Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Хатинка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хатинка
Бабусина хатинка, де пройшло моє раннє дитинство, була дуже маленькою. Тепер такі споруди називають літніми кухнями. Під низенькою стелею, посередині, проходив сволок – товстий дерев’яний брус, на якому кріпилась дитяча колиска, а на великих цвяхах був розвішаний верхній одяг. Білизна та хустки зберігалися у старій скрині, що стояла у кутку. На ній спав мій старший братик. Два молодші бабусині сини якраз служили в Армії.
Одне невеличке віконце виходило у садок, друге – у двір, а з малесенького, вмазаного у стінку на печі, видно було город і сусідню вуличку, де мама поволі зводила для нас нову хату.
Піч займала майже чверть усього житла, та бабуся надзвичайно тішилася тією хатиною і піччю, де вона спала на теплій лежанці, вигріваючи свої хворі суглоби.
Часто згадували, як сутужно та незатишно жилося їм ще недавно у вологій, холодній воєнній землянці. Відступаючи, німці спалили майже всі хати на нашому кутку, який так і звався: Зелений Кут.
Пам’ятаю гостре почуття голоду, а в печі варилася у чугунці та смачно пахла картопля.
-Бабусю, дай картоплинку! , - жалібно просила я.
І вже тоді мені неприємно і важко було щось просити. Моя сувора бабуся відповіла:
-Почекай! Ось прийде скоро мама, може, принесе хлібця, тоді поїмо!
А мама усе не приходила і я, плачучи, заснула, а коло під вечір мене розбудили поїсти, я вже не хотіла.
Тільки окрайчик сірого запашного хліба – подарунок «від зайчика» затиснула в долоньці і так заснула…
Зате, здається, більше ніколи у житті я нічого ні в кого не просила.
Взагалі, мене важко було заманити додому, щоб поїсти ту сіру затірку – суп з картоплею та шматочками дрібно розтертого тіста… Мені більше подобалося гамувати голод усіляким «підніжним» кормом, як то, солодкими корінцями річного очерету , калачиками, чи клеєм, що янтарем виступав на вишневих стовбурах. А коли наступало літо і починали дозрівати різні фрукти, то проблеми з їжею для мене зовсім не існувало.
Тільки, коли сідало сонце, заливаючи рожевим кольором пів неба, я сама поспішала додому, бо любила ті вечори, коли до нашої тісної хатинки сходилися сусідки.
Моя бабуся Лєна, так її усі звали, сідала сукати
пряжу. З мішка вона діставала чималий жмут овечої вовни, що гостро пахла худобою і накладала на великий
дерев’яний гребінь, який відразу ставав схожим на чорну, чи білу, кудлату бороду. Потім, трьома пальцями правої руки розтягувала і скручувала вовну у товстеньку нитку, яку вправно накручувала лівою рукою на вертке, також дерев’яне веретено. Бабуся і мама були знані рукодільниці. Вони уміли виготовляти чимало корисних і гарних речей.
Наприклад, розпускаючи на нитки білі німецькі мішки із-під продуктів, покинуті у великій кількості окупантами, вони плели гачками тонкі, вишукані, візерунчаті шалі для наших модниць. Вишивали хрестиком і гладдю сорочки, рушники, картини. В’язали тонке мереживо, вовняні рукавиці, шкарпетки. Кроїли і шили вручну сукні, блузи, спідниці. Нам із братиком мама сама перешивала пальтечка із чиєїсь старої шинелі, шила навіть гарнесенькі капці та валяночки.
А цими літніми вечорами при мерехтливому світлі каганця мама читала вголос товсту, добряче потріпану у життєвих перипетіях книгу, яких було чимало у бабусі на горищі.
Жінки зачаровано слухали, як ото тепер дивляться серіали. То були захоплюючі пригодницькі та любовні романи. Мені наказували спати і я слухняно закривала очі, але слухала майже не дихаючи, все до кінця. Коли сусідки розходилися по домівках, я і тоді ще довго не могла заснути під враженням почутого.
Бабуся помічала це і присівши біля мене, починала тихо розповідати якусь, щовечора іншу, казку.
Мені здається, що вона сама складала ті казки, бо ніде потім я не зустрічала таких у літературі.
І нарешті сон долав мою цікавість…
2016
Одне невеличке віконце виходило у садок, друге – у двір, а з малесенького, вмазаного у стінку на печі, видно було город і сусідню вуличку, де мама поволі зводила для нас нову хату.
Піч займала майже чверть усього житла, та бабуся надзвичайно тішилася тією хатиною і піччю, де вона спала на теплій лежанці, вигріваючи свої хворі суглоби.
Часто згадували, як сутужно та незатишно жилося їм ще недавно у вологій, холодній воєнній землянці. Відступаючи, німці спалили майже всі хати на нашому кутку, який так і звався: Зелений Кут.
Пам’ятаю гостре почуття голоду, а в печі варилася у чугунці та смачно пахла картопля.
-Бабусю, дай картоплинку! , - жалібно просила я.
І вже тоді мені неприємно і важко було щось просити. Моя сувора бабуся відповіла:
-Почекай! Ось прийде скоро мама, може, принесе хлібця, тоді поїмо!
А мама усе не приходила і я, плачучи, заснула, а коло під вечір мене розбудили поїсти, я вже не хотіла.
Тільки окрайчик сірого запашного хліба – подарунок «від зайчика» затиснула в долоньці і так заснула…
Зате, здається, більше ніколи у житті я нічого ні в кого не просила.
Взагалі, мене важко було заманити додому, щоб поїсти ту сіру затірку – суп з картоплею та шматочками дрібно розтертого тіста… Мені більше подобалося гамувати голод усіляким «підніжним» кормом, як то, солодкими корінцями річного очерету , калачиками, чи клеєм, що янтарем виступав на вишневих стовбурах. А коли наступало літо і починали дозрівати різні фрукти, то проблеми з їжею для мене зовсім не існувало.
Тільки, коли сідало сонце, заливаючи рожевим кольором пів неба, я сама поспішала додому, бо любила ті вечори, коли до нашої тісної хатинки сходилися сусідки.
Моя бабуся Лєна, так її усі звали, сідала сукати
пряжу. З мішка вона діставала чималий жмут овечої вовни, що гостро пахла худобою і накладала на великий
дерев’яний гребінь, який відразу ставав схожим на чорну, чи білу, кудлату бороду. Потім, трьома пальцями правої руки розтягувала і скручувала вовну у товстеньку нитку, яку вправно накручувала лівою рукою на вертке, також дерев’яне веретено. Бабуся і мама були знані рукодільниці. Вони уміли виготовляти чимало корисних і гарних речей.
Наприклад, розпускаючи на нитки білі німецькі мішки із-під продуктів, покинуті у великій кількості окупантами, вони плели гачками тонкі, вишукані, візерунчаті шалі для наших модниць. Вишивали хрестиком і гладдю сорочки, рушники, картини. В’язали тонке мереживо, вовняні рукавиці, шкарпетки. Кроїли і шили вручну сукні, блузи, спідниці. Нам із братиком мама сама перешивала пальтечка із чиєїсь старої шинелі, шила навіть гарнесенькі капці та валяночки.
А цими літніми вечорами при мерехтливому світлі каганця мама читала вголос товсту, добряче потріпану у життєвих перипетіях книгу, яких було чимало у бабусі на горищі.
Жінки зачаровано слухали, як ото тепер дивляться серіали. То були захоплюючі пригодницькі та любовні романи. Мені наказували спати і я слухняно закривала очі, але слухала майже не дихаючи, все до кінця. Коли сусідки розходилися по домівках, я і тоді ще довго не могла заснути під враженням почутого.
Бабуся помічала це і присівши біля мене, починала тихо розповідати якусь, щовечора іншу, казку.
Мені здається, що вона сама складала ті казки, бо ніде потім я не зустрічала таких у літературі.
І нарешті сон долав мою цікавість…
2016
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
