Невеличкий, свіжопофарбований автобус-ветеран, мабуть, іще соціалістичної праці, натужно пирхав та чхав бронхіальним двигунцем, терпляче намотуючи на колеса сіре полотно дороги, густо прикрашене чорними плямками ямкового ремонту, який, треба визнати, не дуже покращив стан її поверхні.
Тож. усі старі з’єднання-суглоби автобуса торохтіли та брязкотіли, наче порожня алюмінієва каструля з погнутою кришкою.
В обшарпаному салоні, з намертво закритими вікнами, не митими, здається ще із часів його буремної юності, нестерпно смерділо соляркою.
Пасажири, які добиралися, хто з ринку, вдало спродавшись із рання, хто до Миргороду за санаторно-курортною путівкою, куняли на облуплених, колись, м’яких, сидіннях, просинаючись та очманіло виглядаючи у вікна, коли особливо сильно підкидало на вибоїнах.,
Проїхали містечко Градизьск, зробивши коротку зупинку на його знаменитому , запашному та надзвичайно дорогому, рибному риночку.
Тепер у салоні до запаху солярки ще примішалися звабливі аромати копченої риби.
Посеред поля, біля якоїсь лісопосадки, наш бусик, востаннє голосно чхнувши, стомлено закляк на місці.
Матюкнувшись про себе, старенький водій, крекчучи виліз із кабіни, гукнавши нам:
-Вилазьте! Приїхали… Сто бісів його мамі!
Пасажири незграбно виходили і розминаючи затерплі ноги та попереки, розгубленою зграйкою стовпилися біля водія, котрий з приреченим виглядом копирсався у нутрощах старого бусика, наче хірург під час безнадійної операції, час від часу, смачно матюкаючись собі у сиві вуса.
Нарешті розігнувшись, він заспокоїв стривожених пасажирів:
- Усе не так страшно! Може, десь через годину і поїдемо з Богом!
Обурено погомонівши, пасажири згодом змирилися зі своєю участю та розбилися на групки.
Трійко літніх жіночок у яскравих, святкових, турецьких халатах подибали подалі у посадку, лишивши одну наглядати за порожніми відрами та корзинами.
Троє веселих чоловіків у новеньких, синтетичних спортивних костюмах made in Cina, зібралися на зеленій галявинці, розклавши на газеті багату закуску, приготовлену дбайливими руками дружин, у дорогу любим своїм чоловікам.
Дістали і білоголову пляшку горілки, яка вже весело забулькала у пластикові стаканчики. Проголосили перший тост: « За гарний відпочинок!», дружно випили, смачно крякнувши і потяглися до закусок. Підкріпившись, повеселішали ще більше і вже шукали очима собі якоїсь пригоди, щоб марно не гаяти скороминущий холостяцький час.
Я саме проходила повз них у святковому вбранні, з гарною зачіскою та макіяжем, бо ж їхала до свого рідного селища на зустріч випускників і дуже хвилювалася, щоб не запізнитися через несподівану затримку у дорозі, бо ж час був розрахований до хвилини.
- Ти дивись, яка кралечка! Жіночко, а ходіть до нашого шалаша! Ви, мабуть, також їдете на курорт до Миргорода? То вже пора знайомитися, бо там кавалерів швидко розбирають! – чіплялися до мене розчервонілі від спожитого пійла чоловіки.
У мене був гарний і миролюбний настрій, тому я привітно посміхнувшись, толерантно відповіла їм, що їду до селища Семенівки, на зустріч випускників.
Розчаровані «кавалери» ще трохи пожартувавши, нарешті дали мені спокій і я продовжила свої спостереження за друзями по нещастю.
Ось закохані молодята із новенькими, сяючими обручками на пальцях і такими ж сяючими очима, нічого довкола не помічаючи, захоплені своїми бурхливими почуттями, обійнявшись відійшли трохи далі за кущі ліщини і злилися у пристрасному поцілунку.
Це викликало напад збудження у майбутніх курортників.
Декілька сільських дядьків у однакових синіх картузах, мабуть, сьогодні на ринку закуплених у одній ятці, біля автобуса смалили цигарки та травили солоні анекдоти, заходячись реготом та кашлем.
