Вайлувате, опецькувате цуценя з*явилося на нашому провулку рік тому, і все змінилося у спокійному і розважливому житті мешканців «провалля»,- так з любов*ю називали мальовниче місце у затінку яблуневого цвіту під залізничним насипом, стрімко зникаючих у далині потягів.
 Гостровухе пухнасте, з лапищами не дрібної породи маламута, воно впевнено пірнуло у світ незнайомих запахів, звуків і відчуттів.
Четверолапі друзі не забарилися із знайомством. Вівчарка Герда, що проживала по сусідству, робила підкопи і періодично пробиралася в гості до малюка. Кайхан, таке ім*я отримав наш новий мешканець, люб*язно сприймав візити сміливої дами.
Через півроку Кайхан був вже поважним псом, але дитинство не відпускало різноманітними витівками: квітники, сусідські городи були центром уваги бешкетника. Своїх хазяїв він поважав і любив. Хазяйку про себе називав мамою і з задоволенням облизував її тендітний носик, закидаючи лапища аж на плечі. Хазяїна обожнював і трішечки боявся. А от з їхнім сином стосунки були на рівних. Борюкалися у густій траві, рили нори у купі піску, і весь світ був близьким і радісним.
 Одного разу, по обіду, провулок сполошився,- Кайхан зник! Хазяїн бігав по подвір*ю і волав на все провалля : Кайхан! Кайхан!!!
 Мобільними дзвінками покрили простір можливих собачих прогулянок. Сусіди занепокоєно шастали між дворами, співчуваючи пропажі. Та були й такі, що таємно раділи зникненню Кайхана. Останнім часом, коли всі виїздили з дому, він від самотності, сидячи у вольєрі, що побудував йому хазяїн, вив. А завивав Кайхан так як треба, по-вовчому. А що, знай наших, ми ж не якісь там пуделі з під ковдри, ми для широких ведмежих просторів і снігових завалів, а тут,- посадили. Ха!
 - Кайхан! – його ніде не було. Вже бігали й до залізничного насипу. Хіба що до магазину не сягав обшук кущів і водоймищ.
  «Шукайте»,- думав Кайхан , приплющуючи очі від яскравого серпневого сонця. Він вольготно лежав під зеленою горожею в двох метрах від порогу і мріяв про те, як виросте і покаже їм тут усім підлісним і спартаківським псам, як перегребе городи і квітники бабцям, що постійно наїздили на нього. Мріялась йому розкішна молода пані собачої статі. «І під три чорти котіться всі, а я сплю!»
  Хазяїн в котрий раз пробіг по подвір*ю і ледь не впав, перечепившись через пухнату і пружну гірку.
  -А-а- а-а!!! Так от ти де!
Провалля з полегшенням зітхнуло, і всі зайнялися своїми справами.
 Герда все частіше приходила в гості до Кайхана, проповзаючи під металевою сіткою між дворами. Кайхан теж провідував її, вже ж не сидіти одному вдома.
 Їх лаяли, шмагали і пестили, городили забори. Купували дорогі нашийники, та простір за забором був привабливим і жаданим.
 Внизу під насипом протікала маленька річечка Тарапунька. Туди злітались хвостаті сороки, підквакували жабенята. Горобці зграями шастали туди – сюди. Небо присідало, з подивом вдивляючись в цей веселковий світ радощів і свободи.
 « Що вам, двоногим, без крил і хвостів? Заздрісно? Байдуже?»
 -Кайхан, до дому!!!

 Зима прийшла пухким, лапатим снігом. За ніч випало чимало. На ранок всі повискакували з лопатами горнути з під ніг зимовий непотріб. Тільки Кайхан з задоволенням вистрибував по наметам довгожданих снігових хвиль, презирливо кидаючи погляд на людей, знищуючих отаку красу. Сніг, сніг, сніг… Білі з сірим плями на хутрі Кайхана майоріли то тут, то там. «О, так! О, єс!»
 … Вечоріло. Підходив час потягу на захід. Річечка під лапами і не хрумкнула, теж занесло, заметелило.
«І як на ту насип скарабкатись? »
 Здоровезне і біле засліпило очі. «Не візьмеш!» Кайхан сміливо
вперся могутніми лапами в бетонні шпали. «Не візьмеш!»
  Потяг ішов на захід…