Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Зоєнятко
Оповідання
Зранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зоєнятко
Із циклу "Пам'яті яскраві осрови"
ОповіданняЗранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
