Першу свою двійку я отримала у п’ятому класі за диктант з російської мови. Для мене - відмінниці, це було непоправне горе, бо до цього я ніколи таких поганих оцінок не мала, за чотири роки навчання у нашій початковій школі у мене була одна трійка у альбомі для малювання і ту я сприйняла, як трагедію і сльози мама ледве зупинила, а тут таке лихо – двійка. Я ту російську мову ніколи у селі ні від кого не чула, от і наробила у диктанті аж шість помилок, але у сусідки Люсі було їх вісім, я порахувала, і у неї чомусь стояла трійка. Як зараз пам’ятаю, як я тикала пальчиком то у свій зошит, то у зошит сусідки по парті і усе перераховувала її і свої помилки, а коли переконалася, що несправедливість у оцінюванні є, то зразу ж побігла до вчительки і запитала: - Чому? Вчителька роздратовано відповіла, що помилки бувають різні, а я подумала, що це, мабуть, тому, що вчителька живе неподалік від Люсі і не хоче травмувати її батьків двійкою. Вчителька була молода і гарна, але чомусь уся сива. ЇЇ прислали у школу на роботу з Воронежа. Учні переповідали, що вона посивіла тоді, коли фашисти зігнали усе село в церкву, зачинили двері знадвору і готувалися підпалити, щоб усі згоріли живцем за зв’язок з партизанами. За тих декілька годин в очікуванні страшної смерті, поки не підоспіли партизани, молода дівчина і посивіла. Ми її слухалися і жаліли, хоч не усе розуміли з того, що Вона нам розповідала. Мова була для нас чужою і незрозумілою, але ішов рік за роком і ми звикали.
Люся не зовсім була моєю сусідкою, вона сиділа попереду мене – гарненьке дівчатко із заможної родини з русявим хвилястим волоссям, сірими очима в обрамленні густих чорних вій, кирпатим гарненьким носиком і у пухнастому казково-гарному рожевому светрику. Той светрик входив завжди у трійку найзаповітніших моїх бажань з яких два могли змінюватися, а він незмінно залишався у трійці омріяного. У мене був якийсь непоказний рудий з простих ниток ще й протертий на ліктях і заштопаний, а Люся у своєму була схожа на ангела з ікони, яка стояла у нас на покуті. Ввечері, коли я лягала спати неодмінно перед очима був Люсин светрик з дивовижними візерунками. Те рожеве недосяжне диво десь глибоко засіло у моїй підсвідомості і мабуть завдячуючи тій далекій дитячій мрії я сплела багато гарних, прегарних светриків і собі і своїм рідним і друзям і був у мене найулюбленіший – рожевий з візерунками, який і досі бережу у шафі.

22.09. 2016р. Надія Таршин