Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
канікули автостопом, або спосіб спілкування з привидом
Наталя Пасічник. Зимові канікули: збірка поезій. – Тернопіль: видавництво «Джура», 2014. – 60 с.
У відомої української поетеси Наталі Пасічник вийшла у світ п’ята збірка поезій. Перші чотири: «Елегія печалі» (2002), «Портрети доби Ренесансу» (2006), «Гра в три руки» (2009), «Пастух бджіл» (2012). Авторка рецензії вже писала про талановиту поетку, (зокрема, в письменницькій газеті «Літературна Україна», в часопису «Літературний Тернопіль»). Знаючи написане Наталією раніше, можна зробити висновок: її поетика рухається від складного до простішого (не примітивного), одночасно основні риси стилю загострюються й увиразнюються.
Наталя Пасічник – поет мелодійної основи, хоча музична зорганізація її віршів не завжди помітна, навіть, іноді підкреслено непомітна. Насправді ж, гадаю, чітко працює медіумічна функція, котру як не називай, чи Музою, чи диктуванням небес, а чи систематичним перевтіленням, – суті не змінює.
На перший погляд, у віршах нової збірки, про яку йдеться, взагалі відсутнє будь яке формальне новаторство, проте уважне й зосереджене вчитування, точніше – внутрішнє проговорювання, виявляє витончені, рафіновані фонетику, метрику, римування, композицію. У поетеси ідеальний слух, частенько, підозрюю, саме він веде перед у процесі творення.
Ризикну озвучити своє суб’єктивне враження, бо щиро вважаю інтонацію віршів Наталі унікальною. В чому тут річ? Напевно, у лаконізмі виражальних засобів, особливо, композиційних, коли майже фізично відчуваєш паузи між словами (подібно до німої тиші у мистецтва дзен); ці вірші не мають гострих кутів, вони огортають вас, обплутують, заповнюють слух, хвилюють. А можливо, справа у глибокому метафоризмі її мови, коли тільки так, а не інакше можна висловитись про метаморфози світу, котрий змінюється щосекундно: «коридором блукай або світом / ігноруючи знаки й прикмети – / хай тривожно гойдається світло / від його до твого силуету / пронесеться кімнатою вихор / і затихне як тільки постелиш / лиш невидиме пір’я потиху / полетить у долоні зі стелі».
Поетеса переймається бажанням охопити все ( звідси – пильна увага до деталей) та паралельно відчуває сум від усвідомлення неможливості це зробити: «зажди ще день і все покриє іній / і пригадаєш аж через роки / як тріснуте віконечко у сінях / тулилось до замерзлої щоки / і сніг лежав надворі білий-білий / і спасу не було від холодів / лиш на подвір’ї цілу ніч горіли / сріблясті цятки заячих слідів / і за період спільної застуди / єдине що не втратити вдалось – / маленька віра те що з нами буде / якщо нарешті з нами буде щось».
«Подорожній коли ти прийдеш» – звучить як заповідь. Цей образ, що повторюється, набирає потужної інерції, і кожна його варіація звучить свіжо й небанально. Щоправда, портрет подорожнього якийсь непевний, зимний (канікули ж зимові, логічно?), він нагадує стертий знімок – розмита фігура на сіро-біло-чорному тлі. Незриму грань між уявою і реальністю його загадкова постать (звісно, за допомогою пера Наталі Пасічник) долає напрочуд легко, бо ж туман, сніг, іній, одним словом, сезон привидів!
уже й не знати хто тепер повинен
налити першим у єдину склянку –
залишилось вино і півхлібини
та нам на двох їх вистачить до ранку
з якоїсь тиші телефонний голос
покличе тричі і зречеться тричі
і стануть молодими як ніколи
твоє моє і ще чиєсь обличчя
і в святості таємної вечері
де кожне слово майже невагоме
ще трохи і постукають у двері
та скоро рік як нас немає вдома
«Зимові канікули», незважаючи на постійний присмак фантасмагорії – привабливі й теплі, наповнені живим духом таланту і, хай не дуже довгого, власного життєвого досвіду, що, власне, дозволяє мені говорити про цю книгу як про безсумнівний поетичний успіх. Наталя Пасічник пише по суті ліричний щоденник, свій, чи своєї ліричної героїні, чіткої грані не побачити, і не треба. Головне, вона пише чесно і талановито. На мою думку, життя органічно перетікає у вірші, а поезія стає стилем життя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
канікули автостопом, або спосіб спілкування з привидом
Наталя Пасічник. Зимові канікули: збірка поезій. – Тернопіль: видавництво «Джура», 2014. – 60 с.У відомої української поетеси Наталі Пасічник вийшла у світ п’ята збірка поезій. Перші чотири: «Елегія печалі» (2002), «Портрети доби Ренесансу» (2006), «Гра в три руки» (2009), «Пастух бджіл» (2012). Авторка рецензії вже писала про талановиту поетку, (зокрема, в письменницькій газеті «Літературна Україна», в часопису «Літературний Тернопіль»). Знаючи написане Наталією раніше, можна зробити висновок: її поетика рухається від складного до простішого (не примітивного), одночасно основні риси стилю загострюються й увиразнюються.
