Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.09
09:02
іще палітурка сезонна
при вогкій стіні цегляній
у досвіт
фабричні освітлені вікна
залізнодорожні вогні
і цвинтар за переїздом
останній притулок мерця
під ґрунтом жорстким
при вогкій стіні цегляній
у досвіт
фабричні освітлені вікна
залізнодорожні вогні
і цвинтар за переїздом
останній притулок мерця
під ґрунтом жорстким
2026.10.09
06:11
Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен,
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен,
2026.10.08
17:56
Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те пережи
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те пережи
2026.10.08
17:02
Я продаю тишу
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
2026.10.08
16:52
Головний посил вірша Володимира Мацуцького «Всесвітній громе, де ти?» — це не звільнення чи «порятунок» росіян від їхнього власного рабства, а заклик до справедливості, захисту України та покарання агресора.
Автор звертається до вищих сил («Всесвітнього
2026.10.08
15:49
Поспішав Славко до школи,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.
Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.
Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
2026.10.08
15:35
Оксамитами квітчана Панна
Самобутньо вкривала поля.
І ліси, і водойми старанно
Ніжний усміх вбирали здаля.
Не списати словами пейзажі
І прекрасні, барвисті вбрання
Сонцесяйних блискіткових пажів
Самобутньо вкривала поля.
І ліси, і водойми старанно
Ніжний усміх вбирали здаля.
Не списати словами пейзажі
І прекрасні, барвисті вбрання
Сонцесяйних блискіткових пажів
2026.10.08
15:13
І
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.
2026.10.08
14:17
У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, дороги біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.
І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, дороги біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.
І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де
2026.10.08
13:52
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.10.08
13:23
Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.
Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.
Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
2026.10.08
09:45
що сказати що написати друже
чи дістались ми суті й тиші нарешті
або нами оволоділа байдужість
хоч ми і продовжуєм вештатись
цими вулицями та майданами
веселощами у примарних мандрах
чудуванням чуттєвим у розкошах
бодай на хвильку отож-бо
чи дістались ми суті й тиші нарешті
або нами оволоділа байдужість
хоч ми і продовжуєм вештатись
цими вулицями та майданами
веселощами у примарних мандрах
чудуванням чуттєвим у розкошах
бодай на хвильку отож-бо
2026.10.08
08:44
Погляд повен муки, а кругом — полин,
А кругом сукуба непроглядна тінь.
Мерехтливі перла в косах між рамен,
Губ нерідних, мертвих обраний домен.
Вівчареві місяць сяє над грудьми,
Провіщає ранком справжнє рази три.
Цвинтар біля греблі тихий і чужий,
А кругом сукуба непроглядна тінь.
Мерехтливі перла в косах між рамен,
Губ нерідних, мертвих обраний домен.
Вівчареві місяць сяє над грудьми,
Провіщає ранком справжнє рази три.
Цвинтар біля греблі тихий і чужий,
2026.10.08
07:29
Заховалася в гущі туману
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
2026.10.07
23:29
Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.
Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
2026.10.07
19:40
Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.
Втомилися виносливі атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Успіх його життя
Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма—друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть—хто в інших містах, хто взагалі за океаном,--він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами—і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х—піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...
«У тебе смуток-- в мене ревний жаль,
У тебе вечір--в мене ніч і даль.»*
Де вони тепер? Як склалися їхні долі— карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше—статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?»**
У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині—кожна у своєму храмі,--в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх—із різних міст і з-за океану—теж у цьому колі. Він—їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ється і повернеться до свого призначення—служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,--вони чекають. Вони вірять, що прийде час—і він зрозуміє, що все інше-- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм—бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину—в країну Музи—Загадки—Жінки. Країну його покликання.
* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Успіх його життя
Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма—друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть—хто в інших містах, хто взагалі за океаном,--він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами—і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х—піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...
«У тебе смуток-- в мене ревний жаль,
У тебе вечір--в мене ніч і даль.»*
Де вони тепер? Як склалися їхні долі— карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше—статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?»**
У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині—кожна у своєму храмі,--в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх—із різних міст і з-за океану—теж у цьому колі. Він—їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ється і повернеться до свого призначення—служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,--вони чекають. Вони вірять, що прийде час—і він зрозуміє, що все інше-- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм—бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину—в країну Музи—Загадки—Жінки. Країну його покликання.
* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
