Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ АНАЛІТИКИ

КНИГА ДРУГА

АНАЛІТИКА ОСНОВ

    Загальна логіка будується за планом, котрий цілком збігається з вищими пізнавальними спроможностями суттю котрих є: здоровий глузд, спроможність судження і розум. Тому ця-така доктрина в своїй аналітиці займається поняттями, судженнями та висновками в прямій відповідності до функцій і порядку названих сил свідомості-душі, що загалом постає під ширшою назвою - розум.
    Ця-така суто формальна логіка абстрагуючись від усього змісту знання (хоч чистого, хоч емпіричного) займається лише самою формою мислення (дискурсивним знанням, тобто таким, котре досягається шляхом логічних міркувань), тож у своїй аналітичній частині така логіка може включати (виробляти) й канон (правило) для розуму, форма якого має свій твердий припис (доповнення), котрий може бути осягнений шляхом простого розчленування дій розуму на їхні моменти, без огляду на особливу природу вжитого при цьому знання.
    Трансцендентальна ж логіка обмежується певним, уже окресленим, змістом – виключно чистим апріорним знанням, і тому не може наслідувати загальну логіку в тому-такому поділі (розчленуванні), бо виявляється, що трансцендентальне вживання розуму не є об'єктивно значущим, а отже, не належить до логіки істини, тобто аналітики, а потребує, як всяка логіка видимості, особливої схоластичної (основаної на догмі) системи, під іменем трансцендентальної діалектики.
    Відповідно розсудок і спроможність судження мають свій канон (порядок) об'єктивно значущого, тобто істинного вживання в трансцендентальній логіці, і, отже, належать до її аналітичної частини. Але розум у своїх спробах встановити щось (якесь знання) про предмети апріорі (передуючи) і розширити пізнання поза межі можливого досвіду є чисто діалектичним (дискусійним), і його, побудовані на ілюзії, твердження зовсім не вкладаються в якийсь канон (правило), що його містить аналітика.
    Тому аналітика засад (основ) буде лише каноном (нормою, правилом) для спроможності судження, що навчає її застосовувати до явищ предметів розсудкові поняття, котрі містять умови для правил апріорності (передування). З цієї причини я, взявши за тему властиві засади розсудку, буду послуговуватися назвою доктрина (теорія) спроможності судження, що точніше позначає цю справу.

ВСТУП

Про трансцендентальну спроможність судження взагалі
    Якщо розум-розсудок поданий тут як спроможність встановлення правил пізнання, то спроможність судження є здатністю підводити предмет під ті правила, тобто розрізняти, чи підлягає щось даному правилу (casus datae legis) , чи ні. Загальна логіка, як така, котра приписи виробляє, сама ж не містить і не може містити жодних приписів (доповнень) для встановлення спроможності власного судження. Адже вона (загальна логіка) абстрагується від усього змісту знання, тож для неї не лишається нічого іншого, як тільки аналітично роз'яснювати голу форму знання в поняттях, судженнях і умовиводах і в такий спосіб установлювати формальні правила всякого вживання розуму-розсудку. Якби вона схотіла показати всім , яким чином слід здійснювати підведення під ці правила, тобто розрізняти, чи щось їм підлягає, чи ні, то це могло б відбутися не інакше, як знову ж таки через правило. Але правило саме тому, що воно є правило (формальне підтвердження пізнавальної спроможності) , знову ж вимагає настанов від спроможності судження; і так виявляється, що хоча розсудок і здатний до навчання й озброєння правилами, проте сама спроможність судження є особливим талантом, у якому хоч і слід вправлятися, але годі його навчитися. Отож ця спроможність є специфічним елементом так званої природженої дотепності і нестача його не може бути компенсована жодною школою, бо хоча вона може запропонувати обмеженому розсудкові і, так би мовити, втовкмачити в нього силу правил, запозичених із чужого розуміння, але здатність правильно користуватися ними має належати самому учневі, і коли бракує цього природного дару, то ніякі правила, що були б приписані з цією метою, не врятують від хибного вживання*. Через те лікар, суддя або політик маючи у своїй голові стільки чудових медичних, юридичних або політичних правил, що сам здатний стати солідним учителем у відповідній царині, та проте в їх практичному застосуванні може легко помилятись – або тому, що йому бракує природної спроможності судження (хоча не бракує розсудку), і він здатний осягнувши загальне in abstracto (взяте окремо), все ж не може визначити, чи належить до нього певний випадок in concreto (реально), або ж тому, що він недостатньо підготовлений до такого судження вправлянням з прикладами (наглядними аналогіями) через реальну практику. У тому-то й полягає єдина й велика користь від прикладів, що вони загострюють спроможність судження. Що ж стосується правильності й точності розумового пізнання, то тут приклади завдають зазвичай деякої шкоди, бо лише зрідка точно співпадають з умовами правила і, деколи, просто чисто випадково (casus in terminis) ; до того ж вони часто послаблюють зусилля розсудку скероване на те, аби осягнути правила в їхній загальності й вичерпності незалежно від окремішних умов досвіду, і врешті привчають вживати правила більше як формули, ніж як засади (основи). Тож приклади (наглядні аналогії) суть - похідні спроможності судження, без яких ніколи не може обійтися той, кому бракує природного хисту до неї.
    Якщо загальна логіка не може вносити в спроможність судження жодних приписів (правил), то з трансцендентальною логікою (щодо правил) все зовсім по іншому; навіть видається, що справжнє завдання логіки трансцендентальної полягає в тому, щоб саме через певні правила (приписи) поправляти й забезпечувати саму спроможність судження в процесі використання чистого розуму-розсудку. Адже насправді, як засіб розширення поля чистих апріорних знань для розуму-розсудку, тобто як доктрина, загальна філософія видається зовсім непотрібною і, поки що, навіть хибно застосовуваною, бо дотеперішні подібні спроби дали невеликі здобутки, або й зовсім не здобуто нічого, але як критика, для запобігання хибним крокам спроможності судження (lapsus judicii) у вживанні тих небагатьох чистих розсудкових понять, які ми маємо, філософія (хоча користь від неї полягає лише у її негативності) може докласти тут всієї своєї проникливості як мистецтво перевірки.
    Але особливість трансцендентальної філософії полягає в тому, що крім правил (або, вірогідніше, загальних умов для обґрунтування правил) даних у чистому понятті розсудку, вона може також вказати апріорі (передуючи) випадки до котрих ті правила мають застосовуватися. Причина цієї її переваги перед усіма іншими дидактичними (повчальними) науками (окрім математики) полягає саме в тому, що вона займається поняттями, котрі мають відноситися до своїх предметів апріорі (передуючи), а отже, їхня об'єктивна значущість не повинна доводитись апостеріорі (з досвіду), бо це зовсім не стосується самої їхньої достовірності (Dignitat) . Отож трансцендентальна філософія повинна одночасно і в загальних, але достатніх рисах викласти умови за яких предмети можуть бути дані в узгодженості з тими поняттями, бо в іншому випадку ці поняття не мали б жодного змісту, тобто були б голими логічними формами, а не чистими розсудковими поняттями.
    Ця трансцендентальна доктрина спроможності судження складатиметься з двох розділів: у першому йтиметься про чуттєву умову, що єдино згідно з нею чисті поняття розсудку можуть бути вживані, тобто про схематизм чистого розсудку, а в другому про ті синтетичні судження, котрі за цих умов випливають апріорі (передуючи) з чистих розсудкових понять і апріорі (передуючи) лежать в основі всіх інших знань, тобто про засади чистого розсудку.

    * Брак спроможності судження є, власне, тим, що називається дурістю, і на цю ваду немає жодної ради. Тупа або обмежена голова, котрій бракує належної міри розсудку та власних понять, шляхом навчання вельми непогано озброюється, навіть доходить до вченості. Та позаяк при цьому таким особам зазвичай бракує спроможності судження (secunda Petri) , то не дивина зустрічати дуже вчених людей, що у вживанні своєї науки часто виявляють цей непоправний ґандж.

    Отже підсумовуючи: загальна, вона ж формальна, логіка виробляючи правила вживання розуму, сама ж правилами користуватися не може, бо правила створення правил потребують певних правил… і це стає безкінечно-абсурдним процесом створення правил для створення правил. Отже зупинивши процес створення правил на “природженій дотепності” Кант все ж розуміє і подальшу безконечність цього процесу, бо, як я далі зрозумів: трансцендентальна логіка “поправляє та забезпечує саму спроможність судження” (І. Кант), тобто: використавши правила подані логікою загальною для визначення апріорності знання, подає, визначені уже як апріорні, поняття також і логіці загальній для вироблення правил (приписів) вживання розуму, бо правила повинні спиратись на знання апріорне в розумінні вірне. Але апріорне (вірне) знання не може досягатись з допомогою невірних правил і тому, щоб уникнути безконечної абсурдності процесу слід “природжену дотепність” розуміти як інтуїтивну, апріорно (попередньо) закладену, пізнавальну спроможність свідомості-душі, щоб уже перше правило рахувалось апріорним, тобто вірним… але, здається зрозуміло, все одно – процес це безконечний (природжена дотепність природженої дотепності повинна бути природжено-дотепною), - а отже абсурдний.
16.07.2015
худ. Я. Саландяк – живопис.
"Мандри в космосі 59. 16. Трансцендентальної доктрини... Розділ перший Про схематизм…"
• Перейти на сторінку •
 "Мандри в космосі 61. З Ірини Кримської. Закони – переклад на українську - ілюстрована аналітика (виб"