ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Завідняк (1966) /
Рецензії
Ігор Павлюк Я достав до дна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ігор Павлюк Я достав до дна
Хто він сьогодні, поет укрсучліту, ІГОР ПАВЛЮК?
(Ігор Павлюк. Я достав до дна – і відштовхнувся: Поезія // Українська літературна газета. – 2016. – 19 січ.)
Українська поезія архибагата.
Імен, біографій, легенд у ній – темний ліс. У ньому присутня фауна і флора, від лисів до зубрів, від лілей до незабудок… Та чи б’ють у цьому рідному лісі джерела, рівні геліконським? Поезія – це сплески почуттів і безсмертні одкровення.
Розмова про добірку віршів Ігоря Павлюка – поета столичного, який народився як новорічний подарунок українській поезії, між Різдвом за старим і новим стилями.
Зійти до дна і відштовхнутися від нього є свідченням глибокого пережиття доброго етапу життя. Це справді половина століття, коли варто підвести підсумок, поцілувати клямку дверей до другої півсотні віку.
Поет перелічує рани, показує забинтовану душу, вихлюпує вірші-сповіді. Шукає полегші від ноші, що пекуче понатирала мозолі у одіссеєвих мандрах світом. Не вловив його близький і далекий світ, не змусив залишитися в чарівному оп’янінні, перед яким пасував Улісс. Не заглушило його виття сирен Нью-Йорка і Парижа, Лондона і Праги. Не став він космополітом, зберігши божественне… від Якутії до Пакистану. До своєї вітчизни Павлюк привіз з мандрів свою легенду, ліричні тріумфи, світове визнання. Лондонська премія Пен-клубу цьому промовисте свідчення. Гроно фахівців у змаганні між ста учасниками-поетами світу схилило голову перед талантом українця, якого визнали кращим. Рідкісне відчуття аксіологічної ваги поезії зробило його важковаговиком. З такого і питають за великим рахунком.
Та раптом – сповідь у ліричній ніші храму душі, пошук порятунку від декадансу і деградації цінностей у світі.
У місто вийшов.
Не впізнав людей.
Всі в масках чи в намордниках, – не ясно.
Моя зоря кудись мене веде,
Там хрест і вітер, і старенький ясен.
Павлюковими цінностями є імажинізм і кришталево чиста рима, висока тема людської гідності і вірності материнським заповітам, шевченківська чи єсєнінська зухвалість, звернена до кривдників і паплюжників святині. Тут він відданий класицист. Не кожному під силу стати на прю із собою, перелічити заподіяні кривди перед ближнім і зцілити його ж добірним словом. Бо що може бути дієвішим від слова у світі німоти і мовчазного егоїзму, коли замовчується сама правда? Поет Павлюк – правдомовець.
Бог не в силі, а в правді… –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Йому випало нести правду до молодого покоління поетів, які полюбляють репові звукові носії. Жилеткою класичного голосу не так просто протиснутися крізь щільно відгороджені стоси звукового ефіру, а тим більше витинати на ньому голуба миру, коли йде війна всіх проти всіх. Краще відгородитися дамбою від свавільних мейнстримів, що нуртами потягають у клоаки двигунів вічного згорання сучасного Аїду. Вже краще урбаністична нірвана:
А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все.
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.
Теперішній Павлюк шукає цінності, якими здатна напувати душу рідна природа:
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
Природа – його берегиня, Парнас, Пегас, високий клас. Опала здатна створити поетові славу. Павлюк її не потребує. Слава ходить за ним, щоб вручити лавровий вінок. Поет обирає природний терен. Це глибоке озаріння, бо дозволяє поглянути на навколишній світ іншими очима. Колишні друзі стають в ньому муляжами, квіти – гербарієм квітів зла.
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
Не кожний здатний розкрити себе вголос перед читачем. Є високе оголення душі, точна мапа острову скарбів ліричного героя. Брудершафт – не панібратство. Тут треба бути готовим стати до відповіді. Кастальські джерела сьогодні запивають спиртами, – не ті обороти життя, коли воно котиться в провалля. Муз не носять на руках, з ними дуже не церемоняться. За поетичними збірками не вишиковується перед завмерлим мавзолеєм книгарні жива храмова черга. Не киплять пристрасті, штиль і покинуті весла після потопу імперського Титаніка.
Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.
Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..
А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
Думаю, Бог почув поетове зізнання. Його різдвяний караван у дорозі, От тільки де ми? Йдемо до Кастальських джерел чи їх покидаємо.
Ігор Павлюк ще стоїть до світлини, за спалахом Аполлона розкривається еннеада Муз. Що ж, добрий груповий портрет, можна тільки позаздрити поетові.
Богдан ЗАВІДНЯК
(Ігор Павлюк. Я достав до дна – і відштовхнувся: Поезія // Українська літературна газета. – 2016. – 19 січ.)
Українська поезія архибагата.
Імен, біографій, легенд у ній – темний ліс. У ньому присутня фауна і флора, від лисів до зубрів, від лілей до незабудок… Та чи б’ють у цьому рідному лісі джерела, рівні геліконським? Поезія – це сплески почуттів і безсмертні одкровення.
Розмова про добірку віршів Ігоря Павлюка – поета столичного, який народився як новорічний подарунок українській поезії, між Різдвом за старим і новим стилями.
Зійти до дна і відштовхнутися від нього є свідченням глибокого пережиття доброго етапу життя. Це справді половина століття, коли варто підвести підсумок, поцілувати клямку дверей до другої півсотні віку.
Поет перелічує рани, показує забинтовану душу, вихлюпує вірші-сповіді. Шукає полегші від ноші, що пекуче понатирала мозолі у одіссеєвих мандрах світом. Не вловив його близький і далекий світ, не змусив залишитися в чарівному оп’янінні, перед яким пасував Улісс. Не заглушило його виття сирен Нью-Йорка і Парижа, Лондона і Праги. Не став він космополітом, зберігши божественне… від Якутії до Пакистану. До своєї вітчизни Павлюк привіз з мандрів свою легенду, ліричні тріумфи, світове визнання. Лондонська премія Пен-клубу цьому промовисте свідчення. Гроно фахівців у змаганні між ста учасниками-поетами світу схилило голову перед талантом українця, якого визнали кращим. Рідкісне відчуття аксіологічної ваги поезії зробило його важковаговиком. З такого і питають за великим рахунком.
Та раптом – сповідь у ліричній ніші храму душі, пошук порятунку від декадансу і деградації цінностей у світі.
У місто вийшов.
Не впізнав людей.
Всі в масках чи в намордниках, – не ясно.
Моя зоря кудись мене веде,
Там хрест і вітер, і старенький ясен.
Павлюковими цінностями є імажинізм і кришталево чиста рима, висока тема людської гідності і вірності материнським заповітам, шевченківська чи єсєнінська зухвалість, звернена до кривдників і паплюжників святині. Тут він відданий класицист. Не кожному під силу стати на прю із собою, перелічити заподіяні кривди перед ближнім і зцілити його ж добірним словом. Бо що може бути дієвішим від слова у світі німоти і мовчазного егоїзму, коли замовчується сама правда? Поет Павлюк – правдомовець.
Бог не в силі, а в правді… –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Йому випало нести правду до молодого покоління поетів, які полюбляють репові звукові носії. Жилеткою класичного голосу не так просто протиснутися крізь щільно відгороджені стоси звукового ефіру, а тим більше витинати на ньому голуба миру, коли йде війна всіх проти всіх. Краще відгородитися дамбою від свавільних мейнстримів, що нуртами потягають у клоаки двигунів вічного згорання сучасного Аїду. Вже краще урбаністична нірвана:
А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все.
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.
Теперішній Павлюк шукає цінності, якими здатна напувати душу рідна природа:
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
Природа – його берегиня, Парнас, Пегас, високий клас. Опала здатна створити поетові славу. Павлюк її не потребує. Слава ходить за ним, щоб вручити лавровий вінок. Поет обирає природний терен. Це глибоке озаріння, бо дозволяє поглянути на навколишній світ іншими очима. Колишні друзі стають в ньому муляжами, квіти – гербарієм квітів зла.
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
Не кожний здатний розкрити себе вголос перед читачем. Є високе оголення душі, точна мапа острову скарбів ліричного героя. Брудершафт – не панібратство. Тут треба бути готовим стати до відповіді. Кастальські джерела сьогодні запивають спиртами, – не ті обороти життя, коли воно котиться в провалля. Муз не носять на руках, з ними дуже не церемоняться. За поетичними збірками не вишиковується перед завмерлим мавзолеєм книгарні жива храмова черга. Не киплять пристрасті, штиль і покинуті весла після потопу імперського Титаніка.
Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.
Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..
А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
Думаю, Бог почув поетове зізнання. Його різдвяний караван у дорозі, От тільки де ми? Йдемо до Кастальських джерел чи їх покидаємо.
Ігор Павлюк ще стоїть до світлини, за спалахом Аполлона розкривається еннеада Муз. Що ж, добрий груповий портрет, можна тільки позаздрити поетові.
Богдан ЗАВІДНЯК
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію