Це теж було дуже давно. У селі Лисичові, що лежить у мальовничій місцевості між Іршавою та Хустом, жив собі один коваль по імені Симко. Цей коваль Симко був таким добрим майстром, якого у тодішньому світі не було. Його чудові вироби та прикраси із заліза славилися по усій Європі і не тільки. Все що він виробляв розкупувалося дуже швидко. Тому Симко жив заможно та багато. Але через якийсь час на наш край насунулася біда. Настали неврожайні роки. То спека та засуха випалювали геть усю рослину до голої землі, то страшні повені, що приходили на заміну засухам, нищили все на своєму шляху. Народ впав у велику жеброту. В краю почався голод. Та ще й часті татарські набіги додавали не мало горя. Симко, будучи доброю русинською душею з великим болем дивився на людське горе. Він почав продавати цінні домашні речі, та свої коштовності і на отримані гроші купував хліб і роздавав голодуючим людям. Але його багатства ледве вистачало аби сяк-так нагодувати своїх селян та голодних людей із сусідніх сіл. А русинського голодного люду було много. Не дарма казали, що від Попраду до Ясіня, там є всюди русинське коріня. Симко почав задумуватися над тим, як би можна допомогти всьому русинському племені, щоб вони могли протриматися хоча б один рік, до наступного врожаю. Для того,щоб купити так багато хліба, треба було щось дуже цінне продати. У голові Симка визріла одна цікава думка. Він скликав усіх своїх помічників, учнів та друзів і розповів їм про свій задум. А через деякий час, досить таки скоро, на березі річки Тиса, неподалік Хуста, закипіла робота у новозбудованій кузні. Здалеку і з близька сюди почали кораблями завозити вугілля та залізо. Стукотіння ковальських молотів чути було на всю околицю днями і ночами.
Пройшло декілька місяців і на березі Тиси постав грандіозний мистецький витвір – творіння рук русинських ковалів, та такий витвір, якого люди ще не бачили ані доти ані потому. Це був величезних розмірів пшеничний колос, висотою тридцять п’ять і товщиною понад чотири з половиною метри. Кожне зерно цього колосу було величиною на людський рост. На кожному зерні був майстерно викований образ. Там , на дванадцятьох зернинах були зображені дванадцять апостолів, на інших дванадцятьох були зображені дванадцять патріархів. Були також пророки, ангели та архангели. На самому верху була мати Божа із розпростертим покровом, а біля неї на престолі Ісус Христос. І все це творіння із першокласного заліза, було позолочено найціннішим золотом. Воно було таке блискуче, так сяяло,що якщо дивитися на нього проти сонця, то сліпли очі. Цей колос був поставлений на високий кам’яний підмурок на показ, з метою продати, а на отримані кошти нагодувати людей. Поряд , теж на кам’яному підмурку, була викована величезних розмірів паляниця у формі великодньої паски. На ній були зроблені рельєфні, орнаментовані образи на Біблійну тему. Так на одному образі було зображено, як Ісус кількома хлібинами нагодував п’ять тисяч голодних людей. Біля цього образу , русини, що приходили дивитися на чудо затримувалися най довше. Були і інші образи, як наприклад « тайна вечеря». Паляниця, як і колос була позолочена. Купці із далеких і близьких держав, коли пливли на своїх кораблях у верх або у низ по Тисі, а Тиса тоді була глибокою і широкою не те що тепер, то на кілька днів затримувалися у Хусті, щоб надивитися на чудо чудес. Скоро звістка паро русинське чудо розлетілася по всьому білому світу. Сюди почали приходити багаті та знатні люди. А також сильні світу сього. Одні мандрівники, чи то з Болгарії, чи з Македонії найняли корабель і пливли спочатку уверх по Дунаю , а потім мали пливти уверх по Тисі. Але капітан того корабля був постійно п’яний, і замість того щоб пливти по Тисі, повів корабель уверх по Латориці. Біля Мукачева деревяний однопалубний корабель сів на мілину і розбився. Так він там і залишився доки не згнив і доки його рештки не замулила річка. Тільки у кінці двадцятого століття, коли робітники розчищали дно річки і будували міст, вони розкопали имачку -якорь того корабля. Цей якорь і зараз стоїть на мосту, як матеріальний свідок всього того , що тут написано. Кожен бажаючий може його не тільки побачити , а й помацати. Багачі приходили, придивлялися, питали скільки коштує цей колос та паляниця. Почувши ціну, опускали носи і поверталися до дому нічим. Бо ціна того шедевру дійсно була високою. Тоді Симко зробив так. З кожного, крім русинів, хто приходив дивитися брав плату. З чоловіків п’ять, а з жінок два буханці хліба. З дітей не брав нічого. Цей хліб роздавали голодним. Для того, щоб можна було краще роздивлятися цю красу, зробили високу, у декілька поверхів кругову оглядову площадку.
Через деякий час сюди почали приходити царі майже з усіх Європейських держав із своїми родинами, та многочисельними слугами. Вони теж любувалися цим витвором ковальського мистецтва, та коли почули ціну, то теж опускали голови. Ці європейські царі, через постійні війни між собою, були бідні як церковні миші. Зате пихатості, та гордості в них було аж до хмар. Дуже вдало про них казали русини: « хвала до повала , а кила до землі» У деяких Закарпатських селах ще і тепер на стріху кажуть- повал. Французький цар , наприклад, сорочку не міняв по шість місяців. А коли у нього у сорочці заводилися воші, то він ішов на Єлісейські поля і там цілими днями чухався спиною об величезні каштани та дуби. А німецький цар , так той був ще бідніший та скупіший. Він, коли на великі свята мився у кориті, а це було один-два рази на рік, то щоб не витрачати дрова на нагрівання води, спочатку сам помився, потім у ту ж воду залізала цариця, після неї царські діти, а після них придворні слуги та фрейліни, а далі міністри та воєнначальники. Та де ж ці могли дозволити собі купити таку дорогу річ? Вони ж навіть хробаків із грибів не викидали, бо казали що то зайве марнотратство. Зате ці часті царські візити до Хусту мали і позитивні наслідки. Так русини чудо – колос полюбовно прозвали Цар Колосок, а паляницю прозвали Цариця Пампушка. Через якийсь час, пр. Закарпатське чудо –чудес дізнався най багатий цар, най сильнішої у світі держави. Це був Московський цар. Він наказав усім боярам московського царства зібратися на боярську думу. На цій думі цар оголосив про Закарпатське чудо-чудес. Він також оголосив, що має намір цей шедевр купити і виставити його у Кремлі, аби всі іноземці бачили могутність і велич Росії і тремтіли. Але для цього він посилає послів до Хусту, аби ті добре роздивилися, оцінили, чи це того варто. Коли московські посланці прибули до Хусту і коли побачили Цар-Колосок , та Царицю Пампушку, то у них від побаченого запаморочилися голови. Вони розпитали Симка про ціну, а тоді наказали маляреві, якого мали із собою, скоріше намалювати все точно, як є , аби можна показати цареві. Коли малюнок був готовий , бояри негайно вирушили до Москви. Вони показали малюнок цареві, розказали про братський русинський народ, який дуже бідує через нестачу хліба. Добре розгледівши малюнок і вислухавши слова бояр про єдиновірних, єдинокровних братів русинів, цар захотів все це побачити власними очима. Він наказав слугам чим скоріше збиратися у дорогу. Коли цар прибув до Хусті, та на власні очі побачив Цар Колосок та Царицю Пампушку, то без усякого базару заплатив ковалеві Симкові названу суму, та ще й від себе з доброї волі додав стільки ж. Цих коштів Симкові вистачило , аби годувати усіх русинів на протязі двох років. Але тут виникла проблема, як доставити Цар Колосок, та Царицю пампушку до Москви. Хтось підсказав Московському царю, що у Белграді є добрі майстри, Які можуть збудувати спеціальний корабель, на якому можна буде ці витвори по Тисі доставити до Дунаю, звідти до Чорного моря, далі до Азовського моря, а з Азовського моря по річці Дон у Московське царство. Цар на це пристав. Він дав наказ своїм боярам зайнятися цією справою, а сам спішно повернувся до Москви. Бо не може царство довго бути без царя. Ще не дай то Боже можуть престол украсти. Ці декілька бояр, що залишилися у Хусті відразу взялися за роботу. Досить таки скоро два кораблі були готові. На один завантажили Цар Колосок, а на другий Царицю Пампушку і рушили у далеку дорогу. Проважати ці ковальські шедеври зійшлося багато людей з навколишніх сіл та міст. Вони бажали щасливого плавання махаючи руками та хусточками, аж поки кораблі не сховалися за поворотом річки Тиса. Багато русинів плакали , ніби відчуваючи, що ніколи більше не побачать це чудо-чудес. Плакав і коваль Симко із своїма помічниками та учнями.
Кораблі щасливо допливли до Дунаю, А далі по Дунаю без усяких пригод допливли до Чорного моря. Чорним морем вони благополучно допливли до Азовського моря. І ось коли уже на небосхилі показався руський берег, раптом налетіла сильна буря із шаленим вітром. Кораблі один за одним перекинулись і пішли на морське дно разом із Цар Колоском, та Царицею Пампушкою. Потонули і всі люди що були на кораблі. Ніхто не врятувався. Коли московському цареві доповіли про цю біду, він від розпачу і злості рвав волося на голові і на бороді. Якби тільки своє волося, то це ще нічого, але він без усякої на то причини почав скубати своїх слуг та служниць, бояр та князів, ніби ті могли зупинити вітер та не зупинили. Цариця небога з переляку сховалася у діжці з капустою і там просиділа майже тиждень. Коли через тиждень цар заспокоївся, то наказав привезти до нього найліпших ковалів Москви. Він показав цим ковалям малюнок Цар Колоска і Цариці пампушки і наказав зробити точно такі. Якщо не зроблять точно такі то пообіцяв повідтинати їм голови. Бідні ковалі взялися за роботу. Але як вони не старалися, такого чуда вони зробити не змогли. Але царське слово є закон. Як обіцяв, так і зробив. Всім ковалям повідтинав голови. Тоді привели до нього ковалів із Рязані. Ці теж, як не старалися, а зробити так як це зробив лисичівський коваль Симко не змогли. Їм теж повідтинали голови. Потім за роботу взялися ювелірні майстри із Смоленська. Їх теж спіткала така сама доля, як і попередніх майстрів. Далі привели зброярів із Тули. Тульські зброярі, що славилися своєю майстерністю на все царство, так само не могли зробити того, що вимагав цар І їм повідтинали голови. А тоді десь із далекого куточку Московського царства привели старенького коваля із його синами. Цар показав йому малюнок і наказав зробити точно такий Цар Колосок і Царицю Пампушку. При тому не забув нагадати, що зробив із попередніми ковалями. Старенький коваль добре придивився на малюнки і сказав : « О, пресвітлий царю, володарю шостої частини світу, хай царство твоє розростається до безмежності, а літа царювання твого прибавляються. Хоч ти мене рубай, хоч ти мене ріж на шматки, але такого зробити ані я, ані ніхто на світі , крім Симка лисичівського не може. Але я із синами своїми зроблю тобі щось таке, що буде мати дуже подібну назву.» Московський цар думав , думав, та й погодився. Не залишити ж йому все царство баз крвалів. А через деякий час старий коваль зробив у Московському Кремлі величезний дзвін, та такий великий та гарний, що більшого ще ніхто у світі не зробив. Так як росіяни на дзвін кажуть колокол, то і назвали цого відповідно – Цар Колокол . А поряд з ним зробив величезну гармату і назвали цю гармату – Цар Пушка. І Цар Колокол і Цар Пушка стоять до тепер у Кремлі на кам’яних підмурках , як правдиве свідчення всього того , про що тут написано.
А що наш Симко? Він і далі чесно, в поті чола свого трудився, але не тільки в кузні. Плодами його праведних трудів стали багато чисельні потомки, Симко, Симочко, Смочко, Симканич, Симчина, Симчира, Симерак, Симулик, Симончич, та багато інших.
А що наші русини? А русини, як понаїдалися дармового, дарованого Симком хліба, та як полягали спати, та як позасинали, то і до тепер сплять не пробудним сном. Скільки було у нашому краю будителів, але жоден їх так і не зміг розбудити. Будив Духнович, не розбудив, будив Павлович, не розбудив, будив Контратович, не розбудив, будить Лецович з Жупаном, ніяк не розбудять. Сплять неначе медведі у гаврі і лапу ціляють. Не дарма ж бо їх прозвали Закарпатські медведі. Пишу ці слова , а на душі так гірко, гірко, а на серці так боляче боляче. Так і хочеться на всі груди закричати фірм енну
Фразу «Гойте люди, не дайтеся біді стати».
2013 р.