Рани занили укотре. Знову сюрпризи погодні.
Рання весна вітровії гонить удаль за село.
Бачив сьогодні лелеки: стомлені, кволі, голодні,
Сіли на ближньому полі, що поросло бур`яном.

Вмить пригадав: Того року, після запеклого бою,
Тінь журавля в піднебессі. Крила у розліт хрестом,
Що, наче Ангел Господній, душі скликав за собою,
Тільки тоді не судилось з ними летіти гуртом.

Виніс товариш із бою, ( а полягло їх багато)…
Крихітний хрестик на шиї – мамин в сльозах оберіг.
А у руці задубілій темно-зелена граната,
Вже без чеки, бо остання. Та, що для себе беріг.

Госпіталь. Болі нестерпні. Все пережив того літа.
Сонячні кола і темінь. Вихором рвався у бій.
Потім приїхала мама – сива, налякана, зблідла.
Витер зап`ястями сльози, що поповзли із-під вій.

Групу дали уже другу. Жалко, нога ще не гнеться.
І то пусте, що осколки досі болять в голові.
Добре, він має гітару. Сяде, до струн усміхнеться,
І пригадає минуле – будні свої фронтові.

Гриф у гітари обніме, хрускіт відчує у пальцях,
Трепетно так притискають зброю, коханих, стакан…
Гляне на книжку пенсійну. Фото – йому дев`ятнадцять.
Бравий десантник в минулім. Хто він тепер?
Ветеран….

03.05.2015р.