Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.11
16:51
Сексі Сейді, чому, чого
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
2026.09.11
15:18
Кручені паничі, ой, кручені.
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
2026.09.11
13:18
Білка бігає по гілках,
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
2026.09.11
12:29
Відбувся у природі збій,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.
Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.
Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
2026.09.11
11:37
Не сумно, ні! — палає бовдур,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.
Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.
Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
2026.09.11
06:19
Вдивляюся пильно в обличчя людей
І радісних не помічаю, -
Сьогодні спокою немає ніде
В моєму стражденному краї.
Забули про графіки, плани та сни -
Не робимо свят і парадів, -
Щодня відчуваємо лютість війни
І бачимо подвиги, зради.
І радісних не помічаю, -
Сьогодні спокою немає ніде
В моєму стражденному краї.
Забули про графіки, плани та сни -
Не робимо свят і парадів, -
Щодня відчуваємо лютість війни
І бачимо подвиги, зради.
2026.09.10
22:51
Деметра на коні вороному
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоло
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоло
2026.09.10
21:28
тривкі складнопорожні дні
складаються із порожнеч
великих менших і дрібних
ні зустрічей ані утеч
ні спілкувань ані новин
інформаційний білий шум
хто скілько виніс
скілько вніс
складаються із порожнеч
великих менших і дрібних
ні зустрічей ані утеч
ні спілкувань ані новин
інформаційний білий шум
хто скілько виніс
скілько вніс
2026.09.10
21:12
Десь відходить моє тепле літо,
неквапливо, без зайвих прощань.
Лиш торкнулось, ще сонцем сповите,
моїх рук і далеких бажань.
Я дивлюсь йому вслід без тривоги —
хай іде у свою далечінь.
У той край не питаю дороги,
неквапливо, без зайвих прощань.
Лиш торкнулось, ще сонцем сповите,
моїх рук і далеких бажань.
Я дивлюсь йому вслід без тривоги —
хай іде у свою далечінь.
У той край не питаю дороги,
2026.09.10
19:59
Зовсім звичайним ранок видававсь –
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть по
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть по
2026.09.10
15:15
Де ви, дозвілля невпізнані люди?
Де вихованці добра?
Долі масної спотворені груди
Ранками et cetera? —
Жовті лисички і швидкісні поні
Голосом регіт несуть,
Грають, мов картами, в довгу звитягу,
Сонце з-за обрію ждуть.
Де вихованці добра?
Долі масної спотворені груди
Ранками et cetera? —
Жовті лисички і швидкісні поні
Голосом регіт несуть,
Грають, мов картами, в довгу звитягу,
Сонце з-за обрію ждуть.
2026.09.10
12:13
Нехай гряде оновлення весни,
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.
Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.
Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
2026.09.10
08:41
«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється
2026.09.10
08:04
Зарясніли відтінки
Жовтих крапель впритул,
Неупинних, як фіжми,
Що занурились в мул.
До глибин від жаскої,
Нетривкої води,
У спотворений сумнів,
Що чекає біди.
Жовтих крапель впритул,
Неупинних, як фіжми,
Що занурились в мул.
До глибин від жаскої,
Нетривкої води,
У спотворений сумнів,
Що чекає біди.
2026.09.10
06:52
Ніким непереконана
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
2026.09.09
21:29
віршики
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Відмінниця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відмінниця
Холодної зимової пори, мене, надзвичайно хворобливу дитину, майже не випускали із хати.
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
(далі буде)
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
(далі буде)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
