Про царицю нілотів і вірну любов
Повні співом поля абіссінців.
Закохався в царівну поет Гумільов,
Як побачив її наодинці.

До Блакитного Нілу тримав свою путь,
По узгір’ях стрімких і долинах.
Вірні друзі і в труднощах не підведуть,
Ідучи по вузьких горловинах.

Їх схопив темношкірий нілотів загін,
Піхотинці, що били в там-тами.
Мозолі списоносців світили з колін,
Було видно з глибокої ями.

Леопард у той час в далину відволік,
Як, загризши корову, примусив,
Щоб царицин його вполював чоловік,
Наражався на кігті й укуси.

Так припала поетові врода її
До душі, що палає очима.
Полюбив цю місцину, як рідні краї,
Небагато хоч літ за плечима.

Але вірні цареві нілотів знайшли
Його в теплих обіймах без тями,
І сповнили наказ, щоб не було хули, –
Знов жбурнули прибульця до ями.

Стільки втіхи у ній, щоб складати рядки
Віршів ніжних цариці нілотів.
Заспівала душа біля гирла ріки
Неземних чудодійних мелодій.

Під нічним абіссінським зірковим шатром
Йшли на потай слугині царівни;
Рятували поета від смерті вином
І гостинцями, все малослівні.

Світ врятує, напевно, одна лиш любов,
Що й тепер оббиває пороги.
У сорочці родився поет Гумільов,
Переживши кохання тривоги.

Ще не раз буде Африка снитись йому,
Абіссінії мила царівна.
Передбачили очі чорнішу тюрму,
Що вкопала вітчизна невірна.

Є далека країна та пам'ять жива
Не дає старожилам спокою.
Як сто років колись, хто би не мандрував,
Абіссінія не за горою.

11 лютого 2016 р.