ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Мар'ян Кондратюк к (1961) /
Проза
«ХЛОПЦІ – ЯК ДУБИ!!!..»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ХЛОПЦІ – ЯК ДУБИ!!!..»
...Дія відбувається у Поліській Січі.
Селище глибинки поліської лісистої місцини.
Люди привітні, попри всі складнощі життя і війни.
У кожному слові свій, поліський діалект.
Поліщуки – завжди якісь не такі!
Особливі!
Щирі, але і відособлені.
Завжди своя думка! Своє бачення! Кожен «сам собі отаман» і гос-подар: не захоче – не погониш!
Можуть бути добрими, привітними, душевними…
А от як упреться!.. Як упреться – то…
Може й «німчурви налізло» сюди не так багато, бо поліщуки - впе-рті…
Селище цілком автономне: своя армія, прапор, валюта і та своя, колоритна, мова.
Головний герой - Сергій (місцеві «клічут» його Сірожою).
Труднощі воєнного періоду примножуються здобуттям ним і його друзями освіти – закінченням школи.
У селищі лишилось мало чоловіків.
Усі чоловіки та старші хлопці входять до складу місцевого загону армії УПА.
Ну а для менших… Менші – усе заздрили і мріяли…
Друзі Cергія:
Степан - син розкуркуленого, закатованого радянською владою "кулака" (у довоєнний час було встановлено повну владу більшовиків);
Макар - п’ятий у сім'і син, наймолодший. Всі його брати пішли на фронт, воюючи на боці червоних. Їх родина розділена фронтами; Василько - наймолодший від усіх друзів, але вже 4-тий клас (останній у житті) закінчив разом з рештою хлопчаків.
Усі друзі були за переконанням самостійники.
Поліська Січ - головна мрія хлопчаків.
Штаб (осередок з командуванням) знаходився на східній околиці містечка.
Хлопці навідувались туди, щоб почути новини і, можливо, отрима-ти перше бойове завдання.
Шефство над ними тримав полковник армії УПА Василь Григоро-вич Делевич.
Завжди суворий, він мало довіряв юним хлопчакам.
Здавалось, у нього один жарт: -«Хлопці – як дуби, яйця – як жолу-ддя!..»
А хлопцям образливо! Чого він?..
Хлопці йдуть до штабу, знову сподіваються, що нарешті отрима-ють завдання.
Степан: - Я думаю, шо нас пошлють на завдання, но Василя не пустять! Дядько Василь Григорович хіба цукерку йому дасть і скаже, що рано. Ото через нього нам нічого не довіряють!..
Василько обурений. Намагається забасувати свій писклявий голос, аби вдати дорослого… Та виходить смішно і ще більш пискляво.
Василько: - Я вже давно взрослий! Знаю це точно. І мама так каже: - "Васильку, ти у нас другий мужик у хаті, після батька".
Це через тебе, Стьопа, нам нічого не довіряють. Нипомниш, кого зцапали за штабом... як ти яблука тирив?!
Степан: - Взрослий-взрослий... Хахах! Ти тільки ложкою у мисці, як взрослий! І на відро ходиш, як взрослий… Від сливок з моло-ком.
Сергій: - Обоє-рябоє!...- ви! Побийтеся тут ще. Коли укріпимо вла-ду Січову, тоді і будете розбиратися між собою. Вчора сусідка роз-казала, що чула про план червоних... Ех, лучче б уже б фашисти, ніж совіти…
Степанове обличчя зніяковіло. У нього так завжди було від будь-якого слова про радянських... У нього перед очима поставав бать-ко, який прощався, обіцяв повернутись. Степан вірив батьку, а не думкам, які говорили зворотнє... Зелена вантажівка, якийсь військовий, який кричав, погрожував... І шофер, який крутив ма-шину, лаявся, падло, і сміявся... Потім була лише звістка. "Умєр от істощєнія. Вслєдствіє галадовкі і атказа ат помащі мєдікав".
Усі знали істину, що стало з ним...
Чутки ходили страшні.
Завжди, коли Степан згадував...
Особливо ті моторошні чутки, зуби стискались. Хотілося вити, на-че вовку у лісі! Стискались кулаки – аж синіли, наверталось пану-вання гнівної сили і бажання помсти. І такий порив у Степановій душі народжував невтілене (поки!) бажання бити-бити-бити кому-ністів! Хоч одного жорстокого переконаного комуніста…
Макар: - Сірож, зупинись ти про комуністів, сам знаєш... Степано-ве...
Сергій: - Я лише планую. Нам, мабуть, накажуть іти у ліс. Розвідати, чи не підійшли червоні.
Макар: - Остановись. Степанове...
Вони дійшли до штабу.
Підбадьорились!..
Хлопці завжди хвилювались, перед тим, як входили всередину.
Василько, по-дитячому, як завжди, потренувався "віддавати честь" так, як це робили вояки і командуючі УПА…
У перших дверях стояв автоматник. Обшукав, розпитав, хто такі і які наміри входу. Так він робив завжди.
Хлопці зайшли у кімнату - майже кабінет Василя Григоровича.
«Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..» - наче жартівливо запро-сив господар. На тому жарти скінчились.
Розповів, що у селищі з'явився диверсант.
У лісі підірвали лимонкою склад з набоями.
Ще підірвали таємний будинок головнокомандувача.
Василь Григорович сказав, що то «хтось» із місцевих. Той хто мо-же стежити і, швидше за все, радянський шпигун. Про це свідчила лимонка.
Степану від слова "радянський" звело щелепу. Серце Василька на-лякано ритмувало, здавалось, що пульс, ніби електричний заряд, виходить у земляну підлогу. Стійкий Макар відреагував спокійно та очі, ніби стали вишукувати того диверсанта. Сергій загорівся бажанням виконати якесь завдання. Він відчував, що таке можливе.
Сергій: - Василь Григорович, ви, канєшно, звиняйте, но це прямий сигнал вам - керівництву, шо времйя приобщать більше молодьожі. Тоді ми зможемо виявити всіх шпійонів совіцьких. Ходять балач-ки, що червоні наступають у наш бік, для базування у лісі і по-дальшого блискавичного нападу на фашистів...
Василь Григорович: - Щеня! Звідки ти вже знаєш?! Чи то ти може шпигун?! Таких, як ти посилати?! Безтолкове гарматне м'ясо! От, хто! І закрий рота про ці слухи! Ото «Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..»…
Степан червоніє і лють пронизує душу.
Хлопці опустили вуха, ніби винні.
Степан непохитно тримає рівно спину і не ховає очей.
Степан: - Хлопци, вийдіть-но на пару минут! Пабалакат-но тра сам на сам…
Хлопці від ляку не можуть поворухнутись.
Степан крикнув і ті вийшли.
Василь Григорович не очікував і онімів від сміливості, ніби рівного з ним, Степана.
Хлопці вийшли.
Чекали.
Ніхто не знав, про що там буде розмова.
Першим до тями прийшов Макар.
Макар: - Якого біса ти опять почав плести ці балачки?! Шо ти при Стьопі почав про совєти?.. Пустоголове! Балабол! Б-а-л-а-б-о-л!!!
Сергій: - Ти – пеньок! Знаю про його історію... Усі в нас тут зна-ють, но тра свою енергію в борьбу направити! Єслі його нірвірують совєти, то хай бореться проти них...
Вони сварились.
Василько втік...
Він плакав…
…а містечко ще з ранку шаруділо чутками.
Усім вижались автоматні черги.
Усі боялись червоних.
…за годину вийшов Степан.
Степан: - Ми зараз йдемо в лєс. У 20 кілометрах отсюдова, обна-ружився район із землянкой червоних. Ми його подорвем!
Пролунали тисячі питань.
Вони вже йшли…
Василько заспокоївся та важко дихав після сліз…
Степан нікого не слухав.
У його кишені була вибухівка.
Макар крикнув, що, якщо Степан не відповість, куди вони йдуть і чим підривати (та ще багато деталей), то він розвернеться і піде додому.
Макар на 10-му кілометрі, дійсно розвернувся.
Напруга серед хлопців зростала…
Усі вони мовчали.
Ніч, середина ночі – її пуповина...
Ніби сон…
Дитячий мозок нічого не усвідомлював…
Ніхто нічого не чув…
Лише ліс. Лише таємничі дерева. Лише стрімкі стовбури дубів.
..ні вітру, ні власних гучних кроків, ні важкого подиху…
…ні шурхоту,ні шелесту, ні звуку…
Вони не чули, що вже біжать майже…
За ними теж бігли...
…
…
…за спинами трьох розірвалась лимонка!
А загинуло від неї четверо....
