Селянин у Гімалаях як ведмедя б раптом стрів,
Закричав би, щоб злякати, й той від страху б затремтів;
Та з ведмедицею стрівшись, у ту ж мить вже був би мрець,
Бо, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Як відчує самець кобри, що десь близько чоловік,
Він одразу, щоб не стрітись, відповзає швидко вбік;
Подруга ж його до жертви поспішає навпростець,
Бо, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Й коли дикунів-індіанців наші єзуїти-батьки
Навертали в свою віру, їх найбільше страшили жінки;
Й не від воїнів, а їх подруг дужчав трепет сердець,
Бо, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Не злічить мук чоловічих після того, як збагнуть,
Що дарунок Бога – жінку – дарувальцю не вернуть;
Потай лиш зітхнуть, зустрівшись, як вривається терпець,
Що, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Чоловік – хай, наче ангел, лагідний чи злий, мов біс –
Прагне завжди домовляться, згоден йти на компроміс;
Й дуже рідко, коли б швидко глузд втрачав і шаленів,
В неочікуваних діях виявляючи свій гнів.

Нерозсудливість чи страх це – все ж вони керують ним,
Щоб знайти порозуміння навіть з ворогом своїм;
Радість вроджена втиша гнів, жаль і сумнів до довір
Спонукають і до бійки не доводять статей спір.

Жінка ж, що йому Господь дав, лиш єдину має ціль
Й лиш одне довести прагне, не жаліючи зусиль:
Щоб невдовзі поколінням їхнім не настав кінець –
То ж, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Їй, життя нове у муках даючи, чи ж брати варт
До уваги жаль чи сумнів, аргумент будь то чи жарт;
Здатність суто чоловіча – потраплять в оман полон,
А вона в житті цім інший, свій лиш, втілює Закон!

Й лиш у цім її величчя, таїна вся, чари й суть:
Матір’ю для Дитинчати й Другу Подругою буть;
Як Дитя ж і Друг відсутні й прагне іншого – усе ж
Відчуття її, як жінки, залишається таке ж.

З упередженнями в шлюбі, як нема міцніших уз,
Їй за діток її сварки – зблідне, й хто не боягуз,
Бо у спорі з нею стріне злобу дику пристрастей –
Це ось так воює самка в ній за Друга і Дітей.

Звинувачення й образи – лап ведмедиці то струс;
Мова, сповнена зневаги – змії-кобри це укус;
Й нерв за нервом оголяє, так що вже немилий світ –
Їй на муки ти дістався, мов індіанкам єзуїт.

І тоді, як малодушний чоловік збира в гурт свій
Більш відважних на пораду – там немає місця їй;
І коли благально руки грішні він здійма щомить,
Щоб Господню милість мати – жінці те не зрозуміть.

Й знає чоловік, що жінку Бог послав йому у дар,
Щоб лиш радницею бути, а не брати в рабство чар;
Й знає теж вона, й повчає (тут інстинкт уже – знавець),
Що, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.