Андрієві було дев’ять, і він плакав. І як тут не заплакати, коли перший в тому році виїзд на село виявився останнім – і у році, і взагалі. Щойно вони вивантажились з попутки перед власним двором, з лави під парканом піднявся худорлявий чоловічок з гострими очима і попрямував до бабусі. Чоловічок не вітався, спитав лиш:

- То ми домовились? – і бабуся кивнула, а він одразу кудись подався. А трохи згодом бабуся повідомила, що хата, стара прадідова хата, продається. Тобто, вже продана – отому худорлявому добродію, дай йому Боже, бо ніхто не хотів купувати.

Андрій все розчув, але збагнути не міг. Як?! Що хата – а Лиман? А скелі? А риболовля? А полювання на гадюк? А… щастя? Так, оце тепер вперше все невишукане сільське життя, усі простенькі свої літні розваги на селі він назвав коротким словом «щастя». Неочікувана втрата цього щастя виявилася нестерпною і дошкуляла ще довго – набагато довше, ніж тривали збори до виїзду з села, що більше нагадували руйнівний землетрус. Андрій вештався захаращеним речами та інвентарем двором, ходив неораним городом, забрідав за хату, де вже зеленів акацієвий гайок, бігав на Лиман, дряпався на скелі, тинявся сільськими вуличками, та кровний зв’язок із цим місцем, раніше ним неусвідомлюваний, щойно увірвався. Все ніби стало іншим, і Андрій почувався тепер тут чужим і небажаним. За цим можна було сумувати і навіть потай плакати, а от виправити – ніяк.

Врешті-решт вантажівка із господарським і побутовим майном рушила від двору, розхитуючись і гойдаючись, наче корабель у штормовому морі, а слідом до автобусної зупинки попрямувала і уся родина. Андрій йшов останнім, тримаючись подалі від дорослих, аби ніхто не почув його рюмсання. Він роззирався довкола так, як ніколи раніше, намагався закарбувати у пам’яті або навіть десь глибше оці вулиці, дерева, хати, глибокі колії сільської дороги, обличчя за тинами і у вікнах та вигин ланів під обрієм. День стояв сухий і вже спекотний, але Андрієві потому пригадувалося все це так, ніби бачене крізь краплі дощу на склі.

- Поквапся, - крикнула Андрієві бабуся, - автобус онде вже! – і Андрій підтюпцем наздогнав інших, які вже лізли у пошарпаний ЛАЗ. Засичало, половинки дверцят по черзі зачинилися, і автобус рушив. Андрій, навіть не глянувши на своє улюблене місце біля водія, влаштувався у кутку на останньому ряду сидінь, закрив вікно брудною ганчіркою, що висіла на іржавому дроті уздовж вікон ЛАЗу, і заплющив очі.

А тоді почалися пошуки – бабуся вирішила придбати «дачу» на Дніпрі. Її чомусь не привабили дачні кооперативи і садові товариства, що тяглися берегами ріки, можливо, через вищу ціну. Так чи інакше, але Андрієві довелося слідувати за бабусею на великий острів між двома рукавами Дніпра. Саме там вона шукала будиночок; та захват, який ідея острівного життя спочатку викликала у Андрія, миттєво випарувався, коли вони з бабусею вперше дісталися острова.

Острівне дачне товариство нагадувало гру у п’ятнашки: у маленький коробочці (Андрієва була сірого кольору) щільно один до одного сиділи п’ятнадцять квадратиків із цифрами від «1» до «15», і лише одне місце було порожнім. Рухаючи квадратики, треба було скласти їх у порядку зростання або навпаки; так і мікроскопічні дачні діляночки щільно притискалися одна до одної, і рухатися островом, принаймні, його узбережжям, можна було лише в межах одного вільного квадратика – вузеньких доріжок між ділянками. А у острівних нетрях рух був взагалі неможливий, адже кущі і дерева утворили тут непрохідну колючу і дряпучу стіну.

З води ж острів нагадував лінію укріплень – скрізь колючий дріт, паркани, якісь загорожі зі старих панцирних ліжок, дерев’яних щитів та іншого мотлоху. І дачники поводилися, як солдати гарнізону, що чекає неминучого нападу або зради: сторожкі, нервові, вони постійно стежили один за одним, чатували недоторканість меж своїх жалюгідних «землеволодінь» і таких-сяких врожаїв з піщаного ґрунту.

Андрій, щойно оце все помітив, ніби очі заплющив і вуха затулив; пізніше з усіх експедицій на острів, яких було з десяток, він міг пригадати лише це: він сидить на дні дерев’яного човна, поклавши голову на фальшборт, човен суне повільно, вода зовсім близько до Андрієвих очей, вона прозора, із легким жовто-коричневим забарвленням, крізь воду видно дно, на якому лежить торішнє листя, виблискують пляшки і бляшанки, і в цій воді плаває маленьке червоне яблуко. Ось і усе.

І пізніші спогади Андрія про острів і дачу, яку бабуся таки знайшла і придбала, були уривчастими, непевними і нечіткими, наче затертий малюнок олівцем; лиш маленьке червоне яблуко у прозоро-жовтавій воді завжди лишалося яскравим і заступало усе інше, що відбулося на острівних теренах у наступні десять років.

А за десять років Андрієві вже стало геть не до острова і дачі. Він переїхав у велике місто, вступив до університету, одружився, знову переїхав, тепер вже у столицю, змінив кілька місць роботи і проживання, народив дітей, втратив одних друзів і здобув інших, поховав кілька родичів, вивчив дві мови, спробував себе у ролі науковця, журналіста і громадського діяча, побігав Майданом разом з усіма іншими, тощо. Та де б не був і що б не робив, Андрій подумки повертався у село і мріяв, аби одного дня повернутися туди насправді, хоч ненадовго. Власне, саме так, ненадовго – ось яке повернення ввижалося йому.

До того ж час від часу Андрієві нагадували про село. Якось зателефонував дядько: він їхав тими краями, вирішив порибалити на Лимані, але риби, що колись було ловити – не переловити, вже не стало. Хати прадіда він не бачив: заїхав у село з іншої сторони, бо стару вулицю геть розмило, одразу подався до Лиману, посидів з вудкою годину і гайнув далі з порожніми руками і розчарований.

Іноді доходили чутки про людей. Як правило, всі вони були одного ґатунку: помер або померла. Поступово такі звістки надходити перестали: за тридцять літ вже не стало ані тих, кого Андрій знав на селі, ані тих, кому передавалися такі новини. І цей зв’язок, хоч і сумний, теж увірвався.

Останнім у черзі таких повідомлень виявився найближчий Андріїв сусіда. Троценки жили навпроти, через дорогу; їх двір являв собою суміш будівельного майданчика, вигону для худоби, поля для дитячих ігор та майстерні під відкритим небом. Нову хату Василь Троценко почав будувати, щойно повернувся з армії; сам мешкав тим часом у халабуді з дощок, брусу, руберойду і чорної поліетиленової плівки, куди згодом привів дружину, де народилися всі його четверо дітей. Нова хата так і лишилася на рівні фундаменту, родина мешкала у халабуді, до якої можна було потрапити крізь будь-яку стіну, у дворі юрмилися качки, поросята, кури, діти, собаки, коти, валялися інструменти, іграшки, вудки, будівельний, аграрний, слюсарний та побутовий мотлох і сміття. Андрій не знав, чи добудували Троценки свою хату, але пам’ятав, що Василь був у колгоспі перший майстер, а сусіди в чергу до нього шикувалися: допоможи-зроби. І він допомагав, робив, будував, майстрував, а потому відзначав черговий «шабаш» черговою пляшкою. Ще Андрій добре пам’ятав його очі – яскраво-блакитні, дивні, бо форму мали неправильних, так-сяк зліплених трапецій. Діти, усі четверо, мали такого кольору очі, і на вічно брудних худорлявих обличчях ці очі сяяли маленькими блакитними зірками; мигдалевидну ж форму очей вони успадкували від матері, про яку Андрій нічого, крім форми очей, пригадати не міг.

Іноді Андрієві траплялася пошарпана, ще батькова, 70-х років видання книжка «Любительська риболовля». Він гортав пошерхлі, з відбитками дитячих пучок сторінки, що тхнули пилом, роздивлявся малюночки і світлини і пригадував, як малим читав її на селі і намагався діяти за порадами книжки. Сміх! – адже йшлося у ній про водойми, де за кожною рибиною слід було полювати, як за красним звіром, а у Лимані риби було, хоч греблю гати. Крім бичків, що їх сотнями ловив Андрій вудкою, раз на місяць рибалки з колгоспу завозили прадідові величезні, з вербової лози корзини, прикрашені лускою і водоростями: лящі, судаки, коропи, соми – всі, наче легендарні велетні з іншої, ще ХІХ століття книги про риболовлю зоолога-росіянина.

Звісно, Андрій знав від дядька, а потому – від двоюрідного брата, який теж навідався у село порибалити, що риби тепер вже нема, проте спогади – підступна річ. У спогадах було усе – і сусіди живі, і риби досхочу. Та що риба! – Андрій вже років із двадцять не тримав у руках вудки; і риба, і риболовля, і Лиман, і скелі, і лани з виноградниками, і власний акацієвий гай за хатою, і безліч інших дрібниць – все те було складовими одного, що колись несподівано закінчилося, і тільки тоді було крізь дитячі сльози усвідомлене Андрієм і отримало, нарешті, належну назву. Щастя.

Часом Андрій дивився на мапу, знаходив там своє село, роздивлявся, як туди дістатися. Наприклад, якщо їхати автівкою до батьків, і на розвилці за Миколаєвом звернути праворуч, тоді уздовж Південного Бугу можна потрапити у самісіньке село. Або спершу дістатися Херсону і батьків, відпочити, а тоді зібратися і гайнути старою дорогою, що від південних околиць Херсону веде на Білозерку, Томину балку, Широку балку, Станіслав – а там вже і село рідне, Андрієве-прадідівське. Та жодного разу за Миколаєвом він не звертав праворуч; коли ж навідувався до батьків, тинявся містом, що стало геть не таким, яким було у дитинстві, знову і знову дивився на мапу, але у село не їхав. Щось зупиняло; можливо, розповіді про рибу, що перевелась, і дорогу, яку зруйнували дощі, може, перервана цівка сумних новин про померлих; може, все ще болюче відчуження від рідного села, що виникло після продажу хати; а може, і дещо інше. Не їхав – і край.

Коли ж бажання їхати у село набувало нестерпності, воно заставало Андрія зазвичай десь дуже далеко. Якось він вивіз родину у Крим, де на мисі Фіолент стояла дачка друзів. Спека тоді була надзвичайна; вночі Андрій навпомацки вибрався із задушливих кімнат на двір і влаштувався спати на старому тапчані просто неба. Він зняв окуляри, поклав їх поруч, а тоді глянув угору. Зорі! – він, мешканець столиці, давно вже забув, що таке зоряне небо. А тут, у кримський темряві, він бачив безліч зір і Чумацький шлях навіть без окулярів. У селі, він це добре пам’ятав, небо було таким же: рясно всіяне зірками, із неохайною смугою Чумацького шляху, з якого час від часу до землі зривалися тоненькі цівки світла. Чи не годину дивився він тоді на зорі, потому вирішив: їду, і заснув щасливий. Втім, на ранок Андрій збагнув, що звідси до села їхати чимало, а відпустка коротка, а на зворотному шляху часу на таку подорож не стане. І знову не поїхав.

Згодом Андрій знайшов своє село на мапах в Інтернеті; спочатку ті мапи мало чим відрізнялися від звичайних друкованих, але надалі до мап додалися супутникові знімки. Андрій дивився і розумів, що знайти щось на тих знімках може лише той, хто бував у тій місцині; та з часом знімки стали кращими. Андрій тепер побачив, що їх двір був чи не єдиний у селі, що мав сліпучий білий колір, і не міг цього збагнути. Адже увесь двір був вкритий суцільним споришевим килимом, м’яким, як вовна, і прохолодним у найлютішу спеку. На знімку сусідські садиби були зелені, вкриті купами або смугами дерев, і тільки Андрієва хата стояла на білому тлі, неначе серед щирого родючого чорнозему опинилася ділянка випаленої сонцем і вітром пустелі, геть чужої серед прилиманного буяння зелені. Ще Андрій бачив, що акацієвий гай за хатою зник, а замість нього постали сірі будівлі; крім того, уздовж вулиць виявилося чимало порожніх ділянок: там не було вже хат, які знав Андрій, лише коричнева земля із зеленуватими пилком рослинності. А хат – не було.

Чим більше дивився Андрій на супутникові знімки села, тим гострішим ставало почуття відчуження. Схоже, місця, куди він так прагнув повернутися, вже не існувало; повертатися стало нікуди. Думати про це було боляче; Андрій втішав себе думкою, що манить його не так місце, як часи, «старі добрі часи», які, мабуть, добрі не тому, що старі, а тому, що ми – малі, прості, невинні, інші. А коли ти повертаєшся, ти вже не той, що був, і тому місце не буде таким, яким було, і повернення тому, мабуть, взагалі неможливе. Так Одіссей не залишився на Ітаці, коли після десятиліть Троянської війни і поневірянь по чужинах нарешті туди приплив. Ніби все, вдома ти, царюй, як раніше, аж ні: війни, пригоди, подорожі і досвід змінили його, і він покинув Іолк і рушив з веслом на плечі навчати інші народи мореплавству.

Та втішання таке було марним; прагнення повернутися бодай що і віднайти колись втрачене перетворювалося поступово на віру, яка усупереч усім раціональним міркуванням ятрила Андрієву душу. Та одного разу все це припинилося, і підозра про неможливість повернення стала упевненістю. Якось вони разом з батьком були на Запоріжжі, і батько запропонував поїхати у село, в якому народився. Вони поїхали; знайшли батькову хату, поспілкувалися із господарями і сусідами, але ніхто вже не міг пригадати ані самого батька, ані його батьків-дідів. Люди загалом дивувалися такому візиту і розпитуванням і дивилися із підозрою. Хата батькова стояла, і школа була, і став, і струмок, і сільрада, і на сільському цвинтарі височіли гранітні пам’ятники, виготовлені батьковим прадідом-каменерізом, але батько тут став ніби чужим, як колись давно Андрій у своєму селі. Андрій бачив, як батько, завжди надзвичайно впевнений, свою непереборну впевненість втрачав і збентежено роззирався довкола. Звичайний розгублений старий у незнайомому місці.

Згодом Андрій, який вже все зрозумів, але ще не визнав, вдався до нової спроби повернутися: він записав свої спогади. Низка оповідань про хлопчика, який любив проводити літо у селі над Лиманом, з’явилася швидко і навіть полюбилися деяким Андрієвим одноліткам, які мали схожий досвід. Та коли Андрій зачитував їх своїм дітям, вони уважно слухали лише ті частини розповідей, де йшлося про пригоди і відкриття хлопчика, а усі описи часу, його ознак, Андрієвих вражень і переживань не привертали їх уваги. Один професійний редактор, якому Андрій ризикнув представити свої спогади, рішуче викреслював усе, що стосувалося «старих добрих часів», і залишав виключно сюжет. І так саме ті спогади, на які Андрій покладав останні сподівання, остаточно вирішили справу і переконали Андрія.

Та розпачу не було. Андрій збагнув, що багато років переслідував примару, зате дещо, випадково здобуте у даремних спробах повернення, виявилося не гіршим за Андрієву мрію. Справді не гіршим: місце, до якого він так прагнув, і нині існувало, а час і події ніяк на нього не вплинули. На місцевості все стало іншим, Андрій став іншим, але пам’ять повертала його саме туди, де він колись був щасливий, і саме таким він повертався туди, яким був тоді. Той малий Андрій і досі жив своїм неусвідомленим щастям у селі на березі Лиману, і спілкувався звідти із Андрієм теперішнім, який нарешті зрозумів, що малий Андрій ніколи і не полишав тієї щасливої точки у просторі і часі. Повернутися туди Андрієві теперішньому можна було лише у один спосіб: знову перетворитися на Андрія малого. А хіба таке можливо? Авжеж, ні. Андрій теперішній знайде там інше село – наприклад, таке, як на супутникових знімках. Та чи потрібно це йому? Невідомо, проте – чому б ні, це ж його власний вибір... Але дещо Андрій тепер знав достеменно і відчував по-справжньому, серцем.

Повернення неможливе. Можлива лиш подорож.

2016

на жаль, нема тут рубрики "егобелетристика"