…
«Хлопці…»
«Хлопці – як дуби!!!..»
Селище глибинки поліської лісистої місцини.
Люди привітні, попри всі складнощі життя і війни.
У кожному слові свій, поліський діалект.
Поліщуки – завжди якісь не такі!
Особливі!
Щирі, але і відособлені.
Завжди своя думка! Своє бачення! Кожен «сам собі отаман» і гос-подар: не захоче – не погониш!
Можуть бути добрими, привітними, душевними…
А от як упреться!.. Як упреться – то…
Може й «німчурви налізло» сюди не так багато, бо поліщуки - впе-рті…
Селище цілком автономне: своя армія, прапор, валюта і та своя, колоритна, мова.
Головний герой - Сергій (місцеві «клічут» його Сірожою).
Труднощі воєнного періоду примножуються здобуттям ним і його друзями освіти – закінченням школи.
У селищі лишилось мало чоловіків.
Усі чоловіки та старші хлопці входять до складу місцевого загону армії УПА.
Ну а для менших… Менші – усе заздрили і мріяли…
Друзі Cергія:
Степан - син розкуркуленого, закатованого радянською владою "кулака" (у довоєнний час було встановлено повну владу більшовиків);
Макар - п’ятий у сім'і син, наймолодший. Всі його брати пішли на фронт, воюючи на боці червоних. Їх родина розділена фронтами; Василько - наймолодший від усіх друзів, але вже 4-тий клас (останній у житті) закінчив разом з рештою хлопчаків.
Усі друзі були за переконанням самостійники.
Поліська Січ - головна мрія хлопчаків.
Штаб (осередок з командуванням) знаходився на східній околиці містечка.
Хлопці навідувались туди, щоб почути новини і, можливо, отрима-ти перше бойове завдання.
Шефство над ними тримав полковник армії УПА Василь Григоро-вич Делевич.
Завжди суворий, він мало довіряв юним хлопчакам.
Здавалось, у нього один жарт: -«Хлопці – як дуби, яйця – як жолу-ддя!..»
А хлопцям образливо! Чого він?..
Хлопці йдуть до штабу, знову сподіваються, що нарешті отрима-ють завдання.
Степан: - Я думаю, шо нас пошлють на завдання, но Василя не пустять! Дядько Василь Григорович хіба цукерку йому дасть і скаже, що рано. Ото через нього нам нічого не довіряють!..
Василько обурений. Намагається забасувати свій писклявий голос, аби вдати дорослого… Та виходить смішно і ще більш пискляво.
Василько: - Я вже давно взрослий! Знаю це точно. І мама так каже: - "Васильку, ти у нас другий мужик у хаті, після батька".
Це через тебе, Стьопа, нам нічого не довіряють. Нипомниш, кого зцапали за штабом... як ти яблука тирив?!
Степан: - Взрослий-взрослий... Хахах! Ти тільки ложкою у мисці, як взрослий! І на відро ходиш, як взрослий… Від сливок з моло-ком.
Сергій: - Обоє-рябоє!...- ви! Побийтеся тут ще. Коли укріпимо вла-ду Січову, тоді і будете розбиратися між собою. Вчора сусідка роз-казала, що чула про план червоних... Ех, лучче б уже б фашисти, ніж совіти…
Степанове обличчя зніяковіло. У нього так завжди було від будь-якого слова про радянських... У нього перед очима поставав бать-ко, який прощався, обіцяв повернутись. Степан вірив батьку, а не думкам, які говорили зворотнє... Зелена вантажівка, якийсь військовий, який кричав, погрожував... І шофер, який крутив ма-шину, лаявся, падло, і сміявся... Потім була лише звістка. "Умєр от істощєнія. Вслєдствіє галадовкі і атказа ат помащі мєдікав".
Усі знали істину, що стало з ним...
Чутки ходили страшні.
Завжди, коли Степан згадував...
Особливо ті моторошні чутки, зуби стискались. Хотілося вити, на-че вовку у лісі! Стискались кулаки – аж синіли, наверталось пану-вання гнівної сили і бажання помсти. І такий порив у Степановій душі народжував невтілене (поки!) бажання бити-бити-бити кому-ністів! Хоч одного жорстокого переконаного комуніста…
Макар: - Сірож, зупинись ти про комуністів, сам знаєш... Степано-ве...
Сергій: - Я лише планую. Нам, мабуть, накажуть іти у ліс. Розвідати, чи не підійшли червоні.
