Булькові цепеліни *
(спроба абсурдної аналітики)
Частина перша: моносоціум

Булька…
    …цей, безсумнівно, проблематичний об’єкт, своєю природою - очевидна матеріальність та виразно усвідомлювана порожнеча – щось блискуче мов дзеркало, але легке мов повітря – викликає, здебільшого, віддалено-матеріальні і, - переважно іронічні тлумачення – дути бульку!
    Якусь коротку мить булька живе, але… ти встигаєш усвідомити – в середині порожньо, все на її поверхні - ввесь світ і… твоя здивована фізіономія... відзеркалилися.

Текст…
    …а цей, начебто набагато серйозніший, але не менш феноменальний об’єкт з’явився на горизонті значно пізніше бульки. Здавалось би матеріальність тексту очевидніша – папір та фарба не збираються будь якої миті луснути, хоч непогано горять, але добре множаться… на соцпотреби.
    Відзеркалюючого ефекту текст досягає в наповненій химер людській свідомості – здавалось би поза самим папером та фарбою, але за мовчазної їх присутності (нині уже й папір з фарбою є химерними в просторі Word і немовчазними в сomputer та іnternet ), та все ж… коли свідомість порожня тих химер, то хоч ти їж папір, хоч гризи комп’ютер... ніяких тобі там химер. Отже сам процес – маючи природу схожу бульці – видива котрі виникають подібні тим, які відзеркалюються на бульковій поверхні… ті химери, мелькаючи в свідомості, мов беззвучно літаючі та повсякчас лопаючі бульки… творять невиразний сон про ніщо (тобто проусеразомводночас) і спочатку найочевиднішими є папір та фарба, потім правопис, орфографія, морфологія, фразеологія… потім, не знати звідки, виринають в свідомості зображення-сюжети-кольори-запахи… мурашки по тілу.
    Найпершим в свідомості проступає начебто образ автора, тобто видиво химер його свідомості, котре намірено рухається в соціум… зрештою… виявиться, що то є рух у твою сторону і… що ті химери таки твої, у твоїй голові… а ця дія, хоч би ти навіть перебував, на ту мить, у тісних фізичних обіймах автора, а чи знаходився у самому серці соцмереж, куди автор посилає повсякчас свої мessage - ця дія завжди є монодією. Ось:

Марися Лавра (1984)

Монодія

поїхав шапіто
одиноку самотність межи очі кинув
невідворотність покинутої ляльки
останню насмішливу посмішку
самими кутиками губ обкусаних у кров
у спадок лишивши по собі
лялечко безтурботно щаслива колись
як житимеш далі
у далині відблиски вечірніх свічок міста
відбивають сяйво діамантових крапельок
галактики твоєї монодичної
молю не зрони коштовність душі
не дай розбитися і розлитися потопом собі
тримайся дівчинко
я у тобі з тобою
я
ти
єдине ціле
ми
2015
    … “поїхав шапіто” (М. Лавра) … і ти, мов “лялечка” (М. Лавра) , вислизаєш, ” щаслива колись” (М. Лавра) , із тісних обіймів коханої… атмосфери кокона соціообману в реальний моносвіт… уже одиноким метеликом… чи це монодрама – чи монокомедія, але це є ти, методично самотній – "монодичний" (М. Лавра)… і от знаходиш для себе цікавий вихід, тобто вхід, у химерний, але все ж таки соціум завідомо одинокої свідомості, будуючи піраміду свого я. Ось Марися Лавра каже :
я у тобі з тобою
я
ти
єдине ціле
ми

*Ідею подав Микола Бояров.
24.04.2015
Продовження буде...
худ. Я. Саландяк – “Піраміда я”.
"Мандри в космосі 60.3. Булькові цепеліни - Марися Лавра, продовження… (вибрані тексти Поетичних Майс"
• Перейти на сторінку •
 "Пост-ріляйний синдром…"