Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Завідняк (1966) /
Вірші
Шопен. Ноктюрн №20. Спомини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шопен. Ноктюрн №20. Спомини
Втопали чорні клавіші чобіт
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.
А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.
Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.
Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести
На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.
– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, -
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.
Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.
Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.
Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.
Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.
Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.
По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.
Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.
Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.
Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.
Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.
Це ж, як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж
Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у пів шепотах розмов?
Це ж, як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,
Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?
Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.
Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.
Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягає обрус
Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.
Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.
Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.
Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.
Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!
Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.
Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.
11 лютого 2016 р.Б.
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.
А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.
Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.
Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести
На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.
– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, -
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.
Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.
Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.
Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.
Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.
Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.
По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.
Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.
Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.
Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.
Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.
Це ж, як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж
Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у пів шепотах розмов?
Це ж, як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,
Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?
Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.
Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.
Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягає обрус
Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.
Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.
Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.
Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.
Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!
Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.
Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.
11 лютого 2016 р.Б.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