Макар: - Остановись. Степанове...
Вони дійшли до штабу.
Підбадьорились!..
Хлопці завжди хвилювались, перед тим, як входили всередину.
Василько, по-дитячому, як завжди, потренувався "віддавати честь" так, як це робили вояки і командуючі УПА…
У перших дверях стояв автоматник. Обшукав, розпитав, хто такі і які наміри входу. Так він робив завжди.
Хлопці зайшли у кімнату - майже кабінет Василя Григоровича.
«Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..» - наче жартівливо запро-сив господар. На тому жарти скінчились.
Розповів, що у селищі з'явився диверсант.
У лісі підірвали лимонкою склад з набоями.
Ще підірвали таємний будинок головнокомандувача.
Василь Григорович сказав, що то «хтось» із місцевих. Той хто мо-же стежити і, швидше за все, радянський шпигун. Про це свідчила лимонка.
Степану від слова "радянський" звело щелепу. Серце Василька на-лякано ритмувало, здавалось, що пульс, ніби електричний заряд, виходить у земляну підлогу. Стійкий Макар відреагував спокійно та очі, ніби стали вишукувати того диверсанта. Сергій загорівся бажанням виконати якесь завдання. Він відчував, що таке можливе.
Сергій: - Василь Григорович, ви, канєшно, звиняйте, но це прямий сигнал вам - керівництву, шо времйя приобщать більше молодьожі. Тоді ми зможемо виявити всіх шпійонів совіцьких. Ходять балач-ки, що червоні наступають у наш бік, для базування у лісі і по-дальшого блискавичного нападу на фашистів...
Василь Григорович: - Щеня! Звідки ти вже знаєш?! Чи то ти може шпигун?! Таких, як ти посилати?! Безтолкове гарматне м'ясо! От, хто! І закрий рота про ці слухи! Ото «Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..»…
Степан червоніє і лють пронизує душу.
Хлопці опустили вуха, ніби винні.
Степан непохитно тримає рівно спину і не ховає очей.
Степан: - Хлопци, вийдіть-но на пару минут! Пабалакат-но тра сам на сам…
Хлопці від ляку не можуть поворухнутись.
Степан крикнув і ті вийшли.
Василь Григорович не очікував і онімів від сміливості, ніби рівного з ним, Степана.
Хлопці вийшли.
Чекали.
Ніхто не знав, про що там буде розмова.
Першим до тями прийшов Макар.
Макар: - Якого біса ти опять почав плести ці балачки?! Шо ти при Стьопі почав про совєти?.. Пустоголове! Балабол! Б-а-л-а-б-о-л!!!
Сергій: - Ти – пеньок! Знаю про його історію... Усі в нас тут зна-ють, но тра свою енергію в борьбу направити! Єслі його нірвірують совєти, то хай бореться проти них...
Вони сварились.
Василько втік...
Він плакав…
…а містечко ще з ранку шаруділо чутками.
Усім вижались автоматні черги.
Усі боялись червоних.
…за годину вийшов Степан.
Степан: - Ми зараз йдемо в лєс. У 20 кілометрах отсюдова, обна-ружився район із землянкой червоних. Ми його подорвем!
Пролунали тисячі питань.
Вони вже йшли…
Василько заспокоївся та важко дихав після сліз…
Степан нікого не слухав.
У його кишені була вибухівка.
Макар крикнув, що, якщо Степан не відповість, куди вони йдуть і чим підривати (та ще багато деталей), то він розвернеться і піде додому.
Макар на 10-му кілометрі, дійсно розвернувся.
Напруга серед хлопців зростала…
Усі вони мовчали.
Ніч, середина ночі – її пуповина...
Ніби сон…
Дитячий мозок нічого не усвідомлював…
Ніхто нічого не чув…
Лише ліс. Лише таємничі дерева. Лише стрімкі стовбури дубів.
..ні вітру, ні власних гучних кроків, ні важкого подиху…
…ні шурхоту,ні шелесту, ні звуку…
Вони не чули, що вже біжать майже…
За ними теж бігли...
…
…
…за спинами трьох розірвалась лимонка!
А загинуло від неї четверо....
…
«Хлопці…»
«Хлопці – як дуби!!!..»
Найвища оцінка | Ірина Кримська | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Юрій Кондратюк | 5.25 | Майстер-клас / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію