( із старого щоденника радянських часів)
Він звернувся до мене, коли я виходила з вагону метро. Здається, він запитав мене, куди я так поспішаю. Пора була пізня, на пероні майже нікого не було. Не відповісти було неввічливо. Тим більше, що він... Молодий, гарний, чорнявий, він ішов на двох милицях, із зусиллям підтягуючи неживі, стулені разом ноги. Дивитись на нього було боляче. Нам виявилось по дорозі, і ми пішли разом—надто-надто повільно. Мені хотілося бігти вперед, але я стримувала крок, тому що не могла залишити його самого. Ми йшли нічними вулицями Подолу, і він роповідав мені про себе. Здається, він хотів говорити без упину, або тільки зустріч наша не закінчилась.
У дитинстві він переніс поліомієліт, що й спричинило параліч ніг. Це вже було трагічно саме по собі, але в його житті було щось страшніше. Батько його був узбек, мати--росіянка. Полум’яна комсомолка, вона переїхала в Узбекистан, і, очевидно, натхненна передовими ідеями боротьби із реакційними пережитками, за жіноче рівноправ’я, недооцінила силу місцевих звичаїв та заборон і в результаті була застрелена власним чоловіком. Цього для мене було забагато. Я вперше зустрілась із таким згустком трагедій в житті однієї людини і навіть не стала розпитувати, що було далі і як він опинився у Києві. Мені просто хотілось втекти. Він попросив у мене номер телефону, і я не в змозі була йому відмовити.
Якщо я й згадувала про цю зустріч, то як про щось напівреальне, із фільму жахів, і всім серцем бажала, щоб він ніколи мені не подзвонив. Та він подзвонив. Він запросив мене у Будинок кіно на прем’єру якогось фільму (у нього був абонемент чи ще якась рідкісна можливість доступу до прем’єр), і я, як не намагалась, не могла знайти приводу відмовитись. Якось це виглядало би не по-людськи.
На той час я працювала у лікарні, де серед пацієнтів було багато молодих інвалідів. Серед них були ті, хто перебував у стаціонарі, на реабілітації, місяцями. Часто, вискакуючи на обідню перерву, я бачила дівчат в інвалідних кріслах, які виїжджали на вулицю. Їхня краса вражала мене. По-королівськи статечні, із вміло нанесеним макіяжем, із пишним, гарно укладеним волоссям, вони їхали поміж людьми—невидимі... Їх обминали, не глянувши. Очі пересічного перехожого ледь фіксували обриси інвалідного крісла, тіло його автоматично робило запобігливе півколо, щоб не зіткнутись, і він біг далі у своїх справах, ні разу не ковзнувши очима по обличчю тієї, яка рухалась йому назустріч, обертаючи громіздкі колеса. Я знала, скільки часу проводили ці дівчата у палаті перед своїм «виїздом», продумуючи кожну деталь свого вигляду, скільки обговорень із подругами йшло на те, щоб, можливо, привернути чиюсь увагу і якимось чудом піймати за хвіст міфічного птаха не доступного їм щастя... І в той час, як вони їхали, ні на кого не дивлячись, здавалося б, зосереджені тільки на собі, серце їхнє стискалось перед кожним зустрічним, і очі їхні крадькома ще якийсь час проводжали його—чи не затримається його погляд, чи не обернеться він, чи не заговорить із нею? Більш люблячих, вірних і мудрих жінок, ніж вони, годі було б знайти, і як же мало шансів у них було на те, що хтось їх оцінить!
Мій знайомий чекав мене біля Будинку кіно. Він ледве стримував свою радість. Ми повільно йшли до своїх місць ((він рвучко ставив перед собою милиці і напруженим зусиллям виносив вперед ноги), і краєм ока я бачила, як усі голови повертались у наш бік. Я чула, як розмови переривались на пів-слові і западала багатозначна мовчанка. Найгірше було у перерві, коли ми пішли в буфет. Він, звичайно, мав право на обслуговуваня поза чергою, і з радісним поспіхом попрямував на початок черги, ведучи мене за собою, ніби намагаючись показати, що його становище не без плюсів, що воно може дати йому (і мені) певні переваги—на очах у всієї черги, яка повинна стояти й чекати, доки він замовляє дві порції солоного арахісу—для себе й своєї дами. Десятки поглядів були спрямовані на нас, сотні чужих думок—цікавих, насмішкуватих, непристойних, «знаючих»—пронизували мене, доки я мужньо, заціпенівши ізсередини, дивилась прямо перед собою, намагаючись невимушено усміхатись...
Коли мені було 15 років, до нас у гості прийшов араб із Морокко. Риси обличчя його були гарними, навіть витонченими, але він був настільки чорним, що мій молодший брат сахнувся. Він був студентом медінституту, якого моя мама вчила на практиці, за що він був їй вдячним, і, їдучи на канікули в Європу, заскочив до нас запитати, який подарунок нам звідти привезти. Району нашого він не знав, тому, коли він прощався, мама попросила мене провести його до тролейбусної зупинки. Я пам’ятаю, як ми йшли малолюдною вуличкою, і він намагався про щось зі мною говорити, але я ледве відповідала...Не знаю, чи помічав він те, що бачила я. Жінка, що йшла нам назустріч, широко розплющила очі і зупинилась обабіч, як вкопана. Вона почала шукати очима ще когось, і ось уже друга жінка зупинилась, і вони обоє значущо подивились одна на одну, похитуючи головами і ніби вирішуючи, чи сказати вголос те, що вони думають, чи ні. На протилежній стороні вулиці хтось також сповільнив крок... Я йшла, немов під перехресним обстрілом. Єдине втішало—на цій глухій, далекій від центру вуличці, було мало людей, які б також (я не сумніваюсь) зупинялись, не змовляючись, і – хто з докором, хто з обуренням-- дивилися б на мене...(Пройде багато років, і я з відчуттям пекучого сорому буду спостерігати, як спортивні фанати моєї країни будуть освистувати з трибун чорношкірих атлетів, які щойно вийшли на поле).
Яке це мало відношення до мого теперішнього перебування із випадковим знайомим-інвалідом у столичному закладі, серед безлічі молодих людей—здорових, освічених, прогресивних у багатьох питаннях, окрім...людяності? широти поглядів? Не знаю. Все ж я мала дивне відчуття, що зв’язок є.
Коли ми з ним поверталися назад, він, стоячи на ескалаторі метро на сходинку нижче від мене, поклав свою руку на мою, і, розглядаючи на ній перстень із жовтим топазом (не любила я цей перстень), сказав із почуттям, російською : «Окольцованная птица». Я промовчала.
Більше ми не зустрічались. Він чекав дзвінка від мене, але моєї мужності на це не вистачило. Її вистачило тільки на один раз, на одну зустріч. Це трохи більше, ніж у тих, хто байдуже обходив чепурних дівчат в інвалідних кріслах, це трохи більше, ніж було у мене, 15-річної, коли я з примусу йшла по вулиці з чорношкірим студентом. Більше, але чи набагато?
Я часом згадую про нього, його ненав’язливість, готовність прийняти будь-який поворот подій, ні з ким не розділений трагізм його життя, і у вухах звучить «окольцованная птица» --так мало і так неповторно.

2015