Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

Текст оригіналу:

В ресторане

Никогда не забуду (он был, или не был,
Этот вечер): пожаром зари
Сожжено и раздвинуто бледное небо,
И на жёлтой заре - фонари.

Я сидел у окна в переполненном зале.
Где-то пели смычки о любви.
Я послал тебе чёрную розу в бокале
Золотого, как нёбо, аи.

Ты взглянула. Я встретил смущённо и дерзко
Взор надменный и отдал поклон.
Обратясь к кавалеру, намеренно резко
Ты сказала: "И этот влюблён".

И сейчас же в ответ что-то грянули струны,
Исступлённо запели смычки...
Но была ты со мной всем презрением юным,
Чуть заметным дрожаньем руки...

Ты рванулась движеньем испуганной птицы,
Ты прошла, словно сон мой легка...
И вздохнули духи, задремали ресницы,
Зашептались тревожно шелка.

Но из глуби зеркал ты мне взоры бросала
И, бросая, кричала: "Лови!.."
А монисто бренчало, цыганка плясала
И визжала заре о любви.