Втопали чорні клавіші чобіт
У снігових полях, до болю білих,
Йдучи в мінорі, як у смертний піт
Сліпила ніч очей зніяковілих.

А він їй грав мелодію душі,
Страждань, кохання, відчаю без дому.
Була права Констанція: чужі
І не потрібні ми в житті нікому.

Чи відчай охопив його? Не знати.
Чи сльози покотилися з повік?
Від ночі, що вривалась до кімнати,
Тепер Квадрат, як Чорний Чоловік.

Ми платимо ціну за мить свободи,
Цілуєм покалічені персти
Своєї долі, що зазнала шкоди,
Коли хрести, здавалось, не знести

На пам’яті, де непоправні втрати
І все життя в мінорності пливе;
Нема з ким наші болі порівняти.
Не плаче тільки той, хто не живе.

– Рости, рости, мій сум, – ноктюрн співає, -
Дай волю почуттям а серцю – бій.
Немає тепер більшого від раю
За фортеп’яна звучний перебій.

Нічим немає замінити втрату.
Йти по слідах судилось гончим псам.
Хай буде біг, шалений біг по тракту.
Мандрує з горем кожен сам на сам.

Загоювати рани випадає,
Мов омиватись ласкою стрічань,
Розвітреним, проциндреним гультяєм
Додому повертаючи з блукань.

Так грав Шопен, мов позіхали луки
Околиці, задивленої вдаль,
Накинувши сумну вуаль на руки,
Як чорний флер була його печаль.

Він так їй грав отой ноктюрн посмертний,
Мов хоронити сум заповідав,
Мов знав, – тепер обом не можна вмерти,
Сам Бог до раю нотами топтав.

Бриніли відчайдушно, мов летіли
Їх душі, де петляв метелик-дим.
Над світом білим клавіші чорніли,
З них Бог здіймався небом голубим.

По тракту ліг подовженою тінню,
Підупадав безсило та вставав.
У позолоченому миготінню
Його осоння прощавало трав.

Тож є довершеність людська у звуках,
Тональності, пониженій до сліз,
Немов заграва виграє на луках
Красивим полиском німих беріз.

Коли рояля патетична стрункість
Освітить душу ангела крильми,
Дарма що згуба занесе свою кість
І любу не прихистимо грудьми.

Ми можемо змагати до нестями
Та дні полічать руки Domino…
На do-minorі гаснутимуть гами
У клавіш чорно-біле доміно.

Та оживатимуть безсмертні звуки,
Щоб ця любов бриніла їм удвох.
Шопен акорди впокорив під руки,
Останній подих затамує Бог.

Це ж, як, отак? У світі розійтися
По різні боки клавіш-узбереж,
Щоб тільки в сутінки на мить зійтися
Та серцем відчувати з-поза меж

Віднятих співів рідної вітчизни,
Кохати спопелілу цю любов,
По пам’яті вести гіркої тризни
Журчання у пів шепотах розмов?

Це ж, як, отак? Переливати звуки,
Мов сльози на долоні ці гіркі,
Що їх торкають виніжені руки
Хустинкою прощальною, тремкі,

Цілуючи в розмитий простір неба
Невидимі лиш лінії її
Тендітні там, де злива полуднева
Патьоки намиватиме на склі?

Краплин дзвінкі розпливчаті прожилки
Про вени рук, набряклі, гомонять
У шибу, хоч прозору, та ніскільки
Не помічну, за порухи зап’ясть.

Хай буде так, прощальною стежина
Простелиться у дальню путь на все.
І хто вона? Ні матір, ні дружина,
А в серці ожива сумне лице.

Приборкує крихкість лілейну очей
Кармінний промінчик мовчазних уст;
Ефірного контуру віолончель
На оксамитний лягає обрус

Її усипання тривалі роки
В сургучевім краю листування,
Щоби зберегти на прохання руки
Волошкові перстені кохання.

Та музика про незабудок жмуток
Лягатиме на душу в сніговій.
Так мало звуків описати смуток
І так багато вимовлено в ній.

Бо на душі стає одразу світло,
Рукописи ж ніколи не горять.
Життя навколо барвами розквітло,
Кохана відписала звукоряд.

Зійшла любов – гармонія вселенська,
Біль відступає, наче від мольби.
Є Божа сила ласки велетенська,
Як лине радість нам після журби.

Є сила віри, відчайдушна мова
Поезії, яку читав Шопен.
Лилися звуки, ні про що розмова,
Блажен хто слухає, таки блажен!

Він від’їжджав назавжди із Варшави,
Прощальні голоси лились услід.
За диліжансом линув ангел слави –
Любов, що топить найтвердіший лід.

Та повернувся в серце цього міста
Самотнім серцем, як заповідав,
Вона ждала, ждала його невіста, –
Вітчизна польська в журкоті октав.

11 лютого 2016 р.Б.