Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.14
22:09
У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
2026.04.14
13:30
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
2026.04.14
13:14
Досить складним видався переклад, бо текст був, а з консультантів – лише скупі дані в Інтернеті, підкріплені ексклюзивом давніх свідчень.
І ми вже знаємо, що плем'я було маловідомим, і якщо траплявся на узбережжі хто-небудь з нього, то це було не щод
2026.04.14
12:38
У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
2026.04.14
11:55
О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
2026.04.14
11:14
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.04.13
21:12
Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
2026.04.13
18:39
загине все що де було
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
2026.04.13
15:58
я не упевнений
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
2026.04.13
12:16
Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
2026.04.13
10:11
Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
2026.04.12
19:55
Основу традиційної творчості в більшості випадків складає рух до цілісної єдності в образному монозвучанні, чи в поліфонії, з формуванням гармонійної завершеності. Музика прагне каденції, вірш — остаточного образу, думка — чіткого висновку.
Але існує й
2026.04.12
16:55
Тобі зізнань моїх появи
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
2026.04.12
16:32
комусь цікаве слово бог
комусь близькіше слово лох
надворі розбишака вітер
а ми не проти просто так сидіти
або пройтись учотирьох
в кого в кишені завалявся гріш
щоби водночас з’їсти
із двох боків один хотдог
комусь близькіше слово лох
надворі розбишака вітер
а ми не проти просто так сидіти
або пройтись учотирьох
в кого в кишені завалявся гріш
щоби водночас з’їсти
із двох боків один хотдог
2026.04.12
15:15
Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.
Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.
Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.
Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.
Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.
2026.04.12
14:22
У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток т
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток т
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Млини-на-Дзвінці
Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше у тім краю: хати білі під солом’яними стріхами, навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Правда ж, ніби село як село, але як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – і серце в нього затьохкає, таке те село гарне і затишне! А над долиною – небо синє, хмарки білі, а навколо долини – пагорби лісисті зелені, долиною ж річечка тече-звивається, на річечці місточок і млин – ох, краса, радість, дивився б і дивився! А за селом по долині – гаї, луки і пасовища, корівки там гуляють, а їх пастух доглядає. – Ой, мило, ой, як мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і поспішав з пагорба униз – до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а усе разом – Млини-на-Дзвінці.
Насправді ж млин у селі був лише один – стояв він осторонь села на річці, яка весело обертала його колесо. Млин той був побудований так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з річки, то побачить млин, а як з села глянути – побачить хату. Отам і мешкав старий мірошник – сивий, огрядний і відлюдкуватий. Ніколи він у село не приходив, тільки селяни до нього возили збіжжя. Та й то – робив мірошник свою справу мовчки, навіть не вітався, щоправда, добре робив. А ще найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника ще з часів свого дитинства – і вже тоді він був такий же сивий, огрядний і відлюдкуватий, і до того ж з тих пір зовсім не змінився.
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника цікавили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається і вдень, і вночі, і влітку, і взимку – ніколи не зупиняється, крутиться, порипує, ніби меле щось – навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. То ж час від часу виникали різні балачки і тихі розмови про старого мірошника і його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ці і балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
Якось у Млини-на-Дзвінці прибув із міста урядник. Чого він прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне і тихе, і ніхто урядника не кликав. Так чи не так, але урядник прибув; повештався він селом, обійшов його з усіх сторін, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, і нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув з дверей, побачив, що людина без діла до нього прийшла, та й сховався. Урядник цілий день спостерігав за млином, а тоді пішов у село і почав розпитувати людей про млин та мірошника. Так він дізнався дещо про відлюдкуватого господаря млина – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни і розповіли урядникові про млин і про мірошника.
Наступного ранку знов пішов урядник до млина – а мірошник навіть у двері не виглянув: зрозуміло ж, людина і сама не знає, нащо до млина приходять, адже збіжжя в урядника нема! Та урядник погрюкав у двері і почав викликати мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Хочу подивитися, чого це в тебе колесо весь час обертається, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене до свого млина!
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і двері причинив.
Урядник розлютився: такого він не очікував, він звик, аби люди корилися усім його вимогам! І він почав грюкати у двері і лякати мірошника – і кийками, і холодною, і засланням. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник покричав, заспокоївся трохи, обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, меле знову щось клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
У селі урядник зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить і смертельну небезпеку для села і людей створює. Та мало хто йому повірив: хоча і пліткували про мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за мірошником нічого, окрім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив – згодилися вони йти до млина і силою довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували і не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада!
