Інколи виникає бажання повідати усьому світу про людину, яка тобі дуже дорога і ти знаєш її майже від народження, з якою із маленьких дитячих років і по сьогоднішній день ти нерозлучний душею, хоч життя прослало поміж нами немало доріг. І її і мої діти по-доброму заздрять нашій дружбі, яку ми несемо крізь усі літа. ЇЇ бабуся Марія приймала пологи у моєї мами, коли я народжувалася, а бабуся Євгенія була заслана у далекий Сибір, як і моя бабуся Палажка, за участь їх доньок в УПА. Моя подруга Женя народилася без батька, бо він був засуджений на сім років ув’язнення за сім кілограмів зерна, які «украв» із свого поля, а воно у 1948 році було силоміць колективізоване, а у нього в хаті була вагітна дружина і маленький синок і не було хліба. Ув’язнення її тато відбував у таборі на Колимі і моя Женька побачила татуся, коли пішла у перший клас.
Я пам’ятаю нас зовсім малесенькими, коли моя мама пошила нам пальто, мені темно-коричневе з великими керамічними ґудзиками, а їй світло-кавове у коричневу клітинку, а ми розганялися на льоду і їхали на животах і порозбивали ці ґудзики і нам вдома перепало добре. А перед цим нам мама пошила опалки – чудернацькі штанці схожі на нинішній дитячий комбінезон, нижня частина у них ззаду пристібалася на ґудзики. У мене вони були у біло – синьо – червону смужку, як прапор Росії, і я чомусь їх дуже не любила, хоч тоді у неї був інший прапор , та і взагалі я про неї нічого не знала, а у Жені цей дивовижний кравецький витвір був темно-коричневого кольору і у яскраві помаранчеві квіточки із зеленими листочками. Боже, яка то була краса. У нас на городі росла величезна верба і ми у мороз на засніженому полі під вербою закоцюблими пальчиками розстібали одна одній ті опалки і ніхто з батьків не переживав тоді, що застудимося. За нами ніхто взагалі у той час не дивився, росли собі… А взимку по черзі каталися на одному ковзані підтримуючи одна одну і учиняли свій дитячий суд над брехунами і крадіями. А у школі ми сіли на одну парту і були найактивнішими учасницями художньої самодіяльності. Танцювали у парі, вона переодягнений хлопчик – козачок, а я дівчинка і завжди привозили з усіх виступів нагороди. Вона поважала мій потяг до знань, а я захоплювалася її спортивними досягненнями. Різні події траплялися у нашому житті, але у нас завжди було відчуття надійного дружнього плеча, коли і поговорити і помовчати з людиною добре.