Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.09
21:55
Ми колись перестрінемось поглядом
в центрі міста твого серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвіч
в центрі міста твого серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвіч
2026.02.09
21:19
Кому бракує друзів – вишукує ворогів.
У московській мові слова «братство» і «рабство» пишуться по-різному, але сприймаються однаково.
Невчасно подана до обіду ложка може обернутися ложкою дьогтю.
Московському баранові Золотих воріт не бачити.
2026.02.09
21:09
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2026.02.09
20:59
Він приречено жив, бо давно розумів,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.
А у неї із кременя серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.
А у неї із кременя серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
2026.02.09
19:14
У село на місяць бабці
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.
А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.
А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
2026.02.09
16:51
Ївґа горлала на третій день весілля
так – ніби їй всипали п’яного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ївдю й кинув до льоху пан Тодорош:
«О-ось тобі наша весільна подорож!!!
так – ніби їй всипали п’яного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ївдю й кинув до льоху пан Тодорош:
«О-ось тобі наша весільна подорож!!!
2026.02.09
16:39
Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.
Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.
Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
2026.02.09
14:24
«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Б
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Б
2026.02.09
14:06
В червоній сукні жінка чарівна,
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
2026.02.09
10:39
Відтепер і дотепер
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.
Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.
Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
2026.02.09
10:36
Мовчання, мов кактус в пустелі німій,
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Завідняк (1966) /
Вірші
Шопен. Ноктюрн №20. Спомини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шопен. Ноктюрн №20. Спомини
Втопали чорні клавіші чобіт
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.
А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.
Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.
Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести
На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.
– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, -
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.
Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.
Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.
Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.
Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.
Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.
По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.
Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.
Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.
Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.
Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.
Це ж, як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж
Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у пів шепотах розмов?
Це ж, як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,
Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?
Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.
Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.
Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягає обрус
Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.
Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.
Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.
Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.
Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!
Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.
Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.
11 лютого 2016 р.Б.
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.
А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.
Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.
Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести
На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.
– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, -
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.
Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.
Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.
Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.
Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.
Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.
По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.
Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.
Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.
Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.
Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.
Це ж, як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж
Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у пів шепотах розмов?
Це ж, як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,
Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?
Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.
Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.
Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягає обрус
Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.
Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.
Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.
Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.
Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!
Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.
Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.
11 лютого 2016 р.Б.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
