ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Редьярда Кіплінга
Із Редьярда Кіплінга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Редьярда Кіплінга
ГОЛУБІ РОЗИ
Рози білі й пурпурові
Я приніс своїй любові, –
Й лиш зітхнула та в журбі,
Бо хотіла голубі.
Й не знайшов такого квіту,
Хоч обнишпорив півсвіту:
Всіх питав, кого стрічав, –
Й сміх лиш в відповідь звучав.
Як вернувсь, була зима,
Й уже милої нема:
Розам вже із Смерті рук
Рада, вмерши від розпук.
Й, може, кращі там, де тлін,
Відшука земним взамін.
А для мене – і ці гарні:
Ждати інших – спроби марні.
ПЕРША ПІСНЯ
Жінка моя це була, що вкрав я в чужого племені;
Міцно вхопив і за собою повів серед темені;
Й погоня за нами була. Почуттів ще не знав її,
Та, сміх її чуючи в тьмі, ще більш покохав її.
Довгим був шлях до своїх, чужі ж не пробачили;
Й бігли ми – але враз потік перед собою побачили.
Син Моря гнівливий, бурлить він, здіймається й піниться.
Смерті чекали ми з жахом – викрадач і його спільниця.
Й перш ніж двобою списа мого із ворожим діждалася,
Стрибнула на колоду вона, що на хвилях гойдалася;
Шкуру, що за одяг їй була, вгору здійнявши, Бога
Вітру покликала – й не забарилася допомога.
Дерево ожило (чи ж не чудо – як слово вплинуло!)
Й видрою, від берега відчаливши, полинуло;
Й хмара списів ворожих зі сплеском позаду впала;
Зачарування і страх були в мені – вона ж заспівала.
Вгору здійнявшись, пливли вже між блакиті небесної
Й рівня Богів досягли, оселі їх – тверді чудесної;
Й ні слова, ні шепоту з уст, ні з’яв, ні тіней маєва;
Й бризнуло враз із глибини світло в наростанні сяєва.
Й потім Сам Він постав перед нами, мов Сонце, в сіянні,
Творець Всеблагий – і заклякли ми в зачаруванні;
Й на відстані милі від нас гігантську, мов зводи храму,
В сіянні сліпучім явив зору нашому Світу Браму.
Від сіяння й видінь таких як було не здригнутися;
Й потім Всевишній звелів дереву назад повернутися.
Й без страху назад попливли, щоб на берег зійти, ми,
Вбивць не лякаючись наших, бо були вже святими.
Й чоловіки, що за нами гнались, і жінки, що підоспіли,
Й діти – їм кості обіцяні наші – одразу всі затремтіли;
Й мимо схилених покірно голів під вигуки вітання
Вертались ми, жриця і пророк, у відблиску світання.
РОЗ’ЯСНЕННЯ
Смерть з Амуром примирилась,
Як в Корчмі Життя з ним стрілась;
Й кинули – вже добряки –
На траву сагайдаки.
Коли ж знов у путь збирались,
Стріли їх перемішались;
Й ті, не вникши до пуття,
Де любов, а де життя,
Поспіхом зібрали їх –
Й ось від чого стільки лих!
Грізні ті, що слала Смерть,
Вже любов’ю повні вщерть;
Тим же, де був шал кохання,
Вже нести відчай вмирання.
То ж заручники всі ми
Зустрічі їх в тій Корчмі:
Та чи ж відали й самі,
Що недбальством цим нас гублять:
Бо мруть юні, старі ж – люблять.
ДОРОГА ЧЕРЕЗ ЛІС
Закрили дорогу через ліс
Ще сімдесят років тому,
Дощем розмиту й вітрами биту, –
Й тепер не помітно ні в чому,
Що дорога вела через ліс:
Там дерева здіймають крони,
Діл же вдяг ризу з вересу й хмизу
Й лиш де-не-де – анемони.
Тільки сторож іще пам’ятає,
Що там, де борсука гулькне ніс,
Де горлиця із гнізда злітає,
Була колись дорога через ліс.
Та коли ти ввійдеш в цей ліс,
Як сутінки на землю спадають
Й тінь прохолоди лягла на води,
Й одна одну видри окликають
(Людьми вже їм не боязний ліс,
Адже являв так рідко їх), –
Долине звук, що копит в нім перестук,
Й одягу шурхіт, і сміх,
Ніби хтось із прогулянки вертає,
Що тут народивсь він і зріс,
Тому ще й досі пам’ятає
Колишню ту дорогу через ліс.
