Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.28
07:46
Як ти, мамо, там, де тихий
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
2026.07.28
07:35
Штрих III: Жозефіна. Ніжність проти закону
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Фортепіанний концерт № 2 мі-бемоль мажор, ор. 25 (II. Andante espressivo)
«У присмерку лемберзьких салонів Жозефіна Кавалькабо з’являлася як тонка струна, що чекає
2026.07.28
00:35
Традиційно графині з Ессексу
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.
Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.
Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
2026.07.27
22:06
Нас день на дощик нині множить легко.
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
2026.07.27
21:12
Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
2026.07.27
17:11
Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
2026.07.27
16:21
Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
2026.07.27
14:34
Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
2026.07.27
14:27
Величний колір кипарису
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,
І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,
І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
2026.07.27
13:16
Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
2026.07.27
10:13
Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,
Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,
Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
2026.07.27
08:30
лови емоцію поете
лети на полум’я свічі
покинь усе що мало вмерти
нехай палає і шкварчить
у передмісті чи у центрі
життя не вимага причин
чимало є без тями впертих
атож у тебе інший чин
лети на полум’я свічі
покинь усе що мало вмерти
нехай палає і шкварчить
у передмісті чи у центрі
життя не вимага причин
чимало є без тями впертих
атож у тебе інший чин
2026.07.27
06:52
Лиш час німого супокою
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
2026.07.27
06:01
Штрих II: Маска великого імені
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Варіації на тему української народної пісні «У сусіда хата біла», ор. 18
Минуло кілька років, і містом покотилася чутка. Лемберзькі музичні салони польської та австрійської
2026.07.27
01:40
Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.
Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.
Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
2026.07.27
00:13
Теслярі із Антананаріву
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.
Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.
Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Відмінниця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відмінниця
Холодної зимової пори, мене, надзвичайно хворобливу дитину, майже не випускали із хати.
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
(далі буде)
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
(далі буде)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
