НОША БІЛИХ ЛЮДЕЙ

Прийми Людей Білих ношу
Й синів своїх пошли
В вигнання, щоб твоїм же
Служити бранцям могли;
Щоб з дикунів, тобою
Підкорених, людей
Виховували: з напів-
Чортів – напівдітей.

Бери ж Людей Білих ношу,
З терпінням її неси,
Й глухий будь до зневаги,
І почестей не проси;
І не лінуйсь повторити,
Хай навіть і сто раз, –
Щоб кожному на благо
Був з уст твоїх наказ.

Візьми ж Людей Білих ношу:
Страждань не споглядай,
А нагодуй голодних
І хворим зцілення дай.
Й коли мета вже близько –
Пильнуй і май терпець,
Бо лінь поганська й дурість
Зведуть все нанівець.

Здійми ж Людей Білих ношу –
Та це не царський трон,
А праця підневільна
Й долання перепон.
Порти й шляхи збудуєш
Нащадкам – не собі,
А сам в цю землю ляжеш,
Згорівши в боротьбі.

Неси ж Людей Білих ношу –
Й подяк не злічить тобі:
Від зверхників – зневаги,
Від підданців – злоби.
Й винитимуть, що до світла
Ти вів юрбу дарма:
“Дай рабство знов – миліша
Єгипетська нам тьма!”

Терпи ж Людей Білих ношу –
Не гнись і не задкуй
Й розмовами про Волю
Безсилля не маскуй,
Бо крик твій будь чи шепіт,
Й в них – схвалення чи гнів:
По цім узнають тубільці
Тебе і твоїх богів.

Твій Хрест – Людей Білих ноша:
Й забудь дитячі сни
Про подвиги і славу
В дні мирні й на війні.
В глуху й безвісну пору
Верши тяжкий свій труд,
Щоб, їм у доблесті рівним,
Стать з рівними на суд!

ПРЕЛЮД
(До “Департаментських пісеньок”)

Я з тобою ділив хліб і сіль,
Твою воду я пив і вино
Й коли ти помирав, пульс і мій завмирав –
Я й твоїм жив життям заодно.

Почуття, що свою душу їм
Я відкрив, знов тобі віддаю
І веселі, й сумні, ще незнані мені,
Тих сердець, що в далекім краю.

Я писав те, що з нами було
У житті, – й щоб людей звеселить,
Усе зводив на жарт; та як пройде азарт,
Ти збагни, що за жартом стоїть.

* * *
Коли Гомера дзвеніла ліра,
Він чув пісні про землі й моря,
Й коли вважав – якась із них щира,
То переймав, – так само, як я.

Дівки базарні і риболови,
Пастухи й матроси – не нові,
На лад новий лиш – слухали знову,
Й пісні сприймали, – так само, як ви.

Він розумів – вони це збагнули.
Й не дорікнув чимсь ніхто з юрми,
Лиш на прощання йому підморгнули,
Й він підморгнув, – так само, як ми.