подвір’я, а не на сусідні будинки чи вулиці.
-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Це видавалося дивним уже тому, що татові з мамою можна було гуляти вдень. Та навіть твої брат і сестра мали повне право виходити надвір, коли їм заманеться (тільки не вночі, тому страшенно заздрили тобі, натомість ти заздрила їм).
Коли ти підросла, то не ходила до школи – вчителі приходили до вас додому.
Брат і сестра страшенно дивилися на тебе скоса, бо їм доводилося дуже рано вставати, збирати речі і сонно (чомусь завжди сонно) йти на уроки.
Ти, природньо, скоса дивилася на них, бо у школі вони мали багато друзів, до яких можна було сходити в гості, яких можна було покликати до себе, з якими можна було десь погуляти...
У тебе не було друзів, крім сусідової кішки і великої ляльки (ви вже тоді переїхали і всі твої друзі залишилися в іншому місті).
Велику ляльку ти назвала Ніяк. Ти взагалі не давала імен неживим предметам. Бо це... якось дивно. І неправильно.
Твоя сестра називала всіх іграшкових звірят, навіть твоїх, але ти вперто наполягала: «Лялька – це просто лялька, а плюшевий крокодил – лише плюшевий крокодил та й по всьому». Дивна пристрасть брата і сестри розмовляти із неживими предметами, розповідати їм казки, гратися з ними, викликала подив не такий сильний, як той факт, що і їхні друзі роблять так само. Більше того, так робили батьки, і навіть бабуся! Тому ти вирішила, що всі вони – несповна розуму.
Саме так!
І з якою дивною вибірковістю ці люди дають імена предметам! Наприклад, ножів вони не називають ніяк, те саме з ложками, виделками, чашками, мисками й полумисками, столами-стільцями-диванами-ліжками-шафами... Але потворну копію себе вони називають якимось милим іменем, одягають її, роблять зачіски так, наче то – не лялька, а справжня людина. Чи не диваки?
Чому б їм не поговорити з вікном? Чи з рослинами на підвіконні? Чи, наприклад, із рисом, який вони збираються їсти?..
Коли тобі подарували велику ляльку, то зажадали, щоб ти обов’язково якось її назвала.
Навіщо? Адже лялька однак нічого не чує. Що зміниться, коли ти даси їй ім’я? Вона не прибіжить, коли її покликати гратися, не піде сама у куток, до інших іграшок, коли настане ніч... То навіщо давати їй ім’я?
Але батьки були невблаганними. І ти, зі злістю тупнувши ніжкою, сказала:
– Тоді мою ляльку буде звати... Ніяк!
– Доню, але ж немає такого імені.
– Тепер є!

Добре, принаймні, що вони не змушували тебе розмовляти чи гратися з лялькою. Тому Ніяк стояла у кутку з рештою абсолютно непотрібних речей, які всі називали іграшками. (Ти і досі звеш іграшками будь-який непотріб і сміття). Дорослі, вочевидь, думають, що ти повинна любити пересувати цих ляльок-бегемотиків і тихо з ними про щось розмовляти.
Але ти цього не робила.
І взагалі, ти б хотіла гратися з іншими дітьми.
«Чому мені не можна надвір?» – якогось особливо сонячного літнього дня запитала ти (на сонце ти завжди дивилася або ввечері, або через щільні завіси, яким воно надавало особливо яскравих відтінків; одного разу ти торкнулася завіси і вона була теплою, але тут одразу підбігла мама і насварила за це).
Так от, коли ти запитала, чому тобі просто не можна вийти на вулицю, мама сказала, що на тебе багато років тому наклала чари зла відьма. І щойно ти вийдеш на сонце, воно тебе спалить.
Після цієї розмови про відьму, ти остаточно переконалася, що мама таки божевільна.
Які відьми? Таж немає ніяких відьом!
Ти знала про це, бо якось запитала у вчительки, і вона відповіла, що відьми – це просто вигадки. І не треба їх боятися.
То виходить: нормальна тут лише ти.
І можливо, не тільки у цьому будинку, а й на цілій вулиці! Може, батьки бояться, що ти передаси свою нормальність іншим дітям і вони перестануть розмовляти з ляльками та гратися тихо і довго у власних кімнатах?
Може, це змова дорослих?
У таких роздумах ти провела дуже багато часу.
Але так і не змогла відповісти на питання, чи є взагалі ще хтось такий само, як і ти?
(У нього теж мала бути лялька Ніяк чи бегемотик Ніхто. І йому б теж забороняли виходити на вулицю до інших).
Якщо ще десь є такі діти, то вам можна було б спілкуватися. І ходити одне до одного в гості, і дивитися на сонце...

На п’ятому році навчання ти почила вірити, що насправді живеш на маленькому острові, куди колись вигнали всіх божевільних. І тепер ці божевільні ізолюють усіх нормальних.
І острів давав надію, що колись люди з великої землі дізнаються про твоє існування і заберуть туди, де можна буде гуляти вдень і не давати лялькам імен.
Ти чомусь думала, що це – справді один із островів десь у Тихому чи Атлантичному океані. Тому сильно здивувалася, коли вчителька сказала, що ви живете на материку. Хоча... можливо, вчителька просто не знає, що насправді це – острів? Може, їй про це ніхто не сказав?

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Посміхаєшся.
Тепер уже посміхаєшся.
Батьки могли б одразу все пояснити, а не чекати, поки ти подорослішаєш і почнеш ставити запитання.
Власне, якраз до питань не дійшло. Ти просто одного ранку запитала у мами, чи давно вона відвідувала свого лікаря.
– Якого лікаря?
Та певно ж, не дантиста!
Вона просто тоді почала якось дивно поводитись і ти припустила, що, можливо, у неї просто закінчилися пігулки. Щоправда, таблеток ти ніколи не бачила, але ж у мами була власна кімната і виняткове право заходити до комірчини... Але й крім того у приватному будинку є багато місця, де можна було б заховати... та будь-що!
Ти читала, що в деяких старовинних замках спеціально робили дерев’яні сходи порожніми всередині, щоб ховати туди цінні речі. Ще непогано ховати невеликі цінні предмети у поруччі. Не важливо: балкону, ґанку чи тих-таки сходів. До речі, поруччя – значно надійніше, ніж сходи, бо коли стаєш на сходинку «з секретом», то звучить вона не так, як решта. Єдиний недолік поруччя із секретом: коли погано їх запаяти, то хтось сторонній може це помітити (як це сталося в одному детективі із таткової бібліотеки), а коли запаяти добре, то, щоб дістати будь-що зі сховища, доведеться розрізати поруччя, а це може спричинити чимало запитань.
Ти б не здивувалася, якби виявила у котрійсь зі сходинок які-небудь коштовності абощо: батько любив детективи і будь-яка книга, яку брала читати ти, була прочитана і перечитана ним по кілька разів.
Але таку дрібничку як таблетки можна ховати взагалі будь-де: у банці для спецій, на дні непрозорої вази, у горщику для квітів, у найтемніших кутках кухонних шухляд або просто у баночці для інших пігулок. А що? Одна із героїнь детективів тримала сильне заспокійливе у баночці з-під аспірину, щоб ніхто не знав про її емоційну нестабільність. Тільки закінчилося це трагічно: її сусідка випила одразу кілька пігулок і потрапила до лікарні...
Так... батьки б ніколи такого не зробили – тато мав читати цю книгу...
Можливо, він для того їх усі і скуповував: щоб дізнатися, куди слід ховати цінні речі, і де їх шукатимуть?..
За цією логікою, якщо мама з татом таки щось прихрвували, то зберігали це або в плиті, або в сейфі, якого ти ніколи не бачила, але припускаєш, що він існує, тому що:
а) є три кімнати, куди нікому не можна заходити;
б) батько читав детективи і напевно знав, що сейф – місце більш надійне, ніж, скажімо, сходи чи поруччя.
Одного разу, коли мама вішала на вулиці білизну, ти обнишпорила вашу кухонну плиту, але нічого не знайшла (навіть у тій, найнижчій, частині, де ховала своє золото жінка із татового улюбленого детективу).
Тому ти зробила висновок: якщо у батьків є якісь таємниці, то вони обов’язково лежать у сейфі.
Проте ретельний огляд навіть заборонених кімнат виявився безрезультатним.
І ти зробила єдиний, як тобі здавалося, правильний висновок: вони просто носять пігулки з собою, або... ними годують на роботі і в школі. І тоді б це пояснювало той факт, що дорослі заперечують власне божевілля: та ж вони просто не знають!
Тому на мамине питання: «Чи не болить у тебе, часом, голова?» ти відповіла: «Не болить. А в тебе?» У мами боліла. Вже з кілька місяців. І ти здогадалася, що вона просто перестала приймати пігулки.
Тому запитала про лікаря.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Тепер ти смієшся.
Уже можна: минуло досить багато часу, щоб дивитися на найдурніші свої вчинки як на досвід або просто на те, з чого можна сміятися.
Тепер... як тоді... той самий дощ...
Рідкісне явище для цих широт.
Можливо, він прийшов по тебе?
Сонце не спалило, то змиє дощ? Як свіжу фарбу із полотна. Як бруд із бруківки. Як пожовклий листок.
І ти попливеш за течією туди, де завжди тепло і можна не боятися сонячних променів.
(Цей рядок, до речі, теж позичений з якоїсь книги...)

