Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.17
14:01
Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.
Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.
Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
2025.12.17
12:49
Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
2025.12.17
10:51
Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно
Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно
Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
2025.12.17
00:04
Привіт!
Мене звати Портос. Можете сміятися, я вже звик. Можете також задавати дурнуваті запитання на кшталт «А чому не Араміс чи Дартаньян», гадаєте ви перші? Таких персонажів із таким «тонким» почуттям гумору я за свої тридцять з гаком років зустр
2025.12.16
17:55
Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
2025.12.16
06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
2025.12.15
23:52
Недобре добро називати добром недобре.
Кремлівські недомірки міряють світ своєю міркою.
Ворожка ворогам ворожила вороже.
Генії на гени не нарікають.
Світило у світі недовго світило.
Пан Баняк до банку поклав грошей банку.
Одержимі своє о
2025.12.15
21:19
Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
2025.12.15
20:55
Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
2025.12.15
20:27
Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Мар'ян Кондратюк к (1961) /
Проза
«ХЛОПЦІ – ЯК ДУБИ!!!..»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ХЛОПЦІ – ЯК ДУБИ!!!..»
...Дія відбувається у Поліській Січі.
Селище глибинки поліської лісистої місцини.
Люди привітні, попри всі складнощі життя і війни.
У кожному слові свій, поліський діалект.
Поліщуки – завжди якісь не такі!
Особливі!
Щирі, але і відособлені.
Завжди своя думка! Своє бачення! Кожен «сам собі отаман» і гос-подар: не захоче – не погониш!
Можуть бути добрими, привітними, душевними…
А от як упреться!.. Як упреться – то…
Може й «німчурви налізло» сюди не так багато, бо поліщуки - впе-рті…
Селище цілком автономне: своя армія, прапор, валюта і та своя, колоритна, мова.
Головний герой - Сергій (місцеві «клічут» його Сірожою).
Труднощі воєнного періоду примножуються здобуттям ним і його друзями освіти – закінченням школи.
У селищі лишилось мало чоловіків.
Усі чоловіки та старші хлопці входять до складу місцевого загону армії УПА.
Ну а для менших… Менші – усе заздрили і мріяли…
Друзі Cергія:
Степан - син розкуркуленого, закатованого радянською владою "кулака" (у довоєнний час було встановлено повну владу більшовиків);
Макар - п’ятий у сім'і син, наймолодший. Всі його брати пішли на фронт, воюючи на боці червоних. Їх родина розділена фронтами; Василько - наймолодший від усіх друзів, але вже 4-тий клас (останній у житті) закінчив разом з рештою хлопчаків.
Усі друзі були за переконанням самостійники.
Поліська Січ - головна мрія хлопчаків.
Штаб (осередок з командуванням) знаходився на східній околиці містечка.
Хлопці навідувались туди, щоб почути новини і, можливо, отрима-ти перше бойове завдання.
Шефство над ними тримав полковник армії УПА Василь Григоро-вич Делевич.
Завжди суворий, він мало довіряв юним хлопчакам.
Здавалось, у нього один жарт: -«Хлопці – як дуби, яйця – як жолу-ддя!..»
А хлопцям образливо! Чого він?..
Хлопці йдуть до штабу, знову сподіваються, що нарешті отрима-ють завдання.
Степан: - Я думаю, шо нас пошлють на завдання, но Василя не пустять! Дядько Василь Григорович хіба цукерку йому дасть і скаже, що рано. Ото через нього нам нічого не довіряють!..
Василько обурений. Намагається забасувати свій писклявий голос, аби вдати дорослого… Та виходить смішно і ще більш пискляво.
Василько: - Я вже давно взрослий! Знаю це точно. І мама так каже: - "Васильку, ти у нас другий мужик у хаті, після батька".
Це через тебе, Стьопа, нам нічого не довіряють. Нипомниш, кого зцапали за штабом... як ти яблука тирив?!
Степан: - Взрослий-взрослий... Хахах! Ти тільки ложкою у мисці, як взрослий! І на відро ходиш, як взрослий… Від сливок з моло-ком.
Сергій: - Обоє-рябоє!...- ви! Побийтеся тут ще. Коли укріпимо вла-ду Січову, тоді і будете розбиратися між собою. Вчора сусідка роз-казала, що чула про план червоних... Ех, лучче б уже б фашисти, ніж совіти…
Степанове обличчя зніяковіло. У нього так завжди було від будь-якого слова про радянських... У нього перед очима поставав бать-ко, який прощався, обіцяв повернутись. Степан вірив батьку, а не думкам, які говорили зворотнє... Зелена вантажівка, якийсь військовий, який кричав, погрожував... І шофер, який крутив ма-шину, лаявся, падло, і сміявся... Потім була лише звістка. "Умєр от істощєнія. Вслєдствіє галадовкі і атказа ат помащі мєдікав".
Усі знали істину, що стало з ним...
Чутки ходили страшні.
Завжди, коли Степан згадував...
Особливо ті моторошні чутки, зуби стискались. Хотілося вити, на-че вовку у лісі! Стискались кулаки – аж синіли, наверталось пану-вання гнівної сили і бажання помсти. І такий порив у Степановій душі народжував невтілене (поки!) бажання бити-бити-бити кому-ністів! Хоч одного жорстокого переконаного комуніста…
Макар: - Сірож, зупинись ти про комуністів, сам знаєш... Степано-ве...
Сергій: - Я лише планую. Нам, мабуть, накажуть іти у ліс. Розвідати, чи не підійшли червоні.
Макар: - Остановись. Степанове...
Вони дійшли до штабу.
Підбадьорились!..
Хлопці завжди хвилювались, перед тим, як входили всередину.
Василько, по-дитячому, як завжди, потренувався "віддавати честь" так, як це робили вояки і командуючі УПА…
У перших дверях стояв автоматник. Обшукав, розпитав, хто такі і які наміри входу. Так він робив завжди.
Хлопці зайшли у кімнату - майже кабінет Василя Григоровича.
«Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..» - наче жартівливо запро-сив господар. На тому жарти скінчились.
Розповів, що у селищі з'явився диверсант.
У лісі підірвали лимонкою склад з набоями.
Ще підірвали таємний будинок головнокомандувача.
Василь Григорович сказав, що то «хтось» із місцевих. Той хто мо-же стежити і, швидше за все, радянський шпигун. Про це свідчила лимонка.
Степану від слова "радянський" звело щелепу. Серце Василька на-лякано ритмувало, здавалось, що пульс, ніби електричний заряд, виходить у земляну підлогу. Стійкий Макар відреагував спокійно та очі, ніби стали вишукувати того диверсанта. Сергій загорівся бажанням виконати якесь завдання. Він відчував, що таке можливе.
Сергій: - Василь Григорович, ви, канєшно, звиняйте, но це прямий сигнал вам - керівництву, шо времйя приобщать більше молодьожі. Тоді ми зможемо виявити всіх шпійонів совіцьких. Ходять балач-ки, що червоні наступають у наш бік, для базування у лісі і по-дальшого блискавичного нападу на фашистів...
Василь Григорович: - Щеня! Звідки ти вже знаєш?! Чи то ти може шпигун?! Таких, як ти посилати?! Безтолкове гарматне м'ясо! От, хто! І закрий рота про ці слухи! Ото «Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..»…
Степан червоніє і лють пронизує душу.
Хлопці опустили вуха, ніби винні.
Степан непохитно тримає рівно спину і не ховає очей.
Степан: - Хлопци, вийдіть-но на пару минут! Пабалакат-но тра сам на сам…
Хлопці від ляку не можуть поворухнутись.
Степан крикнув і ті вийшли.
Василь Григорович не очікував і онімів від сміливості, ніби рівного з ним, Степана.
Хлопці вийшли.
Чекали.
Ніхто не знав, про що там буде розмова.
Першим до тями прийшов Макар.
Макар: - Якого біса ти опять почав плести ці балачки?! Шо ти при Стьопі почав про совєти?.. Пустоголове! Балабол! Б-а-л-а-б-о-л!!!
Сергій: - Ти – пеньок! Знаю про його історію... Усі в нас тут зна-ють, но тра свою енергію в борьбу направити! Єслі його нірвірують совєти, то хай бореться проти них...
Вони сварились.
Василько втік...
Він плакав…
…а містечко ще з ранку шаруділо чутками.
Усім вижались автоматні черги.
Усі боялись червоних.
…за годину вийшов Степан.
Степан: - Ми зараз йдемо в лєс. У 20 кілометрах отсюдова, обна-ружився район із землянкой червоних. Ми його подорвем!
Пролунали тисячі питань.
Вони вже йшли…
Василько заспокоївся та важко дихав після сліз…
Степан нікого не слухав.
У його кишені була вибухівка.
Макар крикнув, що, якщо Степан не відповість, куди вони йдуть і чим підривати (та ще багато деталей), то він розвернеться і піде додому.
Макар на 10-му кілометрі, дійсно розвернувся.
Напруга серед хлопців зростала…
Усі вони мовчали.
Ніч, середина ночі – її пуповина...
Ніби сон…
Дитячий мозок нічого не усвідомлював…
Ніхто нічого не чув…
Лише ліс. Лише таємничі дерева. Лише стрімкі стовбури дубів.
..ні вітру, ні власних гучних кроків, ні важкого подиху…
…ні шурхоту,ні шелесту, ні звуку…
Вони не чули, що вже біжать майже…
За ними теж бігли...
…
…
…за спинами трьох розірвалась лимонка!
А загинуло від неї четверо....
…
«Хлопці…»
«Хлопці – як дуби!!!..»
Селище глибинки поліської лісистої місцини.
Люди привітні, попри всі складнощі життя і війни.
У кожному слові свій, поліський діалект.
Поліщуки – завжди якісь не такі!
Особливі!
Щирі, але і відособлені.
Завжди своя думка! Своє бачення! Кожен «сам собі отаман» і гос-подар: не захоче – не погониш!
Можуть бути добрими, привітними, душевними…
А от як упреться!.. Як упреться – то…
Може й «німчурви налізло» сюди не так багато, бо поліщуки - впе-рті…
Селище цілком автономне: своя армія, прапор, валюта і та своя, колоритна, мова.
Головний герой - Сергій (місцеві «клічут» його Сірожою).
Труднощі воєнного періоду примножуються здобуттям ним і його друзями освіти – закінченням школи.
У селищі лишилось мало чоловіків.
Усі чоловіки та старші хлопці входять до складу місцевого загону армії УПА.
Ну а для менших… Менші – усе заздрили і мріяли…
Друзі Cергія:
Степан - син розкуркуленого, закатованого радянською владою "кулака" (у довоєнний час було встановлено повну владу більшовиків);
Макар - п’ятий у сім'і син, наймолодший. Всі його брати пішли на фронт, воюючи на боці червоних. Їх родина розділена фронтами; Василько - наймолодший від усіх друзів, але вже 4-тий клас (останній у житті) закінчив разом з рештою хлопчаків.
Усі друзі були за переконанням самостійники.
Поліська Січ - головна мрія хлопчаків.
Штаб (осередок з командуванням) знаходився на східній околиці містечка.
Хлопці навідувались туди, щоб почути новини і, можливо, отрима-ти перше бойове завдання.
Шефство над ними тримав полковник армії УПА Василь Григоро-вич Делевич.
Завжди суворий, він мало довіряв юним хлопчакам.
Здавалось, у нього один жарт: -«Хлопці – як дуби, яйця – як жолу-ддя!..»
А хлопцям образливо! Чого він?..
Хлопці йдуть до штабу, знову сподіваються, що нарешті отрима-ють завдання.
Степан: - Я думаю, шо нас пошлють на завдання, но Василя не пустять! Дядько Василь Григорович хіба цукерку йому дасть і скаже, що рано. Ото через нього нам нічого не довіряють!..
Василько обурений. Намагається забасувати свій писклявий голос, аби вдати дорослого… Та виходить смішно і ще більш пискляво.
Василько: - Я вже давно взрослий! Знаю це точно. І мама так каже: - "Васильку, ти у нас другий мужик у хаті, після батька".
Це через тебе, Стьопа, нам нічого не довіряють. Нипомниш, кого зцапали за штабом... як ти яблука тирив?!
Степан: - Взрослий-взрослий... Хахах! Ти тільки ложкою у мисці, як взрослий! І на відро ходиш, як взрослий… Від сливок з моло-ком.
Сергій: - Обоє-рябоє!...- ви! Побийтеся тут ще. Коли укріпимо вла-ду Січову, тоді і будете розбиратися між собою. Вчора сусідка роз-казала, що чула про план червоних... Ех, лучче б уже б фашисти, ніж совіти…
Степанове обличчя зніяковіло. У нього так завжди було від будь-якого слова про радянських... У нього перед очима поставав бать-ко, який прощався, обіцяв повернутись. Степан вірив батьку, а не думкам, які говорили зворотнє... Зелена вантажівка, якийсь військовий, який кричав, погрожував... І шофер, який крутив ма-шину, лаявся, падло, і сміявся... Потім була лише звістка. "Умєр от істощєнія. Вслєдствіє галадовкі і атказа ат помащі мєдікав".
Усі знали істину, що стало з ним...
Чутки ходили страшні.
Завжди, коли Степан згадував...
Особливо ті моторошні чутки, зуби стискались. Хотілося вити, на-че вовку у лісі! Стискались кулаки – аж синіли, наверталось пану-вання гнівної сили і бажання помсти. І такий порив у Степановій душі народжував невтілене (поки!) бажання бити-бити-бити кому-ністів! Хоч одного жорстокого переконаного комуніста…
Макар: - Сірож, зупинись ти про комуністів, сам знаєш... Степано-ве...
Сергій: - Я лише планую. Нам, мабуть, накажуть іти у ліс. Розвідати, чи не підійшли червоні.
Макар: - Остановись. Степанове...
Вони дійшли до штабу.
Підбадьорились!..
Хлопці завжди хвилювались, перед тим, як входили всередину.
Василько, по-дитячому, як завжди, потренувався "віддавати честь" так, як це робили вояки і командуючі УПА…
У перших дверях стояв автоматник. Обшукав, розпитав, хто такі і які наміри входу. Так він робив завжди.
Хлопці зайшли у кімнату - майже кабінет Василя Григоровича.
«Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..» - наче жартівливо запро-сив господар. На тому жарти скінчились.
Розповів, що у селищі з'явився диверсант.
У лісі підірвали лимонкою склад з набоями.
Ще підірвали таємний будинок головнокомандувача.
Василь Григорович сказав, що то «хтось» із місцевих. Той хто мо-же стежити і, швидше за все, радянський шпигун. Про це свідчила лимонка.
Степану від слова "радянський" звело щелепу. Серце Василька на-лякано ритмувало, здавалось, що пульс, ніби електричний заряд, виходить у земляну підлогу. Стійкий Макар відреагував спокійно та очі, ніби стали вишукувати того диверсанта. Сергій загорівся бажанням виконати якесь завдання. Він відчував, що таке можливе.
Сергій: - Василь Григорович, ви, канєшно, звиняйте, но це прямий сигнал вам - керівництву, шо времйя приобщать більше молодьожі. Тоді ми зможемо виявити всіх шпійонів совіцьких. Ходять балач-ки, що червоні наступають у наш бік, для базування у лісі і по-дальшого блискавичного нападу на фашистів...
Василь Григорович: - Щеня! Звідки ти вже знаєш?! Чи то ти може шпигун?! Таких, як ти посилати?! Безтолкове гарматне м'ясо! От, хто! І закрий рота про ці слухи! Ото «Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..»…
Степан червоніє і лють пронизує душу.
Хлопці опустили вуха, ніби винні.
Степан непохитно тримає рівно спину і не ховає очей.
Степан: - Хлопци, вийдіть-но на пару минут! Пабалакат-но тра сам на сам…
Хлопці від ляку не можуть поворухнутись.
Степан крикнув і ті вийшли.
Василь Григорович не очікував і онімів від сміливості, ніби рівного з ним, Степана.
Хлопці вийшли.
Чекали.
Ніхто не знав, про що там буде розмова.
Першим до тями прийшов Макар.
Макар: - Якого біса ти опять почав плести ці балачки?! Шо ти при Стьопі почав про совєти?.. Пустоголове! Балабол! Б-а-л-а-б-о-л!!!
Сергій: - Ти – пеньок! Знаю про його історію... Усі в нас тут зна-ють, но тра свою енергію в борьбу направити! Єслі його нірвірують совєти, то хай бореться проти них...
Вони сварились.
Василько втік...
Він плакав…
…а містечко ще з ранку шаруділо чутками.
Усім вижались автоматні черги.
Усі боялись червоних.
…за годину вийшов Степан.
Степан: - Ми зараз йдемо в лєс. У 20 кілометрах отсюдова, обна-ружився район із землянкой червоних. Ми його подорвем!
Пролунали тисячі питань.
Вони вже йшли…
Василько заспокоївся та важко дихав після сліз…
Степан нікого не слухав.
У його кишені була вибухівка.
Макар крикнув, що, якщо Степан не відповість, куди вони йдуть і чим підривати (та ще багато деталей), то він розвернеться і піде додому.
Макар на 10-му кілометрі, дійсно розвернувся.
Напруга серед хлопців зростала…
Усі вони мовчали.
Ніч, середина ночі – її пуповина...
Ніби сон…
Дитячий мозок нічого не усвідомлював…
Ніхто нічого не чув…
Лише ліс. Лише таємничі дерева. Лише стрімкі стовбури дубів.
..ні вітру, ні власних гучних кроків, ні важкого подиху…
…ні шурхоту,ні шелесту, ні звуку…
Вони не чули, що вже біжать майже…
За ними теж бігли...
…
…
…за спинами трьох розірвалась лимонка!
А загинуло від неї четверо....
…
«Хлопці…»
«Хлопці – як дуби!!!..»
| Найвища оцінка | Ірина Кримська | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
| Найнижча оцінка | Юрій Кондратюк | 5.25 | Майстер-клас / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
