ГОЛУБІ РОЗИ

Рози білі й пурпурові
Я приніс своїй любові, –
Й лиш зітхнула та в журбі,
Бо хотіла голубі.

Й не знайшов такого квіту,
Хоч обнишпорив півсвіту:
Всіх питав, кого стрічав, –
Й сміх лиш в відповідь звучав.

Як вернувсь, була зима,
Й уже милої нема:
Розам вже із Смерті рук
Рада, вмерши від розпук.

Й, може, кращі там, де тлін,
Відшука земним взамін.
А для мене – і ці гарні:
Ждати інших – спроби марні.

ПЕРША ПІСНЯ

Жінка моя це була, що вкрав я в чужого племені;
Міцно вхопив і за собою повів серед темені;
Й погоня за нами була. Почуттів ще не знав її,
Та, сміх її чуючи в тьмі, ще більш покохав її.

Довгим був шлях до своїх, чужі ж не пробачили;
Й бігли ми – але враз потік перед собою побачили.
Син Моря гнівливий, бурлить він, здіймається й піниться.
Смерті чекали ми з жахом – викрадач і його спільниця.

Й перш ніж двобою списа мого із ворожим діждалася,
Стрибнула на колоду вона, що на хвилях гойдалася;
Шкуру, що за одяг їй була, вгору здійнявши, Бога
Вітру покликала – й не забарилася допомога.

Дерево ожило (чи ж не чудо – як слово вплинуло!)
Й видрою, від берега відчаливши, полинуло;
Й хмара списів ворожих зі сплеском позаду впала;
Зачарування і страх були в мені – вона ж заспівала.

Вгору здійнявшись, пливли вже між блакиті небесної
Й рівня Богів досягли, оселі їх – тверді чудесної;
Й ні слова, ні шепоту з уст, ні з’яв, ні тіней маєва;
Й бризнуло враз із глибини світло в наростанні сяєва.

Й потім Сам Він постав перед нами, мов Сонце, в сіянні,
Творець Всеблагий – і заклякли ми в зачаруванні;
Й на відстані милі від нас гігантську, мов зводи храму,
В сіянні сліпучім явив зору нашому Світу Браму.

Від сіяння й видінь таких як було не здригнутися;
Й потім Всевишній звелів дереву назад повернутися.
Й без страху назад попливли, щоб на берег зійти, ми,
Вбивць не лякаючись наших, бо були вже святими.

Й чоловіки, що за нами гнались, і жінки, що підоспіли,
Й діти – їм кості обіцяні наші – одразу всі затремтіли;
Й мимо схилених покірно голів під вигуки вітання
Вертались ми, жриця і пророк, у відблиску світання.

РОЗ’ЯСНЕННЯ

Смерть з Амуром примирилась,
Як в Корчмі Життя з ним стрілась;
Й кинули – вже добряки –
На траву сагайдаки.
Коли ж знов у путь збирались,
Стріли їх перемішались;
Й ті, не вникши до пуття,
Де любов, а де життя,
Поспіхом зібрали їх –
Й ось від чого стільки лих!
Грізні ті, що слала Смерть,
Вже любов’ю повні вщерть;
Тим же, де був шал кохання,
Вже нести відчай вмирання.

То ж заручники всі ми
Зустрічі їх в тій Корчмі:
Та чи ж відали й самі,
Що недбальством цим нас гублять:
Бо мруть юні, старі ж – люблять.

ДОРОГА ЧЕРЕЗ ЛІС

Закрили дорогу через ліс
Ще сімдесят років тому,
Дощем розмиту й вітрами биту, –
Й тепер не помітно ні в чому,
Що дорога вела через ліс:
Там дерева здіймають крони,
Діл же вдяг ризу з вересу й хмизу
Й лиш де-не-де – анемони.
Тільки сторож іще пам’ятає,
Що там, де борсука гулькне ніс,
Де горлиця із гнізда злітає,
Була колись дорога через ліс.

Та коли ти ввійдеш в цей ліс,
Як сутінки на землю спадають
Й тінь прохолоди лягла на води,
Й одна одну видри окликають
(Людьми вже їм не боязний ліс,
Адже являв так рідко їх), –
Долине звук, що копит в нім перестук,
Й одягу шурхіт, і сміх,
Ніби хтось із прогулянки вертає,
Що тут народивсь він і зріс,
Тому ще й досі пам’ятає
Колишню ту дорогу через ліс.

Але нема дороги через ліс!