Хто він сьогодні, поет укрсучліту, ІГОР ПАВЛЮК?

(Ігор Павлюк. Я достав до дна – і відштовхнувся: Поезія // Українська літературна газета. – 2016. – 19 січ.)


Українська поезія архибагата.
Імен, біографій, легенд у ній – темний ліс. У ньому присутня фауна і флора, від лисів до зубрів, від лілей до незабудок… Та чи б’ють у цьому рідному лісі джерела, рівні геліконським? Поезія – це сплески почуттів і безсмертні одкровення.
Розмова про добірку віршів Ігоря Павлюка – поета столичного, який народився як новорічний подарунок українській поезії, між Різдвом за старим і новим стилями.
Зійти до дна і відштовхнутися від нього є свідченням глибокого пережиття доброго етапу життя. Це справді половина століття, коли варто підвести підсумок, поцілувати клямку дверей до другої півсотні віку.
Поет перелічує рани, показує забинтовану душу, вихлюпує вірші-сповіді. Шукає полегші від ноші, що пекуче понатирала мозолі у одіссеєвих мандрах світом. Не вловив його близький і далекий світ, не змусив залишитися в чарівному оп’янінні, перед яким пасував Улісс. Не заглушило його виття сирен Нью-Йорка і Парижа, Лондона і Праги. Не став він космополітом, зберігши божественне… від Якутії до Пакистану. До своєї вітчизни Павлюк привіз з мандрів свою легенду, ліричні тріумфи, світове визнання. Лондонська премія Пен-клубу цьому промовисте свідчення. Гроно фахівців у змаганні між ста учасниками-поетами світу схилило голову перед талантом українця, якого визнали кращим. Рідкісне відчуття аксіологічної ваги поезії зробило його важковаговиком. З такого і питають за великим рахунком.
Та раптом – сповідь у ліричній ніші храму душі, пошук порятунку від декадансу і деградації цінностей у світі.

У місто вийшов.
Не впізнав людей.
Всі в масках чи в намордниках, – не ясно.
Моя зоря кудись мене веде,
Там хрест і вітер, і старенький ясен.

Павлюковими цінностями є імажинізм і кришталево чиста рима, висока тема людської гідності і вірності материнським заповітам, шевченківська чи єсєнінська зухвалість, звернена до кривдників і паплюжників святині. Тут він відданий класицист. Не кожному під силу стати на прю із собою, перелічити заподіяні кривди перед ближнім і зцілити його ж добірним словом. Бо що може бути дієвішим від слова у світі німоти і мовчазного егоїзму, коли замовчується сама правда? Поет Павлюк – правдомовець.

Бог не в силі, а в правді… –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.

Йому випало нести правду до молодого покоління поетів, які полюбляють репові звукові носії. Жилеткою класичного голосу не так просто протиснутися крізь щільно відгороджені стоси звукового ефіру, а тим більше витинати на ньому голуба миру, коли йде війна всіх проти всіх. Краще відгородитися дамбою від свавільних мейнстримів, що нуртами потягають у клоаки двигунів вічного згорання сучасного Аїду. Вже краще урбаністична нірвана:

А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все.
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.

Теперішній Павлюк шукає цінності, якими здатна напувати душу рідна природа:

Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.

Природа – його берегиня, Парнас, Пегас, високий клас. Опала здатна створити поетові славу. Павлюк її не потребує. Слава ходить за ним, щоб вручити лавровий вінок. Поет обирає природний терен. Це глибоке озаріння, бо дозволяє поглянути на навколишній світ іншими очима. Колишні друзі стають в ньому муляжами, квіти – гербарієм квітів зла.

Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.

Не кожний здатний розкрити себе вголос перед читачем. Є високе оголення душі, точна мапа острову скарбів ліричного героя. Брудершафт – не панібратство. Тут треба бути готовим стати до відповіді. Кастальські джерела сьогодні запивають спиртами, – не ті обороти життя, коли воно котиться в провалля. Муз не носять на руках, з ними дуже не церемоняться. За поетичними збірками не вишиковується перед завмерлим мавзолеєм книгарні жива храмова черга. Не киплять пристрасті, штиль і покинуті весла після потопу імперського Титаніка.

Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.

Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..

А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
Думаю, Бог почув поетове зізнання. Його різдвяний караван у дорозі, От тільки де ми? Йдемо до Кастальських джерел чи їх покидаємо.
Ігор Павлюк ще стоїть до світлини, за спалахом Аполлона розкривається еннеада Муз. Що ж, добрий груповий портрет, можна тільки позаздрити поетові.
Богдан ЗАВІДНЯК