Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).


ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДОКТРИНИ
СПРОМОЖНОСТІ СУДЖЕННЯ
(АБО АНАЛІТИКИ ОСНОВ)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Про схематизм чистих розсудкових понять
    Підводячи певний предмет під його (предмета) поняття уявлення про цей предмет має бути однорідним з тим самим поняттям, тобто поняття має містити те, що уявляється в предметі, який підводиться під нього, бо саме це і означає вираз: предмет підпадає під поняття. Так емпіричне (досвідне) бачення тарілки однорідне з чистим геометричним поняттям кола, бо круглість, котра в понятті тарілки мислиться, повинна в чистому геометричному понятті споглядатися.
    Але чисті розсудкові поняття неприсутні в жодному спогляданні, неоднорідні з емпіричними (чуттєвими) спогляданнями. І яким же чином можливе саме підведення чуттєвих споглядань під розсудкові поняття, тобто застосування категорій до явищ, – адже ніхто не скаже, що категорія, наприклад, причинності може також споглядатися через чуття і міститися в явищі? Це таке природне і важливе питання і є, власне, тією причиною, котра визначає необхідність трансцендентальної доктрини спроможності судження, щоб показати можливість того, яким чином чисті розсудкові поняття можуть застосовуватися до явищ взагалі. У всіх інших науках, де поняття, через які предмет мислиться в загальному вигляді, не так відрізняються від тих, які презентують його реально (in concreto) і не дуже різняться в своїй однорідності з ними, немає потреби в особливій розмові щодо застосування перших понять до других (розсудкових понять до чуттєвих споглядань).
    Очевидно, що мусить бути щось-якесь третє, однорідне з одного боку з категоріями, а з другого – з явищами, і водночас таким, що вможливлює застосування перших до других. Це посередницьке уявлення мусить бути чистим (без будь-чого емпіричного) і, проте, з одного боку, інтелектуальним, а з другого – чуттєвим. Такою постає трансцендентальна схема. Якщо розсудкове поняття містить чисту синтетичну єдність різноманітного взагалі, а час, будучи формальною умовою розмаїття внутрішнього чуття, а отже, і пов'язанням всіх уявлень містить різноманітне апріорі (передуючи) в чистому спогляданні, - трансцендентальне ж визначення часу однорідне з категорією яка творить його єдність, оскільки воно є загальним і спирається на апріорне правило. Але, з другого боку, трансцендентальне визначення часу однорідне з явищем, тому що час міститься в кожному емпіричному уявленні різноманітного. Тому застосування категорій до явищ стає можливим за посередництвом трансцендентального визначення часу, котре, як схема розсудкових понять, опосередковує підведення явищ під категорії.
    Після того, що було показано в дедукції (в виведенні з попереднього вірного положення нового вірного висновку) категорій, ніхто, сподіваємося, не буде вагатися при вирішенні питання, чи мають ці чисті поняття розсудку тільки емпіричний, а чи також і трансцендентальний ужиток, тобто чи відносяться вони апріорі (передуючи), як умови можливого досвіду, тільки до явищ, а чи, як умови можливості речей взагалі, можуть бути поширені на предмети самі по собі (без жодних обмежень з огляду на нашу чуттєвість). Адже там, в дедукції категорій, ми бачили, що поняття цілком неможливі і не можуть мати жодного значення, якщо їм самим або принаймні елементам, з яких вони утворені, не дано якогось предмета, отже, і вони аж ніяк не можуть скеровуватися на речі самі по собі (байдуже, чи можуть і яким чином можуть ці речі бути нам дані); далі, що єдиний спосіб, яким предмети даються нам, є модифікація (видозміна, вдосконалення) нашої чуттєвості; нарешті, що чисті поняття апріорі (передуючи), окрім функції розсудку в категорії, повинні апріорі містити ще й формальні умови чуттєвості (точніше, внутрішнього чуття), котрі (формальні умови чуттєвості) містять загальну умову, єдино за котрої категорія може бути застосована до якогось предмета. Цю формальну і чисту умову чуттєвості, до якої розсудкове поняття обмежується у своєму вжитку, ми будемо називати схемою цього розсудкового поняття, а оперування розсудку цими схемами – схематизмом чистого розсудку.
    Схема сама по собі завжди є лише продуктом уяви (прихованих логічних дій розуму-розсудку) , але оскільки синтез уяви має на меті не конкретне одиничне чуттєве споглядання, а тільки загальну єдність в визначенні самої чуттєвості, то схему все ж таки слід відрізняти від образу. Так, якщо я ставлю п'ять крапок одну за одною, . . . . . , то це є образ числа п'ять. Натомість якщо я мислю уже саме число взагалі, котре може бути і п'ять, і сто, то це мислення є більшою мірою уявленням про метод подавати в однім образі якусь множину (наприклад, тисячу) відповідно до якогось певного поняття, іншого аніж сам цей образ в вигляді крапок, котрий я, в останньому випадку, навряд чи можу оглянути і порівняти з поняттям (наприклад, тисячі). Це уявлення про загальний спосіб діяння уяви, що ним вона доставляє поняттю його образ (образ у вигляді схеми) , я називаю схемою цього поняття.
    Насправді в основі наших чистих чуттєвих понять лежать не просто образи предметів, а певні схеми. Поняттю про трикутник взагалі ніколи не був би адекватним (відповідним) жодний образ трикутника. Адже образ ніколи не досяг би загальності поняття, завдяки якому воно стосується до всіх трикутників – прямокутних чи гострокутних і т.д., а завжди був би обмежений тільки частиною обсягу цього поняття. Схема трикутника може існувати виключно в думці, і ця схема означає правило синтезу уяви стосовно чистих фігур у просторі. Ще менше, і то значно менше, будь-коли, наближається до емпіричного (досвідного) поняття сам предмет досвіду, або образ такого предмета; емпіричне (досвідне) поняття завжди безпосередньо відноситься до схеми уяви як до правила визначення нашого споглядання відповідно до якогось певного загального поняття. Поняття про собаку означає правило, за яким моя уява може зобразити в загальних рисах постать цієї чотириногої тварини не будучи обмеженою якоюсь однією осібною постаттю, що її надає мені досвід, ані будь-яким можливим образом, котрий я здатен змальовувати реально (in concreto) . Цей схематизм нашого розсудку стосовно явищ і їхньої голої форми є прихованим в глибині людської душі мистецтвом, що його справжні прийоми нам навряд чи коли-небудь вдасться вивідати в природи й унаочнити собі. Ми можемо сказати тільки таке: образ є продуктом емпіричної (досвідної) спроможності продуктивної уяви, а схема чуттєвих понять (як от фігур у просторі) є продуктом і, так би мовити, монограмою (сплетенням) чистої апріорної уяви, через котру і лише відповідно до котрої стають можливими образи, і, однак, ті образи мусять завжди зв'язуватися з поняттям тільки за посередництвом позначуваної ними схеми, і самі по собі образи збігаються (kongruieren) з схемами не повністю. Отже схема чистого розумового поняття є чимось таким, чого не можна звести до жодного образу; вона (схема) є лише чистим синтезом проведеним відповідно до правила єдності за поняттями, котрі виражає категорія; ця схема є трансцендентальним продуктом уяви, котрий стосується визначення внутрішнього чуття взагалі за умовами його форми (часу) стосовно всіх уявлень, оскільки вони (уявлення) мають бути апріорі (передуючи) пов'язані в однім понятті відповідно до єдності аперцепції (до сприймання).
    Не зупиняючись на сухому й нудному розборі того, що потрібно для створення трансцендентальних схем чистих розсудкових понять взагалі, ми краще викладемо ці схеми за порядком категорій і в пов'язанні з ними.
Чистим образом усіх величин (quantorum) для зовнішнього чуття є простір, а всіх предметів чуттів взагалі – час. Чистою ж схемою величини (quantitatis) як розсудкового поняття є число - уявлення, котре охоплює послідовне додавання одиниці до одиниці (однорідної). Отже, число є єдністю синтезу розмаїття однорідного споглядання взагалі, яка виникає через те, що я створюю сам час в апрегензії споглядання (об’єднанні різноманітного в емпіричному спогляданні).
    Ствердженням реальності в чистому розсудковому понятті є те, що відповідає відчуттю, а отже, те, поняття чого саме по собі вказує на буття (в часі); а запереченням – те, поняття чого презентує небуття (відсутність в часі). Отже, протиставлення одного і другого відбувається через розрізнення одного й того самого часу як заповненого або порожнього (час ніби ємкість для числа) . А оскільки час є лише формою споглядання і відтак формою предметів як явищ, тому те, що відповідає в явищах відчуттю і є трансцендентальною матерією всіх предметів як речей самих по собі (предметністю, реальністю). Усяке ж відчуття має ступінь або величину, через яку воно може наповнювати той самий час, тобто внутрішнє чуття у відношенні того самого уявлення про предмет, більшою чи меншою мірою, аж до зведення нанівець (= 0 = negatio) . Тому відношення і зв'язок або, вірніше, перехід від ствердження реальності до її заперечення, який дає можливість уявляти всяку реальність як величину (Quantum) , і схема якоїсь реальності як кількості чогось, оскільки воно наповнює час, є саме це безперервне й одноманітне творення її (схеми) в часі тим, що ми від відчуття, яке має певний ступінь, опускаємося в часі до зникнення його (відчуття), або від заперечення його поступово підіймаємося до його помітної величини.
