Щоб публіці лиш догодити,
Поет всі сили віддає
Й у віршах, що йому, мов діти,
Життя своє розпродає.

Чи згоден з цим я – й ні, і так:
Гірку цю чару оспівав я –
То ж і її теж випивав я –
Із бідаками й сам бідак!


Бачив я, як на світанні, –
Тьмаривсь від безсоння зір –
Тара-Деві, вся в сіянні,
Пропливала серед гір.
В мерехтінні форм видіння
В тьмі неслись мені навстріч:
Землетрус то чи сп’яніння,
Судний день, кошмарна ніч?

Крізь ранкові млу й тремтіння
Бачивсь вже верблюд мені –
Ігноруючи тяжіння,
Йшов по стелі й по стіні.
Й зрів решітку з ним камінну,
Й п’явок сірих чув я спів,
Й мавпу, в говорі неспинну,
Що з одних сварливих слів.

На підлозі дику скачку
Влаштував червоний гном;
Говорили про гарячку
Й пить мені давали бром.
Та, як в нірку мене втиснув
Хтось до мишки, – звідав жах:
“Щоб на голову не тиснув, –
О, зніміть з будинку дах!”

Я благав, простерши руки, –
Був тут лікарем профан –
Що мене спасти від муки
Може тільки океан.
Й унизу вже хвилі плинуть
В білій піні, що мов сніг:
Трьом вдалось лиш мене вкинуть,
Бо звестися сам не міг.

В небесах, в їх блиску й громі
Я шампанським закружляв,
З шостого летів на сьоме
Й знов зворотний шлях долав;
Й лиш зоря, прибита косо,
Блимала, як все вляглось:
То ж ридав я стоголосо,
Що поправить не вдалось.

Й знов мовчання розкололось
Й дивних чисел довгий ряд
Вже диктує грізний голос, –
Й потім, збившись, невпопад
Щось на кшталт: “В її повторі
Сповіщав ти з моїх слів...”
Й місяць вже не там, де зорі, –
В голові моїй висів.

Й від сліпця, що сльози в горі
Лив і їх не витирав,
Градом сипались докори –
Нащо місяця я вкрав.
Й коли все в мені тремтіло,
Свист долинув з далини
Й шлях мені загородило
Чорне Місто Сатани.

Я тікав – мій біг роками
Із останніх сил тривав,
Морок же в віконній рамі
Зрушить з місця не давав.
Наростав шум – урагану
Ревом мертвого б збудив
Й затихав потім до стану,
Що в гудінні проводів.

Й потім в тиші, що запала,
Зірка блимала одна,
Кпилась з мене, глузувала
Й кликала сестер вона.
Ті ж, без тіні бузувірства,
Ждали, хто б мені поміг, –
Та від Всесвіту презирства
Врятуватись я не міг.

Й радість враз серед розпуки,
Як світанок днем вже став;
Зрозумів – скінчились муки,
Й Богу я молитву слав.
Всіх страждань моїх в ній вияв –
Й плакав я, немов дитя.
Й вітер вранішній навіяв
Сну блаженне забуття.


La Nuite Blanche (фр.) – безсонна ніч.
Тара-Деві – одне з імен дружини бога Шиви – третього (разом з Вішну і Брахмою) із головних індійських богів.