Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
22:33
Був день: я зрозумів, що він нічий
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
12:19
Хвилі справа, хвилі зліва,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
2026.10.25
21:34
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
2026.10.25
18:20
Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
2026.10.25
17:20
На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
2026.10.25
15:28
Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Млини-на-Дзвінці
Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше у тім краю: хати білі під солом’яними стріхами, навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Правда ж, ніби село як село, але як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – і серце в нього затьохкає, таке те село гарне і затишне! А над долиною – небо синє, хмарки білі, а навколо долини – пагорби лісисті зелені, долиною ж річечка тече-звивається, на річечці місточок і млин – ох, краса, радість, дивився б і дивився! А за селом по долині – гаї, луки і пасовища, корівки там гуляють, а їх пастух доглядає. – Ой, мило, ой, як мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і поспішав з пагорба униз – до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а усе разом – Млини-на-Дзвінці.
Насправді ж млин у селі був лише один – стояв він осторонь села на річці, яка весело обертала його колесо. Млин той був побудований так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з річки, то побачить млин, а як з села глянути – побачить хату. Отам і мешкав старий мірошник – сивий, огрядний і відлюдкуватий. Ніколи він у село не приходив, тільки селяни до нього возили збіжжя. Та й то – робив мірошник свою справу мовчки, навіть не вітався, щоправда, добре робив. А ще найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника ще з часів свого дитинства – і вже тоді він був такий же сивий, огрядний і відлюдкуватий, і до того ж з тих пір зовсім не змінився.
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника цікавили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається і вдень, і вночі, і влітку, і взимку – ніколи не зупиняється, крутиться, порипує, ніби меле щось – навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. То ж час від часу виникали різні балачки і тихі розмови про старого мірошника і його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ці і балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
Якось у Млини-на-Дзвінці прибув із міста урядник. Чого він прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне і тихе, і ніхто урядника не кликав. Так чи не так, але урядник прибув; повештався він селом, обійшов його з усіх сторін, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, і нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув з дверей, побачив, що людина без діла до нього прийшла, та й сховався. Урядник цілий день спостерігав за млином, а тоді пішов у село і почав розпитувати людей про млин та мірошника. Так він дізнався дещо про відлюдкуватого господаря млина – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни і розповіли урядникові про млин і про мірошника.
Наступного ранку знов пішов урядник до млина – а мірошник навіть у двері не виглянув: зрозуміло ж, людина і сама не знає, нащо до млина приходять, адже збіжжя в урядника нема! Та урядник погрюкав у двері і почав викликати мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Хочу подивитися, чого це в тебе колесо весь час обертається, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене до свого млина!
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і двері причинив.
Урядник розлютився: такого він не очікував, він звик, аби люди корилися усім його вимогам! І він почав грюкати у двері і лякати мірошника – і кийками, і холодною, і засланням. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник покричав, заспокоївся трохи, обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, меле знову щось клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
У селі урядник зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить і смертельну небезпеку для села і людей створює. Та мало хто йому повірив: хоча і пліткували про мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за мірошником нічого, окрім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив – згодилися вони йти до млина і силою довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували і не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада!
Привів урядник своїх поплічників до млина, і почали вони у двері і віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо і з млина до них не виходив і не озивався. Тоді послали вони у село по сокиру – і сокирою тою почали рубати двері.
Тоді мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою і заволав до людей:
- Люди, я вам ніколи нічого лихого не зробив, чому ж ви мені не вірите, а цьому чоловіку повірили?
Та вже його ніхто не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують – так усім їм кортить подивитися, чого ж те колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!
Вдруге тоді заволав мірошник з віконечка:
- Люди, ви не розумієте, що робите! Кажу вам, буде біда, якщо вдеретеся до мого млина! Велика біда! Чорне горе! Зупиніться! Благаю!
А урядник уже прорубав у дверях отвір і туди ніж встромив, аби клямку підняти і двері відчинити. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не входьте до млина, буде біда велика! Біда!
Аж тут урядник двері відчинив, і весь натовп сунув до млина. І бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, але води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він же відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його!
А мірошник вже і сам тут – зліз з горища, плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, усім нам горе!
Та слухати його не стали – одразу ж вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, рипнувши голосно і болісно востаннє. А старого мірошника, який ридав ридма, потягнув урядник із поплічниками у місто на розправу, а звідти ніхто з них – ані мірошник, ані урядник, ані його поплічники - до Млинів-на-Дзвінці вже ніколи не повернулися.
А у Млинах-на-Дзвінці і справді якась біда сталася: ніби все було, як завжди, тільки щось не так. І хати білі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Але щось не так – тривога ширяла над стріхами, і люди всім серцем відчували, що з Млинами їх рідними, та й з ними самими трапилося щось жахливе.
Та ніби страшного нічого не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити у сусіднє село, а так – все, які раніше, за часів старого мірошника. І люди поступово звикли до тривоги над своїми стріхами і головами і перестали помічати біду, що чаїлася у кожному коточку Млинів-на-Дзвінці. І так йшли дні, тижні, місяці, минув рік і другий, аж поки помітили селяни, що ніхто в селі більше не змінював свого віку. Діти залишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості не помирав. І так минуло ще кілька років, аж поки помітили селяни, що їм тепер вже не потрібні були їжа і питво: виявилося, що вони їли і пили за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не лякав мороз і не втомлювала спека – геть байдуже їм стало до погоди. І поступово люди покинули усі свої звичні справи, до яких вони втратили будь-який інтерес – як і до себе, і до інших, і до життя загалом. Вони вешталися селом, мов примари, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася і геть забула про них – і отак рік, два, три, десять, сто…
І дотепер ще, коли з пагорбів, що оточують долину, випадковий подорожній побачить Млини-на-Дзвінці, відчує він одразу, що сталася тут колись давно страшна і невиправна біда. І стискається тоді подорожньому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, і шукає іншої дороги – аби тільки не йти через це найстрашніше у цілому світі місце, де зупинився і стоїть час.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Млини-на-Дзвінці
Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше у тім краю: хати білі під солом’яними стріхами, навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Правда ж, ніби село як село, але як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – і серце в нього затьохкає, таке те село гарне і затишне! А над долиною – небо синє, хмарки білі, а навколо долини – пагорби лісисті зелені, долиною ж річечка тече-звивається, на річечці місточок і млин – ох, краса, радість, дивився б і дивився! А за селом по долині – гаї, луки і пасовища, корівки там гуляють, а їх пастух доглядає. – Ой, мило, ой, як мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і поспішав з пагорба униз – до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а усе разом – Млини-на-Дзвінці.Насправді ж млин у селі був лише один – стояв він осторонь села на річці, яка весело обертала його колесо. Млин той був побудований так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з річки, то побачить млин, а як з села глянути – побачить хату. Отам і мешкав старий мірошник – сивий, огрядний і відлюдкуватий. Ніколи він у село не приходив, тільки селяни до нього возили збіжжя. Та й то – робив мірошник свою справу мовчки, навіть не вітався, щоправда, добре робив. А ще найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника ще з часів свого дитинства – і вже тоді він був такий же сивий, огрядний і відлюдкуватий, і до того ж з тих пір зовсім не змінився.
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника цікавили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається і вдень, і вночі, і влітку, і взимку – ніколи не зупиняється, крутиться, порипує, ніби меле щось – навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. То ж час від часу виникали різні балачки і тихі розмови про старого мірошника і його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ці і балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
Якось у Млини-на-Дзвінці прибув із міста урядник. Чого він прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне і тихе, і ніхто урядника не кликав. Так чи не так, але урядник прибув; повештався він селом, обійшов його з усіх сторін, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, і нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув з дверей, побачив, що людина без діла до нього прийшла, та й сховався. Урядник цілий день спостерігав за млином, а тоді пішов у село і почав розпитувати людей про млин та мірошника. Так він дізнався дещо про відлюдкуватого господаря млина – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни і розповіли урядникові про млин і про мірошника.
Наступного ранку знов пішов урядник до млина – а мірошник навіть у двері не виглянув: зрозуміло ж, людина і сама не знає, нащо до млина приходять, адже збіжжя в урядника нема! Та урядник погрюкав у двері і почав викликати мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Хочу подивитися, чого це в тебе колесо весь час обертається, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене до свого млина!
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і двері причинив.
Урядник розлютився: такого він не очікував, він звик, аби люди корилися усім його вимогам! І він почав грюкати у двері і лякати мірошника – і кийками, і холодною, і засланням. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник покричав, заспокоївся трохи, обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, меле знову щось клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
У селі урядник зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить і смертельну небезпеку для села і людей створює. Та мало хто йому повірив: хоча і пліткували про мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за мірошником нічого, окрім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив – згодилися вони йти до млина і силою довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували і не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада!
Привів урядник своїх поплічників до млина, і почали вони у двері і віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо і з млина до них не виходив і не озивався. Тоді послали вони у село по сокиру – і сокирою тою почали рубати двері.
Тоді мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою і заволав до людей:
- Люди, я вам ніколи нічого лихого не зробив, чому ж ви мені не вірите, а цьому чоловіку повірили?
Та вже його ніхто не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують – так усім їм кортить подивитися, чого ж те колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!
Вдруге тоді заволав мірошник з віконечка:
- Люди, ви не розумієте, що робите! Кажу вам, буде біда, якщо вдеретеся до мого млина! Велика біда! Чорне горе! Зупиніться! Благаю!
А урядник уже прорубав у дверях отвір і туди ніж встромив, аби клямку підняти і двері відчинити. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не входьте до млина, буде біда велика! Біда!
Аж тут урядник двері відчинив, і весь натовп сунув до млина. І бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, але води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він же відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його!
А мірошник вже і сам тут – зліз з горища, плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, усім нам горе!
Та слухати його не стали – одразу ж вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, рипнувши голосно і болісно востаннє. А старого мірошника, який ридав ридма, потягнув урядник із поплічниками у місто на розправу, а звідти ніхто з них – ані мірошник, ані урядник, ані його поплічники - до Млинів-на-Дзвінці вже ніколи не повернулися.
А у Млинах-на-Дзвінці і справді якась біда сталася: ніби все було, як завжди, тільки щось не так. І хати білі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Але щось не так – тривога ширяла над стріхами, і люди всім серцем відчували, що з Млинами їх рідними, та й з ними самими трапилося щось жахливе.
Та ніби страшного нічого не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити у сусіднє село, а так – все, які раніше, за часів старого мірошника. І люди поступово звикли до тривоги над своїми стріхами і головами і перестали помічати біду, що чаїлася у кожному коточку Млинів-на-Дзвінці. І так йшли дні, тижні, місяці, минув рік і другий, аж поки помітили селяни, що ніхто в селі більше не змінював свого віку. Діти залишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості не помирав. І так минуло ще кілька років, аж поки помітили селяни, що їм тепер вже не потрібні були їжа і питво: виявилося, що вони їли і пили за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не лякав мороз і не втомлювала спека – геть байдуже їм стало до погоди. І поступово люди покинули усі свої звичні справи, до яких вони втратили будь-який інтерес – як і до себе, і до інших, і до життя загалом. Вони вешталися селом, мов примари, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася і геть забула про них – і отак рік, два, три, десять, сто…
І дотепер ще, коли з пагорбів, що оточують долину, випадковий подорожній побачить Млини-на-Дзвінці, відчує він одразу, що сталася тут колись давно страшна і невиправна біда. І стискається тоді подорожньому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, і шукає іншої дороги – аби тільки не йти через це найстрашніше у цілому світі місце, де зупинився і стоїть час.
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
