
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.06.08
08:52
Пригнічений, утомлений, побитий
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знемі
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знемі
2023.06.08
06:08
Знімаю перед Музою кашкет,
доземно б’ю чолом їй віншування,
сьогодні кожен другий в нас поет,
як не поет, то майстер віршування.
А мій Пегас комизиться – лошак,
горбаті рими вибива копитом,
що напишу не те йому й не так,
сную серед поетів паразитом
доземно б’ю чолом їй віншування,
сьогодні кожен другий в нас поет,
як не поет, то майстер віршування.
А мій Пегас комизиться – лошак,
горбаті рими вибива копитом,
що напишу не те йому й не так,
сную серед поетів паразитом
2023.06.07
19:54
Ні любка, ні теща –
приснилося дещо
таке, що і вірш не умістить всього:
спливло з давноліття
як дід в позасвіття
відходив до Бога у царство Його:
Було тихо й парко,
приснилося дещо
таке, що і вірш не умістить всього:
спливло з давноліття
як дід в позасвіття
відходив до Бога у царство Його:
Було тихо й парко,
2023.06.07
12:13
Лампа сгорела насмерть.
Иссяк источник вольфрама.
Улыбнись в темноте.
Не вижу.
Глупость.
Несколько раз повторяется.
2.
Иссяк источник вольфрама.
Улыбнись в темноте.
Не вижу.
Глупость.
Несколько раз повторяется.
2.
2023.06.07
10:58
Під прямим кутом наші лінії
перетнулися випадково,
ну а може не випадково,
а навмисно – не знаю я.
Я дивився у небо синє,
ти дивилася на вітрини.
Нескладних думок лімузини
перетнулися випадково,
ну а може не випадково,
а навмисно – не знаю я.
Я дивився у небо синє,
ти дивилася на вітрини.
Нескладних думок лімузини
2023.06.07
10:50
По закінченні філфаку Київського університету мою дипломну працю за рекомендацією Лідії Булаховської, доньки славнозвісного мовознавця, взяли в збірник наукових статей і запропонували стати аспірантом Інституту літератури.
Через деякий час завідуючий
2023.06.07
06:15
Ой, буде лихо, буде лихо і вам,
росіяни!
Сказано: «Воздасться усім по ділах!» –
окаянні.
З часом змінює навіть найтяжчий гріх –
прозріння.
Та небо трощитиме дітей твоїх
об каміння.
росіяни!
Сказано: «Воздасться усім по ділах!» –
окаянні.
З часом змінює навіть найтяжчий гріх –
прозріння.
Та небо трощитиме дітей твоїх
об каміння.
2023.06.07
05:11
Це нарешті сталось –
Більш нема стремлінь.
Чи настала старість,
Чи вітає лінь?
Певно, вдвох підкрались
Без розмов пустих
І чекати жалість
Марна річ від них.
Більш нема стремлінь.
Чи настала старість,
Чи вітає лінь?
Певно, вдвох підкрались
Без розмов пустих
І чекати жалість
Марна річ від них.
2023.06.07
01:10
Від трьох хрестів дві тіні –
то Бог-Отець у Сині.
З часів Русі понині
живем з ним в Україні.
Але не все так просто,
хтось заздрить цьому росту
Господньої країни –
Христа Русі, Вкраїни.
то Бог-Отець у Сині.
З часів Русі понині
живем з ним в Україні.
Але не все так просто,
хтось заздрить цьому росту
Господньої країни –
Христа Русі, Вкраїни.
2023.06.06
21:46
Після дамби їм буде амба...
Молитва за росію.
Відкрий ,Боже ,очі незрячим,
Ідола вщент розтрощи.
Щоби народ той побачив
Скільки він зла натворив
Молитва за росію.
Відкрий ,Боже ,очі незрячим,
Ідола вщент розтрощи.
Щоби народ той побачив
Скільки він зла натворив
2023.06.06
09:37
Чому так завжди стається?
Чому все зникає
непомітно і безболісно?
Не залишає навіть сліду
у пошрамованій пам'яті.
Їй не властиві почуття
провини і безсилля.
Чому все зникає
непомітно і безболісно?
Не залишає навіть сліду
у пошрамованій пам'яті.
Їй не властиві почуття
провини і безсилля.
2023.06.06
04:59
Сходить сонце над світом,
День новий настає, –
Зачароване літом,
Б’ється серце моє.
І в душі неспокійній
Тільки світло й тепло, –
Все лихе безнадійно
Звідтіля відійшло.
День новий настає, –
Зачароване літом,
Б’ється серце моє.
І в душі неспокійній
Тільки світло й тепло, –
Все лихе безнадійно
Звідтіля відійшло.
2023.06.05
20:55
Із Д.Мінаєва
Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
давайте чесно, ми ж не діти!
Дивуюсь я на те завжди:
Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
давайте чесно, ми ж не діти!
Дивуюсь я на те завжди:
2023.06.05
19:31
– Кто-кто? – переспросил я, так как просто не мог поверить тому, что услышал в ответ на вопрос: “Кто же твой герой?”
– Да, Бин Ладен.
– Но почему именно он, а не..?
– А не Лумумбы, Манделы... А потому, что не они, а он унизил саму Америку...
– Но ком
2023.06.05
15:50
Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.
Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.
Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
2023.06.05
15:48
Найбільший дарунок людині від Бога –
це воля – свобода у діях і мріях.
Він дарував нам свободу любити,
свободу творити і навіть карати,
хоча і застерігав: не вбивати, –
свободу змінити себе і здолати
усе, що в душі будяком проростає.
Почути, побачи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...це воля – свобода у діях і мріях.
Він дарував нам свободу любити,
свободу творити і навіть карати,
хоча і застерігав: не вбивати, –
свободу змінити себе і здолати
усе, що в душі будяком проростає.
Почути, побачи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.05.29
2023.04.06
2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.18
2023.02.06
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Для чого все було?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Для чого все було?
(монолог жінки у поїзді)
Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеного кохання до кожного з них, а тепер я вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич...Тепер мені вже дивно, що я колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж кохати і страждати. Я ходила у тумані власного болю. Але кого я кохала?
Я не можу виразно пригадати жодного. Коли я читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (я тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), я не можу пригадати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у пам’яті, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років назад, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.
І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала—ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів... Для чого тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?
Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через зрадливих чоловіків своїх. Тепер вони приходять додому із дач або городів, в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства»--причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ—світ обов’язків і усього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті—вони й самі забули, де...
Я пам’ятаю обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після здачі останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко—дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться твоя власна купка попелу. Не всім це вдається...
І знову я думаю:для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми любили, були негідні нашої любові. Хто гідний, хто негідний—кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання—трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвихідності почуття до того(тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно-яскраві кольори, нестерпно-гарячі бажання, і під корою звичайності—збурений шал стихій...
О, я не жалію за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш з повітря хвилюючі образи, наповнюєш чеканням кожну мить—навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній, кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого-б-не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузкість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.
Проходить час, і ми, колишні подруги, повертаємось із своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємось із винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні-- із купкою попелу у кожної в душі (подробиці нецікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще—із дорослими дітьми.
Чи не для цього все було?
Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеного кохання до кожного з них, а тепер я вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич...Тепер мені вже дивно, що я колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж кохати і страждати. Я ходила у тумані власного болю. Але кого я кохала?
Я не можу виразно пригадати жодного. Коли я читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (я тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), я не можу пригадати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у пам’яті, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років назад, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.
І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала—ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів... Для чого тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?
Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через зрадливих чоловіків своїх. Тепер вони приходять додому із дач або городів, в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства»--причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ—світ обов’язків і усього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті—вони й самі забули, де...
Я пам’ятаю обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після здачі останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко—дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться твоя власна купка попелу. Не всім це вдається...
І знову я думаю:для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми любили, були негідні нашої любові. Хто гідний, хто негідний—кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання—трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвихідності почуття до того(тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно-яскраві кольори, нестерпно-гарячі бажання, і під корою звичайності—збурений шал стихій...
О, я не жалію за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш з повітря хвилюючі образи, наповнюєш чеканням кожну мить—навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній, кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого-б-не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузкість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.
Проходить час, і ми, колишні подруги, повертаємось із своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємось із винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні-- із купкою попелу у кожної в душі (подробиці нецікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще—із дорослими дітьми.
Чи не для цього все було?
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію