Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.02
22:01
деякий текст на початку
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
пропущено
оскільки він претендує
для чого мені претензія
що у ній
за морем словесним
є острів майже безлюдний
мені би туди
2026.09.02
21:47
Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
2026.09.02
19:44
І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
2026.09.02
16:01
Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
2026.09.02
15:32
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
2026.09.02
14:52
Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
2026.09.02
13:21
Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
2026.09.02
12:34
Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
2026.09.02
07:00
Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
2026.09.01
22:13
Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
2026.09.01
07:40
Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Успіх його життя
Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма—друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть—хто в інших містах, хто взагалі за океаном,--він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами—і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х—піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...
«У тебе смуток-- в мене ревний жаль,
У тебе вечір--в мене ніч і даль.»*
Де вони тепер? Як склалися їхні долі— карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше—статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?»**
У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині—кожна у своєму храмі,--в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх—із різних міст і з-за океану—теж у цьому колі. Він—їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ється і повернеться до свого призначення—служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,--вони чекають. Вони вірять, що прийде час—і він зрозуміє, що все інше-- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм—бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину—в країну Музи—Загадки—Жінки. Країну його покликання.
* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Успіх його життя
Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма—друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть—хто в інших містах, хто взагалі за океаном,--він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами—і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х—піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...
«У тебе смуток-- в мене ревний жаль,
У тебе вечір--в мене ніч і даль.»*
Де вони тепер? Як склалися їхні долі— карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше—статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?»**
У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині—кожна у своєму храмі,--в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх—із різних міст і з-за океану—теж у цьому колі. Він—їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ється і повернеться до свого призначення—служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,--вони чекають. Вони вірять, що прийде час—і він зрозуміє, що все інше-- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм—бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину—в країну Музи—Загадки—Жінки. Країну його покликання.
* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