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

У дитинстві ти багато читала. Власне, твоє дитинство затягнулося років до шістнадцяти, коли батьки нарешті вирішили поговорити з тобою про свою дивну поведінку.
– Власне, про твою поведінку, – так вони сказали.

Тобі і досі неприємно згадувати ту розмову: незручні крісла блідо-рожевого кольору (в яких зазвичай сиділи тільки гості), недоладний торшер (який уже давно не вмикали), скляний столик із кривуватими ніжками (на який не можна було нічого поставити), сервант, заставлений посудом, з якого ніхто ніколи не їв (і ці люди називають себе нормальними?!)
Батьки тоді щось говорили, але ти постійно відволікалася то на занадто білі фіранки, які тобі заборонялося чіпати, то на килим, яким ходили тільки у домашніх капцях...
Вітальня – одна з трьох кімнат, куди ходити було «не можна», бо «не можна за жодних обставин», звісно, поки не покличуть. Це була єдина кімната у будинку, яка належала гостям. Це вони могли ставити чашки, з яких нікому не можна пити, на той крихкий скляний столик, шарпати білосніжні фіранки не завжди чистими руками, і човгати м’яким килимом у брудних черевиках.
Так-так, саме гості були господарями у вітальні.
Тобі було незатишно... Ти не одразу почула, що сказали батьки.

Було холодно і хмарно, а вони говорили про те, що так буде завжди.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Таких, як ти, називали «дітьми місяця».
Насправді, вас дуже багато. Але тільки один хлопець на все місто мав такі ж ускладнення.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ти мало що пам’ятаєш зі свого раннього-раннього дитинства (того, яке було до навчання, до переїзду, до вітальні для гостей і ще десятків таких само віталень).
Але того холодного дня, поки ти сиділа у незручному рожевому кріслі і роздивлялася білосніжний тюль, мама розповідала про те, як тебе вперше винесли на сонце...

Невже так могло бути?
Мене... на сонце?..

Подумала ти тоді, але вголос нічого не сказала.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ти одразу почала плакати і вкриватися червоними плямами...
Батьки занесли тебе в дім і викликали лікаря, втім, почервоніння зникло ще до того, як він приїхав, тому тато чемно перепросив і про інцидент забули.
Кілька наступних днів було хмарно і прогулянки на свіжому повітрі закінчувалися так, як закінчуються будь-які прогулянки з маленькими дітьми: міцним сном у візочку.
Та коли погода покращилася, все повторилося знову.
І знову.
Коли лікар приїхав вчетверте, то не пристав на вибачення батьків і детально розпитав про те, що сталося.
– Алергія на сонячне світло, – припустив він.
Мама з татом мало що знали про алергії, втім, як і решта людей.

Наприклад, є алергія на квіти. І це одна з найгірших алергій. Особливо коли ти – дівчина. Бо дівчатам часто дарують квіти. І дівчата округлюють очі, дякують, насолоджуються запахом, кольором, торкаються до ніжних пелюсток...
Але якщо у тебе алергія, все йде за іншим сценарієм:
1) хлопець дарує букет, ароматом якого не можна насолодитися;
2) ти нещиро посміхаєшся;
3) викидаєш квіти, щойно він піде або даруєш першому-ліпшому.
До речі, одна з твоїх знайомих отримувала велике задоволення, коли просто купувала квіти і дарувала їх випадковим перехожим, головно, – літнім жінкам. «Бо дівчатка ще своє отримають», – пояснювала вона.

