Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
2026.06.12
18:47
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
2026.06.12
13:39
Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
2026.06.12
12:40
В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
2026.06.12
09:23
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
2026.06.12
07:05
В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
2026.06.11
20:02
В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
2026.06.11
17:34
Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
2026.06.11
15:56
Коли пора іти до дна
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
2026.06.11
15:44
Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
2026.06.11
13:22
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
2026.06.11
08:10
Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
2026.06.11
07:41
Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мов
2026.06.11
06:54
верлібри дуже навіть
експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Відмінниця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відмінниця
Холодної зимової пори, мене, надзвичайно хворобливу дитину, майже не випускали із хати.
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
(далі буде)
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
(далі буде)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