    Схемою субстанції (сутності, наявності) є тривкість реального в часі, тобто уявлення про реальне як про субстрат (основу спільності – підґрунтя) емпіричного визначення часу взагалі, котрий, отже, залишається, тоді як усе інше міняється. (Час не проминає – проминає існування мінливого в часі. Отже, часові, що сам лишається незмінним і сталим, в явищі відповідає щось незмінне в своєму існуванні, тобто субстанція (сутність) і тільки за нею можна визначити часову наступність і співіснування явищ.)
    Схемою причини та каузальності (причинності) речі взагалі є реальне, за котрим, хоч коли б воно покладалося (поставало) в часі , повсякчас наступає щось інше (видозмінене). Отже, ця схема полягає в послідовності різноманітного, оскільки вона (послідовність) підпорядкована певному правилу.
    Схемою спільноти (взаємодії) або взаємної каузальності (причинності) субстанцій (сутностей) щодо їхніх акциденцій (неістотних властивостей) є одночасне існування визначень однієї субстанції (сутності) з визначеннями іншої за певним загальним правилом.
    Схемою можливості є гармонійність (Zusammenstimmung) синтезу різних уявлень з умовами часу взагалі (наприклад, протиставні уявлення можуть перебувати в одній речі не воднораз, а тільки одне по одному), отже, визначення уявлення про річ в будь-який час.
    Схемою дійсності є існування у якийсь визначений (окреслений) час.
    Схемою необхідності є існування предмета повсякчас.
З усього цього видно, що схема кожної категорії містить і унаочнює: схему кількості – творення (синтезу) самого часу в послідовній апрегензії (об’єднання різноманітного в емпіричному спогляданні) предмета, схему якості – синтезу відчуття (сприйняття) з уявленням про час, або наповненням часу, схему відношення – стосунку сприйняттів між собою повсякчас (тобто за правилом визначення часу), нарешті, схему модальності (вірогідності можливого, дійсного чи необхідного) та її категорій – самого часу як кореляту (співвідносності, взаємної зумовленості) визначення предмета – щодо того, чи належить він до часу і яким саме чином. Отож схеми - суть не що інше, як апріорні визначення часу за правилами, котрі, за порядком категорій, часового ряду, вмісту часу, порядку часу і, нарешті,сукупності часу стосуються до всіх можливих предметів.
    Звідси стає ясно, що схематизм розсудку, через трансцендентальний синтез уяви, зводиться до єдності всього розмаїття споглядання у внутрішньому чутті, і відтак непрямим чином до єдності апперцепції (досприймання) як функції, котра відповідає внутрішньому чуттю (сприйнятливості). Отже, схеми чистих розсудкових понять - суть істинні і єдині умови для того, щоб надати цим поняттям відношення до об'єктів і відтак значення (змісту), і тому, зрештою, категорії не мають жодного іншого вжитку, окрім можливого емпіричного (досвідного), бо вони слугують лише для того, щоб через підстави якоїсь апріорної (передуючої) необхідної єдності, задля необхідного об'єднання всієї свідомості в первинній апперцепції (досприйманні), підпорядкувати явища загальним правилам синтезу й у такий спосіб зробити їх придатними для суцільного пов'язання в одному досвіді.
    Але в цілісності всього можливого досвіду містяться всі наші знання, і в загальному відношенні до цього досвіду полягає трансцендентальна істина, котра передує всякій емпіричній (досвідній) істині і вможливлює її.
Та впадає в вічі те, що хоча схеми чуттєвості найперше реалізують категорії, проте вони ж і накладають на них обмеження, тобто роблять залежними від умов котрі лежать поза розумом-розсудком (а саме в чуттєвості). Тому схема є, власне, лише феноменом (незвичайним явищем) або чуттєвим поняттям предмета, узгодженим з категорією: (Numerus est quantitas phaenomenon,sensatio realitas phaenomenon, constans et perdurabile rerum substantia phaenomenon - aeternitas, necessitas,phaenomena etc. - Числа кількості (величини) явища, явища реальності відчуття, і постійної (perdurabile) речовини явища - вічності, необхідності явищ, і т.д.). Якщо ж ми усунемо обмежувальну умову (узгодження з категорією), то ми, напевне, розширимо обмежене раніше поняття; тож, категорії в їхньому чистому значенні, без усіляких умов чуттєвості, повинні були б пасувати до речей взагалі, таких якими вони є, тоді як їхні схеми презентують їх (речі) тільки такими, якими вони являються; отже, категорії мають незалежне від усяких схем і набагато ширше значення. І насправді, після усунення всіх чуттєвих умов в чистих розсудкових поняттях неодмінно лишається значення, хоча й лише логічне – значення простої єдності уявлень, котрим, однак, не дано жодного предмета, а з тим і жодного значення, котре могло б дати якесь знання про об'єкт. Так, наприклад, субстанція (сутність), якщо усунути чуттєве визначення тривкості, означає лише щось таке, що може мислитися як суб'єкт (не будучи предикатом (сказаним) чогось іншого). З цього уявлення я нічого не можу дістати, бо воно нітрохи не вказує мені, які визначення має та річ, що повинна правити за такий перший суб'єкт. Отже, категорії без схем лише суть - функції розсудку стосовно понять, але не презентують жодного предмета. Це значення вони одержують від чуттєвості, яка реалізує розсудок, водночас обмежуючи його.

    … застосування схематичного способу мислення до порожнього* розуму мало би виглядати, на думку Аноніма, так: розум в якому апріорно (передуючи) заложено функціональну аперцепцію (певний механізм досприймання) отримує чуттєвий образ (явище) предмета створений за механізмом так званого схематизму – отримує, насправді, образ-схему предмета. А так званий схематизм частково заложено в апперцепції (до сприйманні) як каже І. Кант, мені здається, саме для цього випадку: “схематизм нашого розсудку стосовно явищ і їхньої голої форми є прихованим в глибині людської душі мистецтвом, що його справжні прийоми нам навряд чи коли-небудь вдасться вивідати в природи й унаочнити собі” … і розвивається частково в подальших схемах – кількості, якості, відношення та модальності - так званих “схемах кожної категорії” (І. Кант), і якщо “категорії без схем лише суть функції розсудку стосовно понять” (І. Кант), але схематизм насправді як “приховане в глибині людської душі” постає (відбувається) на стадії отримання чуттєвого образу-явища ще в свідомості-душі, а свідомість-душа начебто спроможна лише споглядати-відчувати але не думати - “чисті розсудкові поняття неприсутні в жодному спогляданні” (І. Кант), то стає очевидною вся умовність поділу людської суті (свідомості-душі-розуму) на душевно-чуттєве та розумно-логічне, або ж розум-розсудок якимсь втаємниченим “прийомом” , котрий “нам навряд чи коли-небудь вдасться вивідати” (І. Кант), створює схеми для чуттєвості, або ж сам розум-розсудок вкорінений, як певна схема, на апріорному (передуючому) рівні в чуттєвості і звідти насправді виростає… Сам же поділ на чуттєве та розсудкове чисто умовний і зроблений свідомо уже пізніше, теж як певна схема, задля виходу з загалом абсурдного стану в якому перебуває сама дійсність в силу тісної взаємопов’язаності своєї безконечної суті, і котрий (вихід з абсурдного) може бути здійснений чисто логічно лише частково (фрагментарно). Сама ж людська логіка, насправді, мов прокрустове ложе, обрізає дійсність до певних схем, котрі людський розум спроможний зрозуміти (логічно переварити) частково в один прийом… Але мені здається, що цю колізію поміж чуттєвим та розсудковим слід розуміти так, що, насправді, порожнього розуму не буває взагалі, бо уже на рівні самої матерії, в так званому стані апперцепції (до сприймання), розум (як матеріальна субстанція) виходить за межі людської свідомості в так звані схеми самої матерії, котрі, однак уже слід тлумачити як ідеї... і це – ще одна схема, котра віддавна використовується філософами, але помилково, як часткова (окрема від матерії) – так званий ідеалізм. Отже потрібна, і вона споконвічно усвідомленою є, ще одна, але як об’єднуюча часткові, схема, котра б розглядала дійсність як єдине матеріально-ідеальне, хай і абсурдне, ціле… і отже, розум, як ідея таїться в матерії, тобто, насправді, матерія постає з ідеї вже як розумно (логічно) організована субстанція… і та, загальна (матеріально-ідеальна), субстанція усвідомлюється, в тій, новій (старій) схемі, одним, умовним, краєм як матерія, а іншим - як Бог!
    * Умовність поняття порожній, як і багатьох інших понять вироблених для певних часткових схем пізнання, полягає в тому, що порожнечі як такої реально не буває. Поняття порожнього появляється за певних умов: порожня ємкість призначена для води мимовільно наповнюється повітрям, якщо забрати звідти повітря, тоді там все одно залишиться простір… Отже порожній значить призначений для певної субстанції, але тимчасово нею незаповнений. Насправді ж, якщо логічна схема простору містить поняття відсутності, то ця ситуація завжди потребує уточнення – відсутності чого, коли мова іде про відсутність конкретної субстанції, то завжди постає питання місцезнаходження тої порожнечі? Наприклад безповітряний – теж простір...
26.07.2015
худ. Я. Саландяк – композиція “Єдність апперцепції”. (фотошоп)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.