Жіночки по-хазяйськи розстелили на травичці чиюсь стареньку хустину та порозкладали свою нехитру сільську їжу: варені яйця, рожеве сальце та чорний хліб із зеленою цибулькою, вінчала цю сервіровку висока темна пляшка, мабуть, із смачною домашньою наливочкою, бо скоро жіночки, розрум’янившись, голосно загомоніли, здебільшого, перемиваючи кісточки своїм чоловікам, пиятикам та нікчемам яких одначе, ревнували до якоїсь непутящої бобилки Гашки, яку називали безсоромною циганкою та нечупарою.
Самотній, гарно зодягнений чоловік, зацікавлено поглядав у мій бік і нарешті, підійшов, присівши на повалене дерево, де я сиділа.
-Дозвольте? – із запізненням запитав він у мене.
Я посміхнулась:
- Ви уже і так сіли поруч. І без мого дозволу…
- Вибачте, будь ласка, але мене щось, наче магнітом притягло! Ваше обличчя здається мені наче знайомим, але я не може пригадати, звідки я Вас знаю!
Я уважніше придивилась до сивіючого, але ще доволі привабливого, синьоокого, чоловіка. І його посмішка також когось мені нагадувала.
-А куди Ви їдете, вибачте за цікавість – запитав чоловік, задумливо вивчаючи моє обличчя.
-У Семенівку, на зустріч випускників! – відповіла я і чомусь, тривожно забилося серце.
І тут чоловік схопився на ноги і взявши за руки, підняв мене та несподівано міцно обійнявши, поцілував у обидві щоки, вигукнувши:
-Боже мій! Нілочко! Невже це ти? Моя перша шкільна любов! Тебе важко впізнати, ти дуже змінилась, стала зовсім іншою! Але ці ніжні очі, ця твоя посмішка! І голос – він зовсім не змінився… Я дуже хотів тебе побачити! У школі завжди дивився тільки на тебе, але боявся підійти…
o -Нарешті, я також почала смутно пригадувати
худенького, соромливого до сліз, синьоокого хлопчину, який після сільської семирічки влився до нашого класу.
Ті ж сині очі, соромлива, гарна посмішка – так, це він, той хлопчик Ваня, сильний математик, над яким кепкували місцеві хлопці, якого дуже любили наші учительки і просили, жартуючи:
o -Ваню! Посміхнись, будь ласка!
Той Ваня, що на шкільних вечорах невідступно стежив за мною, але ніколи не запрошував на танці, і сам не танцював.
Одного разу, я сама, жаліючи, запросила його на білий танець, але він, паленіючи лицем, пробурмотів, що, на жаль, зовсім не вміє танцювати.
І ось тепер, цей Ваня, імпозантний, гарний чоловік, зворушено дивиться на мене вологими від хвилювання, синіми очима.
-Як же склалася твоя доля? – запитала я, не менше зворушена.
- Після того, як ти несподівано зникла із Семенівки, не закінчивши одинадцятого класу, я сильно сумував. Потім розповіли мені, що ти виїхала до Кременчука із сім’єю свого брата. А я, після служби в Армії, вступив до військового училища зв’язку у місті Харкові. Після закінчення, служив у Білорусії. де і одружився. Мою двоє донечок і уже трійко онуків. Два роки тому, дружина, на жаль, померла. Тепер живу один. А прожили ми з нею тридцять років. Жили дружно і поважали один одного. Правда, кохання так і не було… - додав він сумно.
-Іноді, я їздив додому, у село через ваш Кременчук. Завжди шукав тебе очима серед натовпу. Одного разу, мені здалося, що побачив. Я кинувся до тебе, покликав, але то виявилась інша жінка, яка тільки здивовано відвернулась… Обізнався. А як же ти жила весь цей час, так рано залишившись сиротою? – запитав Ваня.
Я не знала, що йому відповісти, бо розказати так спонтанно про своє цікаве, тяжке та насичене життя здавалося мені неможливим, тому відповіла коротко:
-Якось жила, Ваню! Маю чоловіка, гарного сина, чудову розумницю-онучку, цікаву роботу. От і все!
Нарешті, водій об’явив посадку. Добряче підігріті пасажири з галасом та жартами розсілися по місцях.
Бусик, збадьорений ремонтом та перепочинком, загарчав мотором, задрижав своїм деренчливим корпусом і прудко рвонув з місця, надолужуючи згаяний час.
З переднього сидіння невідривно дивилися на мене сині очі та цвіла мені навстріч соромлива усмішка, наче привіт з далекої юності. Я була схвильована і щаслива.
Так ми і прибули разом на місце нашої зустрічі, майже вчасно.
2016