Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.28
21:23
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
2026.02.28
20:36
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
2026.02.28
18:12
Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
2026.02.28
11:24
Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
2026.02.28
10:50
І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
2026.02.28
09:35
Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
2026.02.28
06:13
Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
2026.02.27
19:44
«Слухай, дівчинко!» Вона не слуха…
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
2026.02.27
15:39
так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
2026.02.27
10:43
То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
2026.02.27
10:26
Прокидаєшся зранку крізь марення снів.
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
2026.02.27
06:11
Шум старої яворини,
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
2026.02.27
00:26
Всі імперії трималися на війнах, але всі імперії врешті пішли туди, звідки прийшли. Окрім однієї.
Якби всі народи заходились повертати все, що колись комусь належало протягом тисячоліть, історія людства скінчилась би швидко і назавжди.
Фальсифікації
2026.02.26
22:19
А Україна жирний пиріжок
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.
***
А ми поперек горла глитаям
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.
***
А ми поперек горла глитаям
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Млини-на-Дзвінці
Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше у тім краю: хати білі під солом’яними стріхами, навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Правда ж, ніби село як село, але як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – і серце в нього затьохкає, таке те село гарне і затишне! А над долиною – небо синє, хмарки білі, а навколо долини – пагорби лісисті зелені, долиною ж річечка тече-звивається, на річечці місточок і млин – ох, краса, радість, дивився б і дивився! А за селом по долині – гаї, луки і пасовища, корівки там гуляють, а їх пастух доглядає. – Ой, мило, ой, як мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і поспішав з пагорба униз – до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а усе разом – Млини-на-Дзвінці.
Насправді ж млин у селі був лише один – стояв він осторонь села на річці, яка весело обертала його колесо. Млин той був побудований так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з річки, то побачить млин, а як з села глянути – побачить хату. Отам і мешкав старий мірошник – сивий, огрядний і відлюдкуватий. Ніколи він у село не приходив, тільки селяни до нього возили збіжжя. Та й то – робив мірошник свою справу мовчки, навіть не вітався, щоправда, добре робив. А ще найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника ще з часів свого дитинства – і вже тоді він був такий же сивий, огрядний і відлюдкуватий, і до того ж з тих пір зовсім не змінився.
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника цікавили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається і вдень, і вночі, і влітку, і взимку – ніколи не зупиняється, крутиться, порипує, ніби меле щось – навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. То ж час від часу виникали різні балачки і тихі розмови про старого мірошника і його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ці і балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
Якось у Млини-на-Дзвінці прибув із міста урядник. Чого він прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне і тихе, і ніхто урядника не кликав. Так чи не так, але урядник прибув; повештався він селом, обійшов його з усіх сторін, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, і нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув з дверей, побачив, що людина без діла до нього прийшла, та й сховався. Урядник цілий день спостерігав за млином, а тоді пішов у село і почав розпитувати людей про млин та мірошника. Так він дізнався дещо про відлюдкуватого господаря млина – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни і розповіли урядникові про млин і про мірошника.
Наступного ранку знов пішов урядник до млина – а мірошник навіть у двері не виглянув: зрозуміло ж, людина і сама не знає, нащо до млина приходять, адже збіжжя в урядника нема! Та урядник погрюкав у двері і почав викликати мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Хочу подивитися, чого це в тебе колесо весь час обертається, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене до свого млина!
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і двері причинив.
Урядник розлютився: такого він не очікував, він звик, аби люди корилися усім його вимогам! І він почав грюкати у двері і лякати мірошника – і кийками, і холодною, і засланням. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник покричав, заспокоївся трохи, обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, меле знову щось клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
У селі урядник зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить і смертельну небезпеку для села і людей створює. Та мало хто йому повірив: хоча і пліткували про мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за мірошником нічого, окрім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив – згодилися вони йти до млина і силою довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували і не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада!
Привів урядник своїх поплічників до млина, і почали вони у двері і віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо і з млина до них не виходив і не озивався. Тоді послали вони у село по сокиру – і сокирою тою почали рубати двері.
Тоді мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою і заволав до людей:
- Люди, я вам ніколи нічого лихого не зробив, чому ж ви мені не вірите, а цьому чоловіку повірили?
Та вже його ніхто не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують – так усім їм кортить подивитися, чого ж те колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!
Вдруге тоді заволав мірошник з віконечка:
- Люди, ви не розумієте, що робите! Кажу вам, буде біда, якщо вдеретеся до мого млина! Велика біда! Чорне горе! Зупиніться! Благаю!
А урядник уже прорубав у дверях отвір і туди ніж встромив, аби клямку підняти і двері відчинити. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не входьте до млина, буде біда велика! Біда!
Аж тут урядник двері відчинив, і весь натовп сунув до млина. І бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, але води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він же відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його!
А мірошник вже і сам тут – зліз з горища, плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, усім нам горе!
Та слухати його не стали – одразу ж вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, рипнувши голосно і болісно востаннє. А старого мірошника, який ридав ридма, потягнув урядник із поплічниками у місто на розправу, а звідти ніхто з них – ані мірошник, ані урядник, ані його поплічники - до Млинів-на-Дзвінці вже ніколи не повернулися.
А у Млинах-на-Дзвінці і справді якась біда сталася: ніби все було, як завжди, тільки щось не так. І хати білі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Але щось не так – тривога ширяла над стріхами, і люди всім серцем відчували, що з Млинами їх рідними, та й з ними самими трапилося щось жахливе.
Та ніби страшного нічого не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити у сусіднє село, а так – все, які раніше, за часів старого мірошника. І люди поступово звикли до тривоги над своїми стріхами і головами і перестали помічати біду, що чаїлася у кожному коточку Млинів-на-Дзвінці. І так йшли дні, тижні, місяці, минув рік і другий, аж поки помітили селяни, що ніхто в селі більше не змінював свого віку. Діти залишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості не помирав. І так минуло ще кілька років, аж поки помітили селяни, що їм тепер вже не потрібні були їжа і питво: виявилося, що вони їли і пили за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не лякав мороз і не втомлювала спека – геть байдуже їм стало до погоди. І поступово люди покинули усі свої звичні справи, до яких вони втратили будь-який інтерес – як і до себе, і до інших, і до життя загалом. Вони вешталися селом, мов примари, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася і геть забула про них – і отак рік, два, три, десять, сто…
І дотепер ще, коли з пагорбів, що оточують долину, випадковий подорожній побачить Млини-на-Дзвінці, відчує він одразу, що сталася тут колись давно страшна і невиправна біда. І стискається тоді подорожньому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, і шукає іншої дороги – аби тільки не йти через це найстрашніше у цілому світі місце, де зупинився і стоїть час.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Млини-на-Дзвінці
Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше у тім краю: хати білі під солом’яними стріхами, навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Правда ж, ніби село як село, але як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – і серце в нього затьохкає, таке те село гарне і затишне! А над долиною – небо синє, хмарки білі, а навколо долини – пагорби лісисті зелені, долиною ж річечка тече-звивається, на річечці місточок і млин – ох, краса, радість, дивився б і дивився! А за селом по долині – гаї, луки і пасовища, корівки там гуляють, а їх пастух доглядає. – Ой, мило, ой, як мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і поспішав з пагорба униз – до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а усе разом – Млини-на-Дзвінці.Насправді ж млин у селі був лише один – стояв він осторонь села на річці, яка весело обертала його колесо. Млин той був побудований так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з річки, то побачить млин, а як з села глянути – побачить хату. Отам і мешкав старий мірошник – сивий, огрядний і відлюдкуватий. Ніколи він у село не приходив, тільки селяни до нього возили збіжжя. Та й то – робив мірошник свою справу мовчки, навіть не вітався, щоправда, добре робив. А ще найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника ще з часів свого дитинства – і вже тоді він був такий же сивий, огрядний і відлюдкуватий, і до того ж з тих пір зовсім не змінився.
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника цікавили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається і вдень, і вночі, і влітку, і взимку – ніколи не зупиняється, крутиться, порипує, ніби меле щось – навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. То ж час від часу виникали різні балачки і тихі розмови про старого мірошника і його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ці і балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
Якось у Млини-на-Дзвінці прибув із міста урядник. Чого він прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне і тихе, і ніхто урядника не кликав. Так чи не так, але урядник прибув; повештався він селом, обійшов його з усіх сторін, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, і нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув з дверей, побачив, що людина без діла до нього прийшла, та й сховався. Урядник цілий день спостерігав за млином, а тоді пішов у село і почав розпитувати людей про млин та мірошника. Так він дізнався дещо про відлюдкуватого господаря млина – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни і розповіли урядникові про млин і про мірошника.
Наступного ранку знов пішов урядник до млина – а мірошник навіть у двері не виглянув: зрозуміло ж, людина і сама не знає, нащо до млина приходять, адже збіжжя в урядника нема! Та урядник погрюкав у двері і почав викликати мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Хочу подивитися, чого це в тебе колесо весь час обертається, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене до свого млина!
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і двері причинив.
Урядник розлютився: такого він не очікував, він звик, аби люди корилися усім його вимогам! І він почав грюкати у двері і лякати мірошника – і кийками, і холодною, і засланням. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник покричав, заспокоївся трохи, обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, меле знову щось клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
У селі урядник зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить і смертельну небезпеку для села і людей створює. Та мало хто йому повірив: хоча і пліткували про мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за мірошником нічого, окрім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив – згодилися вони йти до млина і силою довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували і не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада!
Привів урядник своїх поплічників до млина, і почали вони у двері і віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо і з млина до них не виходив і не озивався. Тоді послали вони у село по сокиру – і сокирою тою почали рубати двері.
Тоді мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою і заволав до людей:
- Люди, я вам ніколи нічого лихого не зробив, чому ж ви мені не вірите, а цьому чоловіку повірили?
Та вже його ніхто не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують – так усім їм кортить подивитися, чого ж те колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!
Вдруге тоді заволав мірошник з віконечка:
- Люди, ви не розумієте, що робите! Кажу вам, буде біда, якщо вдеретеся до мого млина! Велика біда! Чорне горе! Зупиніться! Благаю!
А урядник уже прорубав у дверях отвір і туди ніж встромив, аби клямку підняти і двері відчинити. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не входьте до млина, буде біда велика! Біда!
Аж тут урядник двері відчинив, і весь натовп сунув до млина. І бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, але води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він же відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його!
А мірошник вже і сам тут – зліз з горища, плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, усім нам горе!
Та слухати його не стали – одразу ж вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, рипнувши голосно і болісно востаннє. А старого мірошника, який ридав ридма, потягнув урядник із поплічниками у місто на розправу, а звідти ніхто з них – ані мірошник, ані урядник, ані його поплічники - до Млинів-на-Дзвінці вже ніколи не повернулися.
А у Млинах-на-Дзвінці і справді якась біда сталася: ніби все було, як завжди, тільки щось не так. І хати білі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хат – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатами – городи доглянуті і садочки веселі. Але щось не так – тривога ширяла над стріхами, і люди всім серцем відчували, що з Млинами їх рідними, та й з ними самими трапилося щось жахливе.
Та ніби страшного нічого не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити у сусіднє село, а так – все, які раніше, за часів старого мірошника. І люди поступово звикли до тривоги над своїми стріхами і головами і перестали помічати біду, що чаїлася у кожному коточку Млинів-на-Дзвінці. І так йшли дні, тижні, місяці, минув рік і другий, аж поки помітили селяни, що ніхто в селі більше не змінював свого віку. Діти залишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості не помирав. І так минуло ще кілька років, аж поки помітили селяни, що їм тепер вже не потрібні були їжа і питво: виявилося, що вони їли і пили за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не лякав мороз і не втомлювала спека – геть байдуже їм стало до погоди. І поступово люди покинули усі свої звичні справи, до яких вони втратили будь-який інтерес – як і до себе, і до інших, і до життя загалом. Вони вешталися селом, мов примари, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася і геть забула про них – і отак рік, два, три, десять, сто…
І дотепер ще, коли з пагорбів, що оточують долину, випадковий подорожній побачить Млини-на-Дзвінці, відчує він одразу, що сталася тут колись давно страшна і невиправна біда. І стискається тоді подорожньому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, і шукає іншої дороги – аби тільки не йти через це найстрашніше у цілому світі місце, де зупинився і стоїть час.
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