Наталя Пасічник – поет мелодійної основи, хоча музична зорганізація її віршів не завжди помітна, навіть, іноді підкреслено непомітна. Насправді ж, гадаю, чітко працює медіумічна функція, котру як не називай, чи Музою, чи диктуванням небес, а чи систематичним перевтіленням, – суті не змінює.
На перший погляд, у віршах нової збірки, про яку йдеться, взагалі відсутнє будь яке формальне новаторство, проте уважне й зосереджене вчитування, точніше – внутрішнє проговорювання, виявляє витончені, рафіновані фонетику, метрику, римування, композицію. У поетеси ідеальний слух, частенько, підозрюю, саме він веде перед у процесі творення.
Ризикну озвучити своє суб’єктивне враження, бо щиро вважаю інтонацію віршів Наталі унікальною. В чому тут річ? Напевно, у лаконізмі виражальних засобів, особливо, композиційних, коли майже фізично відчуваєш паузи між словами (подібно до німої тиші у мистецтва дзен); ці вірші не мають гострих кутів, вони огортають вас, обплутують, заповнюють слух, хвилюють. А можливо, справа у глибокому метафоризмі її мови, коли тільки так, а не інакше можна висловитись про метаморфози світу, котрий змінюється щосекундно: «коридором блукай або світом / ігноруючи знаки й прикмети – / хай тривожно гойдається світло / від його до твого силуету / пронесеться кімнатою вихор / і затихне як тільки постелиш / лиш невидиме пір’я потиху / полетить у долоні зі стелі».
Поетеса переймається бажанням охопити все ( звідси – пильна увага до деталей) та паралельно відчуває сум від усвідомлення неможливості це зробити: «зажди ще день і все покриє іній / і пригадаєш аж через роки / як тріснуте віконечко у сінях / тулилось до замерзлої щоки / і сніг лежав надворі білий-білий / і спасу не було від холодів / лиш на подвір’ї цілу ніч горіли / сріблясті цятки заячих слідів / і за період спільної застуди / єдине що не втратити вдалось – / маленька віра те що з нами буде / якщо нарешті з нами буде щось».
«Подорожній коли ти прийдеш» – звучить як заповідь. Цей образ, що повторюється, набирає потужної інерції, і кожна його варіація звучить свіжо й небанально. Щоправда, портрет подорожнього якийсь непевний, зимний (канікули ж зимові, логічно?), він нагадує стертий знімок – розмита фігура на сіро-біло-чорному тлі. Незриму грань між уявою і реальністю його загадкова постать (звісно, за допомогою пера Наталі Пасічник) долає напрочуд легко, бо ж туман, сніг, іній, одним словом, сезон привидів!
уже й не знати хто тепер повинен
налити першим у єдину склянку –
залишилось вино і півхлібини
та нам на двох їх вистачить до ранку
з якоїсь тиші телефонний голос
покличе тричі і зречеться тричі
і стануть молодими як ніколи
твоє моє і ще чиєсь обличчя
і в святості таємної вечері
де кожне слово майже невагоме
ще трохи і постукають у двері
та скоро рік як нас немає вдома
«Зимові канікули», незважаючи на постійний присмак фантасмагорії – привабливі й теплі, наповнені живим духом таланту і, хай не дуже довгого, власного життєвого досвіду, що, власне, дозволяє мені говорити про цю книгу як про безсумнівний поетичний успіх. Наталя Пасічник пише по суті ліричний щоденник, свій, чи своєї ліричної героїні, чіткої грані не побачити, і не треба. Головне, вона пише чесно і талановито. На мою думку, життя органічно перетікає у вірші, а поезія стає стилем життя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