Привів урядник своїх поплічників до млина, і почали вони у двері і віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо і з млина до них не виходив і не озивався. Тоді послали вони у село по сокиру – і сокирою тою почали рубати двері.
Тоді мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою і заволав до людей:
- Люди, я вам ніколи нічого лихого не зробив, чому ж ви мені не вірите, а цьому чоловіку повірили?
Та вже його ніхто не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують – так усім їм кортить подивитися, чого ж те колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!
Вдруге тоді заволав мірошник з віконечка:
- Люди, ви не розумієте, що робите! Кажу вам, буде біда, якщо вдеретеся до мого млина! Велика біда! Чорне горе! Зупиніться! Благаю!
А урядник уже прорубав у дверях отвір і туди ніж встромив, аби клямку підняти і двері відчинити. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не входьте до млина, буде біда велика! Біда!
Аж тут урядник двері відчинив, і весь натовп сунув до млина. І бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, але води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він же відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його!
А мірошник вже і сам тут – зліз з горища, плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, усім нам горе!
Та слухати його не стали – одразу ж вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, рипнувши голосно і болісно востаннє. А старого мірошника, який ридав ридма, потягнув урядник із поплічниками у місто на розправу, а звідти ніхто з них – ані мірошник, ані урядник, ані його поплічники - до Млинів-на-Дзвінці вже ніколи не повернулися.
А у Млинах-на-Дзвінці і справді якась біда сталася: ніби все було, як завжди, тільки щось не так. І хати білі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Але щось не так – тривога ширяла над стріхами, і люди всім серцем відчували, що з Млинами їх рідними, та й з ними самими трапилося щось жахливе.
Та ніби страшного нічого не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити у сусіднє село, а так – все, які раніше, за часів старого мірошника. І люди поступово звикли до тривоги над своїми стріхами і головами і перестали помічати біду, що чаїлася у кожному коточку Млинів-на-Дзвінці. І так йшли дні, тижні, місяці, минув рік і другий, аж поки помітили селяни, що ніхто в селі більше не змінював свого віку. Діти залишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості не помирав. І так минуло ще кілька років, аж поки помітили селяни, що їм тепер вже не потрібні були їжа і питво: виявилося, що вони їли і пили за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не лякав мороз і не втомлювала спека – геть байдуже їм стало до погоди. І поступово люди покинули усі свої звичні справи, до яких вони втратили будь-який інтерес – як і до себе, і до інших, і до життя загалом. Вони вешталися селом, мов примари, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася і геть забула про них – і отак рік, два, три, десять, сто…
І дотепер ще, коли з пагорбів, що оточують долину, випадковий подорожній побачить Млини-на-Дзвінці, відчує він одразу, що сталася тут колись давно страшна і невиправна біда. І стискається тоді подорожньому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, і шукає іншої дороги – аби тільки не йти через це найстрашніше у цілому світі місце, де зупинився і стоїть час.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Млини-на-Дзвінці
Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше у тім краю: хати білі під солом’яними стріхами, навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Правда ж, ніби село як село, але як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – і серце в нього затьохкає, таке те село гарне і затишне! А над долиною – небо синє, хмарки білі, а навколо долини – пагорби лісисті зелені, долиною ж річечка тече-звивається, на річечці місточок і млин – ох, краса, радість, дивився б і дивився! А за селом по долині – гаї, луки і пасовища, корівки там гуляють, а їх пастух доглядає. – Ой, мило, ой, як мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і поспішав з пагорба униз – до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а усе разом – Млини-на-Дзвінці.Насправді ж млин у селі був лише один – стояв він осторонь села на річці, яка весело обертала його колесо. Млин той був побудований так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з річки, то побачить млин, а як з села глянути – побачить хату. Отам і мешкав старий мірошник – сивий, огрядний і відлюдкуватий. Ніколи він у село не приходив, тільки селяни до нього возили збіжжя. Та й то – робив мірошник свою справу мовчки, навіть не вітався, щоправда, добре робив. А ще найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника ще з часів свого дитинства – і вже тоді він був такий же сивий, огрядний і відлюдкуватий, і до того ж з тих пір зовсім не змінився.
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника цікавили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається і вдень, і вночі, і влітку, і взимку – ніколи не зупиняється, крутиться, порипує, ніби меле щось – навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. То ж час від часу виникали різні балачки і тихі розмови про старого мірошника і його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ці і балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
Якось у Млини-на-Дзвінці прибув із міста урядник. Чого він прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне і тихе, і ніхто урядника не кликав. Так чи не так, але урядник прибув; повештався він селом, обійшов його з усіх сторін, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, і нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув з дверей, побачив, що людина без діла до нього прийшла, та й сховався. Урядник цілий день спостерігав за млином, а тоді пішов у село і почав розпитувати людей про млин та мірошника. Так він дізнався дещо про відлюдкуватого господаря млина – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни і розповіли урядникові про млин і про мірошника.
Наступного ранку знов пішов урядник до млина – а мірошник навіть у двері не виглянув: зрозуміло ж, людина і сама не знає, нащо до млина приходять, адже збіжжя в урядника нема! Та урядник погрюкав у двері і почав викликати мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Хочу подивитися, чого це в тебе колесо весь час обертається, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене до свого млина!
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і двері причинив.
Урядник розлютився: такого він не очікував, він звик, аби люди корилися усім його вимогам! І він почав грюкати у двері і лякати мірошника – і кийками, і холодною, і засланням. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник покричав, заспокоївся трохи, обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, меле знову щось клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
У селі урядник зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить і смертельну небезпеку для села і людей створює. Та мало хто йому повірив: хоча і пліткували про мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за мірошником нічого, окрім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив – згодилися вони йти до млина і силою довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували і не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада!
Привів урядник своїх поплічників до млина, і почали вони у двері і віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо і з млина до них не виходив і не озивався. Тоді послали вони у село по сокиру – і сокирою тою почали рубати двері.
Тоді мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою і заволав до людей:
- Люди, я вам ніколи нічого лихого не зробив, чому ж ви мені не вірите, а цьому чоловіку повірили?
Та вже його ніхто не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують – так усім їм кортить подивитися, чого ж те колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!
Вдруге тоді заволав мірошник з віконечка:
- Люди, ви не розумієте, що робите! Кажу вам, буде біда, якщо вдеретеся до мого млина! Велика біда! Чорне горе! Зупиніться! Благаю!
А урядник уже прорубав у дверях отвір і туди ніж встромив, аби клямку підняти і двері відчинити. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не входьте до млина, буде біда велика! Біда!
Аж тут урядник двері відчинив, і весь натовп сунув до млина. І бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, але води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він же відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його!
А мірошник вже і сам тут – зліз з горища, плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, усім нам горе!
Та слухати його не стали – одразу ж вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, рипнувши голосно і болісно востаннє. А старого мірошника, який ридав ридма, потягнув урядник із поплічниками у місто на розправу, а звідти ніхто з них – ані мірошник, ані урядник, ані його поплічники - до Млинів-на-Дзвінці вже ніколи не повернулися.
А у Млинах-на-Дзвінці і справді якась біда сталася: ніби все було, як завжди, тільки щось не так. І хати білі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Але щось не так – тривога ширяла над стріхами, і люди всім серцем відчували, що з Млинами їх рідними, та й з ними самими трапилося щось жахливе.
Та ніби страшного нічого не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити у сусіднє село, а так – все, які раніше, за часів старого мірошника. І люди поступово звикли до тривоги над своїми стріхами і головами і перестали помічати біду, що чаїлася у кожному коточку Млинів-на-Дзвінці. І так йшли дні, тижні, місяці, минув рік і другий, аж поки помітили селяни, що ніхто в селі більше не змінював свого віку. Діти залишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості не помирав. І так минуло ще кілька років, аж поки помітили селяни, що їм тепер вже не потрібні були їжа і питво: виявилося, що вони їли і пили за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не лякав мороз і не втомлювала спека – геть байдуже їм стало до погоди. І поступово люди покинули усі свої звичні справи, до яких вони втратили будь-який інтерес – як і до себе, і до інших, і до життя загалом. Вони вешталися селом, мов примари, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася і геть забула про них – і отак рік, два, три, десять, сто…
І дотепер ще, коли з пагорбів, що оточують долину, випадковий подорожній побачить Млини-на-Дзвінці, відчує він одразу, що сталася тут колись давно страшна і невиправна біда. І стискається тоді подорожньому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, і шукає іншої дороги – аби тільки не йти через це найстрашніше у цілому світі місце, де зупинився і стоїть час.
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