Ще є алергія на апельсини. Взагалі, на лимонну кислоту.
Звичайні люди просто їдять апельсини, мандарини, п’ють різні коктейлі, чай з лимоном, їдять круасани із будь-яким джемом...
Але коли в тебе алергія на цитрусові, перед тим, як купувати фруктовий салат, обов’язково запитаєш, чи є у ньому апельсини.
Твоя знайома особливо потерпала тому, що крім алергії на цитрусові, вона ще не могла перетравлювати лактозу.
І якщо ти могла випити лате чи чай з молоком і лимоном, то вона могла собі дозволити хіба чай або каву.

Найбільш рідкісна – так-звана алергія на гроші. Власне, алергія на певний сплав заліза, з якого роблять дрібні монети.
За все своє життя ти бачила тільки одного чоловіка, який покривався червоними плямами, щойно йому до рук потрапляв четвертак.
– Хвороба багатіїв, – сміявся він.
«Пластикові картки придумали для таких, як я. Або такі, як я... зрештою, колись винайдуть парасолі з ультрафіолетовими фільтрами і ти зможеш дивитися на сонце!» – підбадьорював він тебе.

Найнещаснішими вважалися ті, що мають алергію на пил.
Їх називали педантами.
Одному з твоїх знайомих сусіди дали прізвисько «Містер Чистота», а позаочі називали його «Прибиральником». Говорили, що у нього найстерильніший будинок у всій околиці.
Він сам рідко виходив на вулицю, і то тільки під час дощу.
– Бо дощ прибиває пилюку.
Усі вважали його дивним, однак це не заважало йому мати дружину і двох дітей.
І давало тобі надію.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Зі своїм майбутнім чоловіком (правда, тоді ти ще не знала, що він – твій майбутній чоловік) познайомилася, коли ясного літнього дня гуляла у лісі, щільно закутана у покривало.
Тобі було двадцять три і ти вчилася жити під сонцем. Та навіть у такому вигляді не могла б вийти на пляж або пройтися яскраво освітленою вулицею – якимось дивним чином промені проникали крізь цупку тканину і ти вкривалася плямами.
Зазвичай ти заходила у гущавину лісу і поверталася, але того разу сталося щось дивне. Чи то свідомо, чи просто ноги винесли, але ти вийшла не там, де мала б і, як з’ясувала пізніше, дуже далеко від району передмістя, у якому тоді винаймала житло.
На узліссі стояв самотній будинок із щільно заштореними вікнами. Ти подумала, що там просто ніхто не живе, присіла на лавку біля паркану і раптом помітила, що неподалік, у затінку розлогого дерева стояв хлопець.
– Ви мене розумієте? – запитав він дуже повільно.
– Так. А чому ви запитуєте? – здивувалася ти і підняла голову, але раптом тебе засліпило сонце.

Треба було не виходити з лісу до сутінків.

Подумала ти, бо завжди влітку гуляла в лісі аж поки не сяде сонце.

Але того дня була дуже хороша погода: легкий вітерець проникав крізь цупку тканину покривала, а сонце, затінене деревами, зігрівало приємним теплом. Тому ти вирішила повернутися раніше.
Втім, хороша погода була лише в лісі. За його межами на дорогах плавились автівки, а люди рятувалися від спеки у фонтанах, бо на пляжі ніде було яблуку впасти.
Але ти про це не знала, коли виходила з лісу і сідала на лавку біля чужого будинку. Як не знала про те, що підступне сонце може так несподівано тебе засліпити.

Ти встала і прожогом кинулась у затінок, туди, де стояв незнайомець.
– Подумав, що ви – одна із тих мусульманок, які влітку приїздять до нас на пляж, – знизав плечима він. – Але тепер бачу, що це не так... Ваше обличчя!.. – раптом занепокоєно мовив хлопець.
Ти знала, що тепер твоє обличчя вкрилося червоними плямами.
– Алергія, – коротко відповіла ти.
І хоча було страшенно дискомфортно стояти у затінку дуже близько до незнайомого хлопця, який, вочевидь, жив у цьому будинку, та, оскільки за два кроки починалося сонце, то вибору не було.
– Зайдете в дім? – запропонував тобі незнайомець, який живе на узліссі і не пішов на пляж у такий гарний день.
Напевно, він часто так робив із дівчатами, які після того кудись зникали. Подумала ти. Просто типовий негідник із батькових детективів.
– Ні.
Він був вищим і напевно сильнішим, тому якби захотів, зміг би легко затягнути тебе у дім. Твоїх криків однак ніхто не почує...
Почалася секундна боротьба страху перед сонцем і цим хлопцем. Зрештою, сонце програло і ти швидко пішла геть, кинувши через плече:
– До побачення.
Добре, що наступного дня була неділя, бо інакше довелося б усім пояснювати, що «ні, це не лишай», «ні, це не опік» і «ні, це не заразно».

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ти смієшся. Тепер уже можна сміятися геть з усього.
А дощ уже не просто падає, а виливається чималою зливою на затишні будинки передмістя.
Можливо дощ прийшов з моря.
З континенту до вас рідко доходять навіть найменші хмаринки, а от море інколи посилає шторм. І якщо цей дощ – супутник одного зі штормів, то пляж спорожніє на цілий тиждень, а то й на півтора – люди не люблять купатись у брудній і холодній воді.
І якщо пощастить, можна буде просто гуляти берегом і шукати великі мушлі, принесені штормом.
Ви так часто робите. Зрештою, у цьому місті небагато занять для людей вашого віку: хіба вечірні прогулянки та танці для пенсіонерів, які організовують переважно взимку, бо саме тоді у місті й залишаються самі пенсіонери, а молодь, яка переповнює пляж улітку, щезає у своїх затишних квартирах на великій землі.

Ти подивилася за вікно.
Ви точно підете на берег збирати мушлі. Принаймні, цього вечора.
Ви завжди ходите...

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наступних вихідних ти вирішила не йти до лісу.
По-перше, ти точно не пам’ятала, якою саме доріжкою йшла, коли натрапила на будинок. Більше того, його мешканці (а ти була переконана, що хлопець живе не сам) могли теж вийти в ліс – прогулятися. І тоді ви б неодмінно зустрілися.
Так, ти усвідомлювала, що ліс – дуже великий, і так, ти знала, що ймовірність знову натрапити на той будинок, як і зустріти його мешканців – мізерна. Оскільки:
а) ти досить часто ходила до лісу, але за півтора роки, що тут живеш, жодного разу не бачила ні будинку, ані хлопця;
б) можна просто зайти у саму гущавину і повернутися тим самим маршрутом, як ти зазвичай і робила.
Однак була й інша причина не йти до лісу: у п’ятницю саме пройшов дощ – відлуння далекого шторму, тому пляж залишиться порожнім ще кілька днів. До того ж, синоптики обіцяли, що буде хмарно... Але покривало ти однак узяла. Не можна так ризикувати!

Пляж удень – місце просто чарівне. Не те, що вночі, коли з моря віє холодом, а навколо блукають люди невизначеного роду занять.
Вночі пісок, як і все, осяяне місяцем, стає сірим або чорним. І мушлі тоді неможливо відрізнити від каміння або того ж таки піску.
І вся прогулянка зводиться до того, щоб не підходити надто близько до шумних компаній і самотніх чоловіків сумнівної зовнішності.
Але вдень... можна просто гуляти, дивитися на каламутну воду і блискавки на горизонті, а ще – збирати кольорові мушлі і мочити ноги, або просто спостерігати за іншими раками-самітниками (такими ж самотніми людьми, що прогулювалися пляжем; ти знала, що серед них є одна дівчинка з алергією на сонце, але їй пощастило більше, ніж тобі – у ясну погоду в неї червоніють очі, а втім, вона робить із цього таку трагедію...)
Ти бачила її, і своїх колег із крамниці, і стареньку жінку, яка живе через два будинки від тебе...
І не бачила незнайомого хлопця. Тому подумала, що вчинила правильно, коли не пішла до лісу.
Але саме тоді з-за хмари на коротку мить вийшло сонце – синоптики вкотре збрехали.
Ти відчула це раніше, ніж побачила, тому нахилила голову додолу, щоб промені не падали на обличчя, і чимдуж побігла у затінок – до найближчої кав’ярні. Власне, то був маленький занедбаний ресторанчик, який приваблював туристів низькими цінами, а місцевих відлякував антисанітарією.
Одразу за тобою до приміщення забігла дівчина з червоними очима і почала скиглити. Вона сіла за один із тобою столик і, поки ти пила каву і натирала почервонілі руки кремом від опіків, дівчина засипала тебе історіями про те, як складно жити з алергією. Вона того року головувала на зборах людей із алергією, які сама ж і заснувала. Щоправда, поки що там було лише четверо людей, але ти можеш приєднатися, якщо маєш якусь алергію. Вочевидь, опіків на руках вона не зауважила, як і того, що ти прожогом влетіла у цей ресторанчик, щойно з-за хмари вийшло сонце.
– Ні, – усміхнулася ти, – у мене немає алергії – просто чутлива шкіра.
Однак не перевірить.
Дівчина прикро зітхнула:
– Людям без алергії не зрозуміти таких, як ми! – на прощання сказала вона і вийшла, щойно надворі знову стало досить хмарно.
– Ваше фрапе, – сказав офіціант-він-же-касир-він-же-адміністратор-він-же-власник.
– Дякую, – пролунав голос, який, ти знала, належить хлопцю з того будинку.
«Не озирайся, – говорила ти собі. – Що б не сталося – не озирайся. Він може впізнати тебе...»
– Доброго дня, – пролунав знайомий голос над твоїм вухом. – Не заперечуєте..?
У ресторанчику було вдосталь вільних столиків. Вісім? Дев’ять? Зрештою, він сидів у темному кінці зали. Навіщо...
– Прошу, – усміхнулася ти.
Хлопець сів навпроти і почав спокійно пити фрапе. Можливо, він – просто один із тих, хто не любить сидіти на самоті?.. Але... Тоді б він обрав інше місце для посиденьок.
– Чутлива шкіра? – запитав він.
– Не зрозуміла, – сказала ти і підвела очі.
На його щоці була велика червона пляма.
– Я чув вашу розмову.
Цієї плями не було минулого разу. Опік? Чи також...
– Вона кликала мене на зібрання людей з алергією.
– Мене не кликала, – усміхнувся він.
– А у вас..?
– Алергія на брехню, – посміхнувся він. – І на сонце... Я так розумію: у вас теж... – хлопець, вочевидь, мав на увазі твої руки.
Так, у тебе теж.
– А чому вас не кликала та дівчина? – запитуєш просто так.
– А ви – не місцева?
– Переїхала півтора роки тому... з півночі.
– У вас алергія на сонце і ви переїжджаєте на південь?.. – округлив очі хлопець.
– Я надто довго жила без сонця...

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Зрештою, навіть у твоєї алергії були свої переваги... І свої недоліки.
Люди сахалися тебе у сонячні дні, ти не могла вийти на вулицю, щоб допомогти занести товар у магазин, а власниця крамниці... запитала, чи можна це якось вилікувати. Ні, вона не хотіла, щоб ти звільнялася – ви з нею стали добрими подругами, але...
Ти звільнилася. І стала листоношею.
Працювати доводилося вранці, коли сонце ще не таке активне. І якщо щастило, тебе ніхто не бачив. А коли бачили – віталися. Зрештою, місто досить велике. Чутки у ньому поширюються не так швидко, до того ж, туристам навпаки подобалися різні загадкові історії. Одного ранку тебе зустріла дівчинка, яка все розпитувала, чому ти прийняла іслам (ти пошила собі з покривала щось на кшталт чадри). Ти відповіла, що... закохалася в мусульманина і змінила віру. Хоча насправді ні ти, ні твій хлопець, з ісламом нічого спільного не мали. Просто пояснювати про алергію... це довго. Легше збрехати.
Тоді дівчина серйозно запитала, чи твій попередній Бог не проти ваших стосунків. І ти так само серйозно відповіла, що «Бог – є любов. І все, що діється під сонцем – виключно з його волі...» І так далі, і таке інше... Хоча це, здається, було не з Корану. Хай там як, а на самкінець свого моралізаторського напучення ти сказала «Allah Akbar!» І пішла собі далі.
Згодом ви з твоїм нареченим відкрили невеликий готельчик просто у його будинку. Ти перестала розносити пошту, натомість повністю присвятила себе хатній роботі.
Як не дивно, справи ваші йшли досить добре.
Правда про те, що ви – ніякі не мусульмани, сприймалася відвідувачами із досить сильним скепсисом. Мовляв: «Ага!.. Алергія!»

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Взимку на вашому весіллі гуляло все передмістя.
Потроху життя стало налагоджуватися. Твій чоловік говорив, що це винятково завдяки твоєму вродженому вмінню переконувати.
І єдиною людиною, яка потерпала від такої салави була ваша дочка, в якої, на щастя, не було ніякої алергії.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Тепер тобі смішно. Тепер ти можеш із цього просто посміятися.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вона знала, що ви не можете виходити з дому у ясну погоду, і користувалася цим, як користуються всі маленькі діти неуважністю чи хворобою батьків для того, щоб дременути кудись і довго не повертатися додому.
Дочка дуже любила тікати на пляж. Однак, навіть під палючим сонцем не почувала себе ні вільною, ні, тим паче, щасливою. Щойно вона підходила до котроїсь дитини, як турботлива матуся одразу кликала її до себе.
Друзів у вашої доньки не було. І це її гнітило.
Тому за першої ж нагоди (коли закінчила школу), вона зібрала речі і поїхала у невідомому напрямку.
– Зрештою, це її вибір, – сказав чоловік.
Він завжди легко сходився з людьми і так само легко їх відпускав.
Ти вже не думала навіть, що колись побачиш дочку, але вона приїхала через кілька місяців, розповіла, що вступила і навчається. На кого? Махнула рукою. Художник... чи щось біля того.
Аби їй було добре.
– Ти не збираєшся повертатися додому?
Вона не збиралася.
На новому місці ваша дочка мала багато друзів.
Вам приїздити вона теж заборонила: не вистачало ще, щоб її знайомі дізнались, що ви... вона не закінчила речення.
Ти тоді так і не зрозуміла, чи дочка також вважає вас «інакшими».

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

За вікном двічі блиснуло. Це означало лише одне: дощ, який прийшов так несподівано, тільки почилювався.
Погано.
Сильний дощ може наробити шкоди на городі.
Твоя мама колись мала багато клопоту через дощі, які постійно змивали грядки з цибулею до сусідів. І коли приходив час збирати врожай, то цибуля проростала у них то між картоплею, то десь у кущах малини. Натомість їхня городина мандрувала до тих, що жили нижче, а від тих – ще нижче. До вас не припливало нічого – ви тоді саме жили найвище.
Тоді ви переїхали до іншого будинку. Тепер вода замість того, щоб текти нижче, залишалася на вашому городі. Та так і стояла. «Хоч бери, та рис вирощуй!» – хитала головою мама і шукала тим часом нове помешкання. І все було не так: то у підвалі води по коліна, то з даху тече...
Не дивно, що ти переїхала на південь.
Але все-таки жила в окремому будинку.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Твоїй дочці більше подобалися багатоповерхівки, де сусіди мало що знали одне про одного, де іншим не було діла до того, «як ваші справи сьогодні» і «що робитимете завтра», і «що плануєте на вихідні» (як це часто буває у передмістях).
Дочка часто навідувала твоїх батьків. І не вважала їх божевільними, хоча сама теж ніколи не давала імен неживим предметам.
Вона розповідала про якихось своїх залицяльників, але заміж не поспішала і дітей не народжувала.
Спершу у неї були якісь стосунки з одруженим чоловіком, тоді – кілька шлюбів... Дівчинка шукає себе... Як і ти колись.
Не біда, що її пошуки трохи затягнулися.
Мистецтво (чи дизайн?), приватні уроки живопису, плетення з лози, кераміка, фотографія, кілька років роботи на якомусь-там великому підприємстві менеджером...
Дочка себе не знайшла. Не всі знаходять...
Але не всі й шукають. Твоя дочка принаймні намагалася. Напевно, і досі намагається...
Зрештою, дитина ж не винна, що народилася вітром у тілі людини. Була б вона, приміром, перекотиполем, їй би ніхто і слова не сказав: нехай собі котиться, куди хоче.
Але твоя дочка – не перекотиполе. І все, про що запитували сусіди: «Чи часом вона заміж не вийшла? Чи не народила купу дітей?» І хоч би хтось запитав: чи щаслива вона? Чи стала хорошою людиною, чи отримує задоволення від життя?
Ні! Їх цікавить лише те, чи не з’явилися в тебе онуки. Так, наче єдиноможливе щастя для жінки – народити і виховати.
Ти думала про свого чоловіка, про сонце, за яким ви удвох спостерігали із тіні дерев, і розуміла: ось воно – щастя. А зовсім не усвідомлення того, що твоя дитина отримала вищу освіту чи вийшла заміж. Чи народила.
І хоча ти намагалася приділяти якомога більше часу вихованню єдиної доньки, та вона досить швидко відчула себе зайвою...
Ти знаєш: коли вона поїхала, все нарешті стало так, як було раніше. І не треба було постійно думати: де зараз дочка, і що вона робить, не треба чекати, поки стемніє і шукати її по всьому місту.
Ти не була створена для материнства.
Як і твій чоловік – для батьківства.
Ви знайшли одне одного.
А ваша дочка... рідко приїздила і майже нічого не розказувала – лише запитувала: як здоров’я/сусіди/готельчик... і ще багато різних «як».

Тільки минулого місяця вона приїхала не сама, а з чоловіком і вже дорослим сином. Сказала: зі своїм, точніше, з їхнім (спільним із тим чоловіком). Та ще й з онукою.

Де вона їх взяла? І де вони були весь цей час?
Виховувала вона свою дитину чи віддала на виховання чужим людям?
І як давно вони з цим чоловіком разом?
І якщо в них є спільна дитина, то чому твоя дочка стільки разів виходила заміж?
Можливо, вона здала сина у дитбудинок?
Чи його виховував батько?
Тобі не пояснили.

Та хлопець вперто називав твою дочку на ім’я.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Але яка ж у нього гарна донечка! Рудоволоса, маленька ще, певно, їй немає ще й трьох років. А вже точно знає, чого хоче: «Ба-а-а*! Оте яблуко... дай...»

-------------------------------------------------------------------------------------------------------
*Тебе вона одразу назвала бабусею, хоча дочку твою також називала на ім’я, вочевидь, взяла приклад із батька.
-------------------------------------------------------------------------------------------------------

«А може інше?» – запитала ти.
Ні, їй конче потрібно було саме те яблуко.

Твоя дочка такою не була. Вона не знала, чого хоче.

– А де... мама дівчинки? – поцікавилася ти в онука.
– Вдома. Їй потрібно терміново закінчити науковий проект.

Ти не знала його дружини.
Вочевидь, вона теж не була природженою матір’ю, бо інакше неодмінно поїхала б зі своєю дитиною.
Але це не страшно. Аби була хорошою людиною.

Та... що то був за науковий проект? І ким вони всі працювали? І чи працювали взагалі? Ти не знаєш.
Бо не запитувала, а діти не розповідала.
Як завжди.

Побули два дні, тоді зібрались і поїхали.
Обіцяли навідуватися щомісяця.
Ти знала, що дочку побачиш нескоро.
А от дівчинка сказала: «А ми приїдемо. Тільки маму візьмемо з собою».
І ти їй чомусь повірила.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дощ не вщухав, а чоловік усе не повертався додому.
«Може, з ним щось трапилось? – подумала ти. – Які вже роки?»
А втім, що з ним могло статися?
Напевно, десь ховається від дощу.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Але добре, що вони тоді приїхали.
Принаймні, тепер все це набуло якогось сенсу.
Ти чомусь згадала про паперову кульку, залишену братом у бабусиній скрині.
Ніхто не знає, навіщо і чому. Але для чогось вона потрібна.
Ця думка заспокоїла тебе.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Двері відчинилися і всередину зайшов чоловік.
Усе гаразд. Він просто не міг повернутися додому раніше через дощ.
Ви сіли пити вечірній чай і розмовляли про погоду.
Зрештою, про що ще говорити двом людям, які так давно разом?
Він сказав:
– Підемо завтра на пляж?
Ти кивнула.

У двері постукали.
– Вибачте, що без попередження... – почала з порогу рудоволоса жінка.
– Страшенний дощ... – зіщулився онук.
– Я ж казала! – сміялася маленька дівчинка, яка забігла у коридор та одразу обійняла тебе за ноги. – Я казала, що привезу її! – щебетала дитина. – Дивись, бабусю!

Ти усміхнулася рудоволосій жінці. Вона усміхнулася у відповідь.

І ти побачила себе. Багато років тому. На порозі цього будинку ти так само посміхалася матері свого майбутнього чоловіка.
Можливо, у цьому сенс?
А може, у чомусь іншому.
Яка різниця?

– Ходімо пити чай? – сказала ти і ви пройшли до вітальні.

|герої - рідні дідусь і бабуся Молодого-Гарного, чоловіка Анастасії, з роману "І глухота впаде..." Розділ видалений автором із тексту роману добровільно. Просто для того, щоб знову не довелося його переписувати|.

Щодо самого роману: написала за місяць. Ідея виникла 21.02.2014 (так записано в моєму щоденнику, і так... ви пам'ятаєте, що то були за дні... світла їм пам'ять. Ця ідея - єдиний "позитивний" запис того часу). А 2.03.2014 я написала перший розділ. 5.04.2014 я поставила останню крапку в романі і написала в щоденнику: "І глухота впала!"