Але нема дороги через ліс!
Рози білі й пурпурові
Я приніс своїй любові, –
Й лиш зітхнула та в журбі,
Бо хотіла голубі.
Й не знайшов такого квіту,
Хоч обнишпорив півсвіту:
Всіх питав, кого стрічав, –
Й сміх лиш в відповідь звучав.
Як вернувсь, була зима,
Й уже милої нема:
Розам вже із Смерті рук
Рада, вмерши від розпук.
Й, може, кращі там, де тлін,
Відшука земним взамін.
А для мене – і ці гарні:
Ждати інших – спроби марні.
ПЕРША ПІСНЯ
Жінка моя це була, що вкрав я в чужого племені;
Міцно вхопив і за собою повів серед темені;
Й погоня за нами була. Почуттів ще не знав її,
Та, сміх її чуючи в тьмі, ще більш покохав її.
Довгим був шлях до своїх, чужі ж не пробачили;
Й бігли ми – але враз потік перед собою побачили.
Син Моря гнівливий, бурлить він, здіймається й піниться.
Смерті чекали ми з жахом – викрадач і його спільниця.
Й перш ніж двобою списа мого із ворожим діждалася,
Стрибнула на колоду вона, що на хвилях гойдалася;
Шкуру, що за одяг їй була, вгору здійнявши, Бога
Вітру покликала – й не забарилася допомога.
Дерево ожило (чи ж не чудо – як слово вплинуло!)
Й видрою, від берега відчаливши, полинуло;
Й хмара списів ворожих зі сплеском позаду впала;
Зачарування і страх були в мені – вона ж заспівала.
Вгору здійнявшись, пливли вже між блакиті небесної
Й рівня Богів досягли, оселі їх – тверді чудесної;
Й ні слова, ні шепоту з уст, ні з’яв, ні тіней маєва;
Й бризнуло враз із глибини світло в наростанні сяєва.
Й потім Сам Він постав перед нами, мов Сонце, в сіянні,
Творець Всеблагий – і заклякли ми в зачаруванні;
Й на відстані милі від нас гігантську, мов зводи храму,
В сіянні сліпучім явив зору нашому Світу Браму.
Від сіяння й видінь таких як було не здригнутися;
Й потім Всевишній звелів дереву назад повернутися.
Й без страху назад попливли, щоб на берег зійти, ми,
Вбивць не лякаючись наших, бо були вже святими.
Й чоловіки, що за нами гнались, і жінки, що підоспіли,
Й діти – їм кості обіцяні наші – одразу всі затремтіли;
Й мимо схилених покірно голів під вигуки вітання
Вертались ми, жриця і пророк, у відблиску світання.
РОЗ’ЯСНЕННЯ
Смерть з Амуром примирилась,
Як в Корчмі Життя з ним стрілась;
Й кинули – вже добряки –
На траву сагайдаки.
Коли ж знов у путь збирались,
Стріли їх перемішались;
Й ті, не вникши до пуття,
Де любов, а де життя,
Поспіхом зібрали їх –
Й ось від чого стільки лих!
Грізні ті, що слала Смерть,
Вже любов’ю повні вщерть;
Тим же, де був шал кохання,
Вже нести відчай вмирання.
То ж заручники всі ми
Зустрічі їх в тій Корчмі:
Та чи ж відали й самі,
Що недбальством цим нас гублять:
Бо мруть юні, старі ж – люблять.
ДОРОГА ЧЕРЕЗ ЛІС
Закрили дорогу через ліс
Ще сімдесят років тому,
Дощем розмиту й вітрами биту, –
Й тепер не помітно ні в чому,
Що дорога вела через ліс:
Там дерева здіймають крони,
Діл же вдяг ризу з вересу й хмизу
Й лиш де-не-де – анемони.
Тільки сторож іще пам’ятає,
Що там, де борсука гулькне ніс,
Де горлиця із гнізда злітає,
Була колись дорога через ліс.
Та коли ти ввійдеш в цей ліс,
Як сутінки на землю спадають
Й тінь прохолоди лягла на води,
Й одна одну видри окликають
(Людьми вже їм не боязний ліс,
Адже являв так рідко їх), –
Долине звук, що копит в нім перестук,
Й одягу шурхіт, і сміх,
Ніби хтось із прогулянки вертає,
Що тут народивсь він і зріс,
Тому ще й досі пам’ятає
Колишню ту дорогу через ліс.
Але нема дороги через ліс!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію