Сьогодні, нас віддаляє від колишнього Радянського Союзу майже чверть століття. Чверть віку пройшло, а ностальгія за минулим у мого покоління інколи виходить за межі здорового глузду. Цей відрізок часу працював не на становлення нашої незалежної і сильної держави, а навпаки на розграбування спільно-напрацьованого багатства і приведення країни до такої межі зубожіння, яку годі було і уявити. Ці невимовно важкі десятиліття одних зробили сильнішими, мудрішими, витривалішими, духовнішими, інші так і залишилися на тому рівні зомбі який був майже в усіх у СРСР. Нині дуже поширений вислів - зомбовата і вживають його, як правило люди молодшого віку по відношенню до людей пенсійного, старшого віку. Вони навіть не уявляють як це страшно жити у світі, який тобі придумали і нав'язали і ти віриш усьому тому, що тобі розказують і немає можливості вийти з цього брехливого простору, бо ти навіть не підозрюєш масштаби усієї брехні, бо не можеш ні з чим порівняти і немає звідки отримати альтернативну інформацію.. Ми спостерігаємо за Північною Кореєю , за їх партійними з'їздами і сприймаємо це як цирк, сміємося від душі, а ще зовсім недавно ми самі були такими клоунами і з нас сміявся увесь цивілізований світ, але ми цього не знали і жили майже щасливо за щільною металевою завісою. Зрідка за певних обставин завіса при відкривалася і найменший потік інформації звідти пробуджував мозок до роздумів, але у тих хто не лінувався це робити, тобто думати.
Перший раз завіса для мене піднялася у далекому 1980 році. Я приїхала до мами на Рівненщину з маленьким шестимісячним сином Олександром. За кілька днів довіривши малюка мамі я помчала у сусідню Волинську область навідати свою любу бабусю. Не бачилися з нею два роки і не могли навтішатися одна одною. Бабуся демонструвала мені свій гардероб ., розказувала, і показувала, що їй подарували діти і онуки на день народження. Овдовіла вона перед війною, сама дітей піднімала, прожила в нестатках, а тут добра надарували, бідкалася чи встигне поносити усе. За розмовами час збіг швидко уже і повертатися пора і я спізнилася на останній автобус. Що робити і не знала, бо у мами, у рідному домі на мене чекає маленький син, який ще ніколи без мене не залишався надовго. Я швиденько на трасу Луцьк – Рівне до літака, символу майже кожного обласного центру у ті часи і почала голосувати на попутну машину, а їх майже немає, бо особистий легковий транспорт у ті часи рідко у кого був, а службові і поготів у вечірній час не їздили. Хвилюванню не було меж, уже хотіла назад , до бабусі повертатися, але тут із-за літака вигулькнула небаченої краси машина. Я у своєму закритому Дніпропетровську ніколи таких машин не бачила. Уся кабіна обвішана яскравими різнокольоровими прапорцями, дивина, та й годі, але я насмілилася підняти руку і на мій подив машина зупинилася. Я підбігла до кабіни, її відчинив водій років 35-40 і дивною якоюсь мовою, але зрозумілою для мене з незвичним акцентом сказав мені, що взагалі то їм не дозволено брати пасажирів, але він бачить, що мені дуже потрібно їхати і тому зупинився. З радістю я заскочила на сидіння і красуня-машина рушила. І тільки тоді я зрозуміла, що це ж міжнародна траса і сіла я у заборонену іноземну машину. Нас же так лякали усіма іноземцями, а тут по ходу розмови з'ясувалося, що водій і машина з Югославії, а це ж майже капіталістична країна . Перелякалася не на жарт, а раптом хтось дізнається, що я їхала з іноземцем у машині…. Він почав розпитувати де я живу. Почувши про Дніпропетровськ, зауважив, що це місто для них закрите, їх туди не пускають. Запропонував взяти цукерку, я відсахнулася від неї, як від зарази, бо нам же розказували, що у цукерки вони можуть підмішувати усякі речовини, які будуть пригноблювати нашу волю і ми будемо тоді погоджуватися на співпрацю з ворожими нам країнами. Запитав ким працюю і яка у мене заробітна плата. Я відповіла гордо, що працюю інженером і посадовий оклад у мене 140рублів, на що він зауважив, що це дуже мало, що у них я отримувала б у десять разів більше. Я огризнулася що у них напівкапіталізм, а у нас соціалізм. Він знову простягнув цукерки , я знову від них як від чуми забилася у куток кабіни. Він усміхнувся і сказав, що це у нас їм такий ярлик навісили, а насправді у них усе націоналізоване, окрім тих підприємств, де можна красти, це ресторани, магазини, це у приватних руках. Сутеніло швидко, але і мій Клевань 1 був уже не за горами і тут водій сказав, Що попереду міжнародний пост ДАІ і у нього можуть бути неприємності через мене, як заборонену пасажирку, тому є два виходи із даної ситуації, або я повинна залізти наверх, там його напарник спить - відпочиває, або пригнутися у кабіні, щоб мене ніхто не помітив. Від першого варіанту у мене відібрало дар мови, про це не могло бути і речі, це ж ганьба, а другий варіант також мені не підійшов. Як це - я радянська жінка і у кабіні буду пригинатися, це ж небачено принижує мою людську гідність. Як результат, за один кілометр до посту він відкрив двері і я вийшла у темінь на безлюдну трасу серед лісу і потьопала пішки до посту, а там сердобольні чергові посадили мене на якусь машину і доїхала я додому. Розмова з югославом зачепила мене і засіла надовго в мені, з цього моменту я перестала безоглядно вірити усьому тому, що чула і бачила у радянських засобах інформації. Не з усіма траплялися подібні пригоди , не кожен мав сміливість піддати сумніву те що чув і бачив і проаналізувати події, що відбувалися.

24.06.2016р. Надія Таршин