Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.02
05:58
Аби ми у снах не загрузли
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
2026.07.02
05:01
Розділ ХІІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ПАРИЖА: ТРІУМФ СИВОЇ БЕРЕГИНІ
Час летів, мов стріла. Юний лев Філіп змужнів, його грива стала густішою, а державні турботи – важчими. Франція потребувала не лише сили, а й глибокої, давньої мудрості. І тоді король покликав т
2026.07.02
04:09
Меркаптофос усіх од нього
комах виводить -
Одарка.
Не працює телефон.
Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
комах виводить -
Одарка.
Не працює телефон.
Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
2026.07.01
20:06
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
2026.07.01
19:26
Нас вабив мед, немов чаклун хвилин,
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
2026.07.01
16:40
Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
2026.07.01
12:58
Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
2026.07.01
11:29
липневий едем
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
2026.07.01
10:47
Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
2026.07.01
09:42
Розділ ХІ. ВІНЧАННЯ ПІД ПРОКЛЯТТЯМ РИМУ
Року Божого 1062-го каплиця замку Крепі потопала в напівтемряві. Світло кількох десятків воскових свічок вихоплювало з мокрої кам'яної сутіні лише вівтар та потемніле від часу розп'яття. На вулиці лютувала зл
2026.07.01
07:23
Досвітній півень заспівав
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
2026.06.30
22:20
Гермафродит: квітка, що містить як чоловічі, так і жіночі
органи; людина або тварина обох статей.]
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
ств
органи; людина або тварина обох статей.]
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
ств
2026.06.30
18:55
серпня 1692 року з дикого соснового пралісу, що біля Іскоростеня вийшов бородатий чоловік в подертій свиті на ймення Іван Коса. Брудний, нечесаний, з втомленими синіми очима. Він більше двох місяців блукав лісами, їв, що вдалося в знайти, зловити чи вполю
2026.06.30
12:52
Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.
Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.
Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
2026.06.30
10:27
дивись
бо що лишається
дивитися
через банальну дич
і смертний жах
у лиця
що не лики ангельські
не пики
бо що лишається
дивитися
через банальну дич
і смертний жах
у лиця
що не лики ангельські
не пики
2026.06.30
10:12
Розділ Х. ЛІСОВИЙ ЗАМОК КРЕПІ:
ПРИХИСТОК ЗАКОХАНИХ ВОВКІВ
Далеко на північ від Парижа, там, де вікові дуби замку Крепі вростали корінням у саму глибину галльської землі, панував зовсім інший світ. Тут не було золоченої розкоші Парижа, але був дух во
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Редьярда Кіплінга
Із Редьярда Кіплінга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Редьярда Кіплінга
ГОЛУБІ РОЗИ
Рози білі й пурпурові
Я приніс своїй любові, –
Й лиш зітхнула та в журбі,
Бо хотіла голубі.
Й не знайшов такого квіту,
Хоч обнишпорив півсвіту:
Всіх питав, кого стрічав, –
Й сміх лиш в відповідь звучав.
Як вернувсь, була зима,
Й уже милої нема:
Розам вже із Смерті рук
Рада, вмерши від розпук.
Й, може, кращі там, де тлін,
Відшука земним взамін.
А для мене – і ці гарні:
Ждати інших – спроби марні.
ПЕРША ПІСНЯ
Жінка моя це була, що вкрав я в чужого племені;
Міцно вхопив і за собою повів серед темені;
Й погоня за нами була. Почуттів ще не знав її,
Та, сміх її чуючи в тьмі, ще більш покохав її.
Довгим був шлях до своїх, чужі ж не пробачили;
Й бігли ми – але враз потік перед собою побачили.
Син Моря гнівливий, бурлить він, здіймається й піниться.
Смерті чекали ми з жахом – викрадач і його спільниця.
Й перш ніж двобою списа мого із ворожим діждалася,
Стрибнула на колоду вона, що на хвилях гойдалася;
Шкуру, що за одяг їй була, вгору здійнявши, Бога
Вітру покликала – й не забарилася допомога.
Дерево ожило (чи ж не чудо – як слово вплинуло!)
Й видрою, від берега відчаливши, полинуло;
Й хмара списів ворожих зі сплеском позаду впала;
Зачарування і страх були в мені – вона ж заспівала.
Вгору здійнявшись, пливли вже між блакиті небесної
Й рівня Богів досягли, оселі їх – тверді чудесної;
Й ні слова, ні шепоту з уст, ні з’яв, ні тіней маєва;
Й бризнуло враз із глибини світло в наростанні сяєва.
Й потім Сам Він постав перед нами, мов Сонце, в сіянні,
Творець Всеблагий – і заклякли ми в зачаруванні;
Й на відстані милі від нас гігантську, мов зводи храму,
В сіянні сліпучім явив зору нашому Світу Браму.
Від сіяння й видінь таких як було не здригнутися;
Й потім Всевишній звелів дереву назад повернутися.
Й без страху назад попливли, щоб на берег зійти, ми,
Вбивць не лякаючись наших, бо були вже святими.
Й чоловіки, що за нами гнались, і жінки, що підоспіли,
Й діти – їм кості обіцяні наші – одразу всі затремтіли;
Й мимо схилених покірно голів під вигуки вітання
Вертались ми, жриця і пророк, у відблиску світання.
РОЗ’ЯСНЕННЯ
Смерть з Амуром примирилась,
Як в Корчмі Життя з ним стрілась;
Й кинули – вже добряки –
На траву сагайдаки.
Коли ж знов у путь збирались,
Стріли їх перемішались;
Й ті, не вникши до пуття,
Де любов, а де життя,
Поспіхом зібрали їх –
Й ось від чого стільки лих!
Грізні ті, що слала Смерть,
Вже любов’ю повні вщерть;
Тим же, де був шал кохання,
Вже нести відчай вмирання.
То ж заручники всі ми
Зустрічі їх в тій Корчмі:
Та чи ж відали й самі,
Що недбальством цим нас гублять:
Бо мруть юні, старі ж – люблять.
ДОРОГА ЧЕРЕЗ ЛІС
Закрили дорогу через ліс
Ще сімдесят років тому,
Дощем розмиту й вітрами биту, –
Й тепер не помітно ні в чому,
Що дорога вела через ліс:
Там дерева здіймають крони,
Діл же вдяг ризу з вересу й хмизу
Й лиш де-не-де – анемони.
Тільки сторож іще пам’ятає,
Що там, де борсука гулькне ніс,
Де горлиця із гнізда злітає,
Була колись дорога через ліс.
Та коли ти ввійдеш в цей ліс,
Як сутінки на землю спадають
Й тінь прохолоди лягла на води,
Й одна одну видри окликають
(Людьми вже їм не боязний ліс,
Адже являв так рідко їх), –
Долине звук, що копит в нім перестук,
Й одягу шурхіт, і сміх,
Ніби хтось із прогулянки вертає,
Що тут народивсь він і зріс,
Тому ще й досі пам’ятає
Колишню ту дорогу через ліс.
Але нема дороги через ліс!
Рози білі й пурпурові
Я приніс своїй любові, –
Й лиш зітхнула та в журбі,
Бо хотіла голубі.
Й не знайшов такого квіту,
Хоч обнишпорив півсвіту:
Всіх питав, кого стрічав, –
Й сміх лиш в відповідь звучав.
Як вернувсь, була зима,
Й уже милої нема:
Розам вже із Смерті рук
Рада, вмерши від розпук.
Й, може, кращі там, де тлін,
Відшука земним взамін.
А для мене – і ці гарні:
Ждати інших – спроби марні.
ПЕРША ПІСНЯ
Жінка моя це була, що вкрав я в чужого племені;
Міцно вхопив і за собою повів серед темені;
Й погоня за нами була. Почуттів ще не знав її,
Та, сміх її чуючи в тьмі, ще більш покохав її.
Довгим був шлях до своїх, чужі ж не пробачили;
Й бігли ми – але враз потік перед собою побачили.
Син Моря гнівливий, бурлить він, здіймається й піниться.
Смерті чекали ми з жахом – викрадач і його спільниця.
Й перш ніж двобою списа мого із ворожим діждалася,
Стрибнула на колоду вона, що на хвилях гойдалася;
Шкуру, що за одяг їй була, вгору здійнявши, Бога
Вітру покликала – й не забарилася допомога.
Дерево ожило (чи ж не чудо – як слово вплинуло!)
Й видрою, від берега відчаливши, полинуло;
Й хмара списів ворожих зі сплеском позаду впала;
Зачарування і страх були в мені – вона ж заспівала.
Вгору здійнявшись, пливли вже між блакиті небесної
Й рівня Богів досягли, оселі їх – тверді чудесної;
Й ні слова, ні шепоту з уст, ні з’яв, ні тіней маєва;
Й бризнуло враз із глибини світло в наростанні сяєва.
Й потім Сам Він постав перед нами, мов Сонце, в сіянні,
Творець Всеблагий – і заклякли ми в зачаруванні;
Й на відстані милі від нас гігантську, мов зводи храму,
В сіянні сліпучім явив зору нашому Світу Браму.
Від сіяння й видінь таких як було не здригнутися;
Й потім Всевишній звелів дереву назад повернутися.
Й без страху назад попливли, щоб на берег зійти, ми,
Вбивць не лякаючись наших, бо були вже святими.
Й чоловіки, що за нами гнались, і жінки, що підоспіли,
Й діти – їм кості обіцяні наші – одразу всі затремтіли;
Й мимо схилених покірно голів під вигуки вітання
Вертались ми, жриця і пророк, у відблиску світання.
РОЗ’ЯСНЕННЯ
Смерть з Амуром примирилась,
Як в Корчмі Життя з ним стрілась;
Й кинули – вже добряки –
На траву сагайдаки.
Коли ж знов у путь збирались,
Стріли їх перемішались;
Й ті, не вникши до пуття,
Де любов, а де життя,
Поспіхом зібрали їх –
Й ось від чого стільки лих!
Грізні ті, що слала Смерть,
Вже любов’ю повні вщерть;
Тим же, де був шал кохання,
Вже нести відчай вмирання.
То ж заручники всі ми
Зустрічі їх в тій Корчмі:
Та чи ж відали й самі,
Що недбальством цим нас гублять:
Бо мруть юні, старі ж – люблять.
ДОРОГА ЧЕРЕЗ ЛІС
Закрили дорогу через ліс
Ще сімдесят років тому,
Дощем розмиту й вітрами биту, –
Й тепер не помітно ні в чому,
Що дорога вела через ліс:
Там дерева здіймають крони,
Діл же вдяг ризу з вересу й хмизу
Й лиш де-не-де – анемони.
Тільки сторож іще пам’ятає,
Що там, де борсука гулькне ніс,
Де горлиця із гнізда злітає,
Була колись дорога через ліс.
Та коли ти ввійдеш в цей ліс,
Як сутінки на землю спадають
Й тінь прохолоди лягла на води,
Й одна одну видри окликають
(Людьми вже їм не боязний ліс,
Адже являв так рідко їх), –
Долине звук, що копит в нім перестук,
Й одягу шурхіт, і сміх,
Ніби хтось із прогулянки вертає,
Що тут народивсь він і зріс,
Тому ще й досі пам’ятає
Колишню ту дорогу через ліс.
Але нема дороги через ліс!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
