
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.29
22:36
Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
2025.08.29
17:35
Дід Василь перебирав важкі стиглі качани кукурудзи, які перед тим щойно позривав на полі, здирав з них зелену листяну шкіру, обтинав жовті бороди і сортував на три великих полив’яних миски:
- То для онучків, то на продаж, а то для хрума.
Кукурудзу нин
2025.08.29
05:46
Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
2025.08.28
22:01
Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
2025.08.28
21:43
Із Бориса Заходера
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
2025.08.28
19:27
Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
2025.08.28
06:17
Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
2025.08.28
00:54
Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
2025.08.27
21:20
Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
2025.08.27
17:23
Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
2025.08.27
11:40
Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
2025.08.27
09:15
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
2025.08.26
21:33
Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
2025.08.26
11:52
Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
2025.08.26
05:38
Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Для чого все було?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Для чого все було?
(монолог жінки у поїзді)
Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеного кохання до кожного з них, а тепер я вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич...Тепер мені вже дивно, що я колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж кохати і страждати. Я ходила у тумані власного болю. Але кого я кохала?
Я не можу виразно пригадати жодного. Коли я читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (я тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), я не можу пригадати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у пам’яті, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років назад, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.
І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала—ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів... Для чого тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?
Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через зрадливих чоловіків своїх. Тепер вони приходять додому із дач або городів, в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства»--причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ—світ обов’язків і усього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті—вони й самі забули, де...
Я пам’ятаю обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після здачі останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко—дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться твоя власна купка попелу. Не всім це вдається...
І знову я думаю:для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми любили, були негідні нашої любові. Хто гідний, хто негідний—кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання—трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвихідності почуття до того(тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно-яскраві кольори, нестерпно-гарячі бажання, і під корою звичайності—збурений шал стихій...
О, я не жалію за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш з повітря хвилюючі образи, наповнюєш чеканням кожну мить—навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній, кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого-б-не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузкість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.
Проходить час, і ми, колишні подруги, повертаємось із своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємось із винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні-- із купкою попелу у кожної в душі (подробиці нецікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще—із дорослими дітьми.
Чи не для цього все було?
Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеного кохання до кожного з них, а тепер я вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич...Тепер мені вже дивно, що я колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж кохати і страждати. Я ходила у тумані власного болю. Але кого я кохала?
Я не можу виразно пригадати жодного. Коли я читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (я тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), я не можу пригадати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у пам’яті, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років назад, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.
І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала—ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів... Для чого тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?
Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через зрадливих чоловіків своїх. Тепер вони приходять додому із дач або городів, в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства»--причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ—світ обов’язків і усього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті—вони й самі забули, де...
Я пам’ятаю обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після здачі останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко—дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться твоя власна купка попелу. Не всім це вдається...
І знову я думаю:для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми любили, були негідні нашої любові. Хто гідний, хто негідний—кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання—трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвихідності почуття до того(тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно-яскраві кольори, нестерпно-гарячі бажання, і під корою звичайності—збурений шал стихій...
О, я не жалію за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш з повітря хвилюючі образи, наповнюєш чеканням кожну мить—навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній, кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого-б-не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузкість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.
Проходить час, і ми, колишні подруги, повертаємось із своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємось із винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні-- із купкою попелу у кожної в душі (подробиці нецікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще—із дорослими дітьми.
Чи не для цього все було?
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію