
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
2025.06.18
22:44
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Рожеві метел
Рожеві метел
2025.06.18
21:33
Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
2025.06.18
19:14
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2025.06.18
14:52
У цьому архіві знаходиться коментарі співробітників sub-порталу "Пиріжкарня Асорті", які були видалені одним з активних користувачів поетичного порталу "Поетичні майстерні" разом з його римованими текстами.
Коментарі свого часу сподобались, як сві
2025.06.18
05:43
Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
2025.06.17
22:00
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
2025.06.17
21:33
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Золотавий ла
Золотавий ла
2025.06.17
21:28
Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
2025.06.17
05:03
Посередині болота
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
2025.04.25
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Окремі вірші зарубіжних поетів
Вільям Нокс Тлінність
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вільям Нокс Тлінність
О смертний, чому ти не зрікся гордині?
Як слід метеора, як мла в неба сині,
Як блискавки спалах, як піна від хвилі,
Спішиш від життя до спочинку в могилі.
Те листя, що з дуба й верби облітає,
Змішавшись на вітрі, внизу дотліває;
Високий чи низький, старий чи юнак –
Лежати в землі будуть разом однак.
Дитина, що матір шанує і любить,
І мати що пестить дитину й голубить,
І батько, що він їм обом за опору,
Лежатимуть поряд в призначену пору.
Вродливиця юна, мов квітка в росі,
На мить лиш розквітла й там зараз, де всі,
Хто нею захоплювавсь; там, де й жених –
Із пам’яті стерся вже й спомин про них.
Рука самодержця зі скіпетром в ній,
Священника тім’я у митрі сяйній,
І серце сміливця, і вченого око
Уже дотлівають в землі десь глибоко.
Сіяч-селянин, він же жнець, плугатар,
Й пастух – повелитель черід і отар,
Й жебрак, що лиш хліб їсть, та й то не завжди, –
Зів’януть вони, мов трава в холоди.
Святих, що сподобились радостей вишніх,
І грішних, що вперті в провинах колишніх,
Дурних і розумних, в добрі хто і в злі, –
Зітлівши, змішаються кості в землі.
Так юрми йдуть геть – щоб новим квітам квітнуть,
Повинні торішні зів’яти і зникнуть;
Так юрми приходять – щоб те повторити,
Про що уже кожний втомивсь говорити.
Бо ми з тої ж плоті, що й наші батьки,
Подібні до їхніх і наші думки;
Те ж сонце нас гріє, ту ж воду п’ємо,
Тим шляхом, що йшли вони, ми вже йдемо.
Що зріли вони, те і в наших очах;
В нас той же, що в них перед смертю був, страх;
Теж прагнемо жити хоч пару б ще літ;
Життя ж швидкоплинне, як пташки проліт.
Любили вони – та любов де вже та,
Вони зневажали – та змовкли уста,
Тужили – та горе забулось вві сні,
Сміялись – їх сміх вже не чутний мені.
Вже мертві, ах, мертві вони! Я – живу
І мну, що росте із їх праху, траву.
Спочинок на мить лиш – земна ця домівка
Всім тим, що судилась їм вічна мандрівка.
Надія і відчай, мовчанка і спів
Злились воєдино в потоці часів;
Усмішка і сльози, жара літня й сніг
За хвилею хвиля свій здійснюють біг.
Лиш ока змиг, видих і вдих в круговерті
Від шалу життя до німотності смерті;
Від сяйва в палаці до тьми в домовині –
О смертний, чому ти не зрікся гордині?
WILLIAM KNOX
MORTALITY
(Job, iii. Ecclesiastes, i.)
O why should the spirit of mortal be proud!
Like a fast flitting meteor, a fast flying cloud,
A flash of the lightning, a break of the wave --
He passes from life to his rest in the grave.
The leaves of the oak and the willows shall fade,
Be scattered around, and together be laid;
And the young and the old, and the low and the high,
Shall moulder to dust, and together shall lie.
The child that a mother attended and loved,
The mother that infant's affection that proved,
The husband that mother and infant that blest**,
Each -- all are away to their dwelling of rest.
The maid on whose cheek, on whose brow, in whose eye,
Shone beauty and pleasure -- her triumphs are by:
And the memory of those that beloved her and praised,
Are alike from the minds of the living erased.
The hand of the king that the sceptre hath borne,
The brow of the priest that the mitre hath worn,
The eye of the sage, and the heart of the brave,
Are hidden and lost in the depths of the grave.
The peasant whose lot was to sow and to reap,
The herdsman who climbed with his goats to the steep,
The beggar that wandered in search of his bread,
Have faded away like the grass that we tread.
The saint that enjoyed the communion of Heaven,
The sinner that dared to remain unforgiven,
The wise and the foolish, the guilty and just,
Have quietly mingled their bones in the dust.
So the multitude goes -- like the flower and the weed
That wither away to let others succeed;
So the multitude comes -- even those we behold,
To repeat every tale that hath often been told.
For we are the same things that our fathers have been,
We see the same sights that our fathers have seen,
We drink the same stream, and we feel the same sun,
And we run the same course that our fathers have run.
The thoughts we are thinking our fathers would think,
From the death we are shrinking from they too would shrink,
To the life we are clinging to they too would cling --
But it speeds from the earth like a bird on the wing.
They loved -- but their story we cannot unfold;
They scorned -- but the heart of the haughty is cold;
They grieved -- but no wail from their slumbers may come;
They joyed -- but the voice of their gladness is dumb.
They died -- ay, they died! and we, things that are now,
Who walk on the turf that lies over their brow,
Who make in their dwellings a transient abode,
Meet the change they met on their pilgrimage road.
Yea, hope and despondence, and pleasure and pain,
Are mingled together like sunshine and rain;
And the smile and the tear, and the song and the dirge,
Still follow each other like surge upon surge.
'Tis the twink of an eye, 'tis the draught of a breath,
From the blossom of health to the paleness of death,
From the gilded saloon to the bier and the shroud --
O why should the spirit of mortal be proud!
Як слід метеора, як мла в неба сині,
Як блискавки спалах, як піна від хвилі,
Спішиш від життя до спочинку в могилі.
Те листя, що з дуба й верби облітає,
Змішавшись на вітрі, внизу дотліває;
Високий чи низький, старий чи юнак –
Лежати в землі будуть разом однак.
Дитина, що матір шанує і любить,
І мати що пестить дитину й голубить,
І батько, що він їм обом за опору,
Лежатимуть поряд в призначену пору.
Вродливиця юна, мов квітка в росі,
На мить лиш розквітла й там зараз, де всі,
Хто нею захоплювавсь; там, де й жених –
Із пам’яті стерся вже й спомин про них.
Рука самодержця зі скіпетром в ній,
Священника тім’я у митрі сяйній,
І серце сміливця, і вченого око
Уже дотлівають в землі десь глибоко.
Сіяч-селянин, він же жнець, плугатар,
Й пастух – повелитель черід і отар,
Й жебрак, що лиш хліб їсть, та й то не завжди, –
Зів’януть вони, мов трава в холоди.
Святих, що сподобились радостей вишніх,
І грішних, що вперті в провинах колишніх,
Дурних і розумних, в добрі хто і в злі, –
Зітлівши, змішаються кості в землі.
Так юрми йдуть геть – щоб новим квітам квітнуть,
Повинні торішні зів’яти і зникнуть;
Так юрми приходять – щоб те повторити,
Про що уже кожний втомивсь говорити.
Бо ми з тої ж плоті, що й наші батьки,
Подібні до їхніх і наші думки;
Те ж сонце нас гріє, ту ж воду п’ємо,
Тим шляхом, що йшли вони, ми вже йдемо.
Що зріли вони, те і в наших очах;
В нас той же, що в них перед смертю був, страх;
Теж прагнемо жити хоч пару б ще літ;
Життя ж швидкоплинне, як пташки проліт.
Любили вони – та любов де вже та,
Вони зневажали – та змовкли уста,
Тужили – та горе забулось вві сні,
Сміялись – їх сміх вже не чутний мені.
Вже мертві, ах, мертві вони! Я – живу
І мну, що росте із їх праху, траву.
Спочинок на мить лиш – земна ця домівка
Всім тим, що судилась їм вічна мандрівка.
Надія і відчай, мовчанка і спів
Злились воєдино в потоці часів;
Усмішка і сльози, жара літня й сніг
За хвилею хвиля свій здійснюють біг.
Лиш ока змиг, видих і вдих в круговерті
Від шалу життя до німотності смерті;
Від сяйва в палаці до тьми в домовині –
О смертний, чому ти не зрікся гордині?
WILLIAM KNOX
MORTALITY
(Job, iii. Ecclesiastes, i.)
O why should the spirit of mortal be proud!
Like a fast flitting meteor, a fast flying cloud,
A flash of the lightning, a break of the wave --
He passes from life to his rest in the grave.
The leaves of the oak and the willows shall fade,
Be scattered around, and together be laid;
And the young and the old, and the low and the high,
Shall moulder to dust, and together shall lie.
The child that a mother attended and loved,
The mother that infant's affection that proved,
The husband that mother and infant that blest**,
Each -- all are away to their dwelling of rest.
The maid on whose cheek, on whose brow, in whose eye,
Shone beauty and pleasure -- her triumphs are by:
And the memory of those that beloved her and praised,
Are alike from the minds of the living erased.
The hand of the king that the sceptre hath borne,
The brow of the priest that the mitre hath worn,
The eye of the sage, and the heart of the brave,
Are hidden and lost in the depths of the grave.
The peasant whose lot was to sow and to reap,
The herdsman who climbed with his goats to the steep,
The beggar that wandered in search of his bread,
Have faded away like the grass that we tread.
The saint that enjoyed the communion of Heaven,
The sinner that dared to remain unforgiven,
The wise and the foolish, the guilty and just,
Have quietly mingled their bones in the dust.
So the multitude goes -- like the flower and the weed
That wither away to let others succeed;
So the multitude comes -- even those we behold,
To repeat every tale that hath often been told.
For we are the same things that our fathers have been,
We see the same sights that our fathers have seen,
We drink the same stream, and we feel the same sun,
And we run the same course that our fathers have run.
The thoughts we are thinking our fathers would think,
From the death we are shrinking from they too would shrink,
To the life we are clinging to they too would cling --
But it speeds from the earth like a bird on the wing.
They loved -- but their story we cannot unfold;
They scorned -- but the heart of the haughty is cold;
They grieved -- but no wail from their slumbers may come;
They joyed -- but the voice of their gladness is dumb.
They died -- ay, they died! and we, things that are now,
Who walk on the turf that lies over their brow,
Who make in their dwellings a transient abode,
Meet the change they met on their pilgrimage road.
Yea, hope and despondence, and pleasure and pain,
Are mingled together like sunshine and rain;
And the smile and the tear, and the song and the dirge,
Still follow each other like surge upon surge.
'Tis the twink of an eye, 'tis the draught of a breath,
From the blossom of health to the paleness of death,
From the gilded saloon to the bier and the shroud --
O why should the spirit of mortal be proud!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію