Мама – це слово святе для кожного з нас. Я на свою не надивилася, не навтішалася її близькістю, бо жила багато років далеко від мами, майже за тисячу кілометрів і нас розділяло багато доріг. У кожну відпустку линула до неї, бо дуже сумувала і ледве витримувала той рік, щоб знову з нею побачитись. Перші роки розлуки усі листи були у фіолетових плямах, бо коли писали, то і я , і вона плакали. Я і досі бережу цей дорогоцінний скарб – мамині листи, а їх сотні. Коли була уже заміжня, то читали їх разом усією сім’єю і мій чоловік казав, що сідаємо читати черговий роман від мами, бо це були дрібно списані акуратним почерком чотири сторінки і ще на невеликому аркуші приписки, які не помістилися у основний текст. Я і перші вірші почала писати, бо не могла змиритися з тим, що так зневажили вік уже у перші роки нашої незалежності. Мені боліла доля моїх батьків і односельців, які усю силу віддали державі і на старості їх викинули на паперть.
Мама усе життя працювала не покладаючи рук, намагалася нас підняти, дати освіту. Окрім того , що ходила у колгосп на роботу, вечорами шила жінкам сукні, притому до кожної жіночої фігури був індивідуальний підхід. Мама була модель’єром і жінки ставали у чергу, щоб пошити до свят у мами чергову сукню. Вона кроїла і на машинці строчила, а я виконувала усю ручну роботу – обметувала, підшивала, але завдячуючи цьому підробітку ми хоч якось виживали, бо у колгоспі були безоплатні трудодні . Увесь одяг мені шила мама і перші пальто і демісезонне і зимове, коли поступила до інституту, також мама із свого дівочого перешила і ходила я у них перші два курси, а потім ми з нею обробили півтора гектара цукрових буряків і вона на отримані гроші купила мені кролячу шубу. Я до цих пір пам’ятаю запах цієї нової шуби, у ній я ще і майструвала після інституту і в холодні морозні зими не замерзала.
Мені весь час здавалося, що розлука наша не надовго і я повернуся у рідний край, але моя мудра мама тоді сказала, що не потрібно цього уже робити, бо вона, невічна, а у нас тут робота , друзі, куми. Коли ми почали будувати дачу, мама розплакалась і пояснила свої сльози: - Я знаю, що тепер ти ніколи уже сюди не повернешся, бо ніщо так не прив’язує , як дім збудований власними руками і посаджений сад . Так воно і вийшло.
У ці різдв’яні дні особливо часто повертаюся до неї думками, бо народилася мама на Різдво, згадую її останні роки життя. Коли вона уже серйозно захворіла я якраз була безробітною, а мама потребувала допомоги, можливо банально, але не було грошей на дорогу, а про постіль у поїзді і не було речі, тож коли вирушила у чергову поїздку, то намагалася прилягти на матрац і простелила свою білизну, але кондуктор грубо висмикнула з-під мене матрац і сказала, що він для тих, хто у поїзді бере білизну. Я не дуже і переймалася цим, і лягла на тверду полицю, бо звична, а вона цілу ніч мимо мене шастала, пасажири дивилися на неї з осудом і їй було, мабуть, гірше, як мені. А на останній мамин День народження мене не відпустили з роботи, я ледве тоді її знайшла, бо після 50-ти не дуже тоді брали і зараз не беруть і мама забороняла звільнятися. Пам’ятаю, що бігла з роботи протоптаною у снігу стежинкою під 3-метровою суцільною бетонною огорожею і плакала навзрид, що не зможу побачити її. Це був святий вечір і я не помітила, як мої думки почали складатися у вірш і поки добігла додому, то його уже знала напам’ять, бо там були мої зболені думки.

Простіть мені, мамо, не з Вами,
не з Вами
Зустріну укотре Новий, Старий рік.
Не з Вами столи я накрию різдвяні,
Далеко від мене мій рідний поріг.

Душа моя плаче від суму і болю, -
Лягло поміж нами багато доріг...
Прошу день і ніч я свою й Вашу долю,
Щоб був і над Вами її оберіг.

Бо хто його знає, ще скільки
судилось
Втішатися з того, що мама жива,
Чекає на мене, ніби на диво,
І скаже мені наймудріші слова.

Її пригорну, обійму, поцілую,
Роботу у хаті усю пороблю,
Усі рушники, мамо, Вам поперу я
І ліжко святково для Вас застелю.

Простіть мені, мамо. Сьогодні –
не з Вами,
Не все для Вас можу, що хочу зробить,
Я з Вами думками, важкими думками,
І серце моє від печалі болить.
2001р.