89
Похмура і глуха розлуки ніч
Затьмила своїм мороком мій день,
Як очі Стелли, даючи в дар день,
Сховались, залишивши мені ніч.
І кожен день жде, щоб настала ніч,
А ніч в мольбі, щоб йшов на зміну день;
Виснажливої праці повний день,
Знервована безсонним страхом ніч.
Зло звідав, що дарують день і ніч,
Бо ніч не безпросвітніша, ніж день,
А день чи не скорботніший за ніч.
На мене напосілись ніч і день:
Пронизує зими морозом ніч,
Жарою літа дошкуляє день.

92
Добродію, ви ціните слова
Свої, немов якийсь заморський крам,
Чи вдаєте, що ви спартанець сам:
Хоч довго вже розмова в нас трива,
Зронили слово лиш, від сили два.
Про Стеллу запитання ставлю вам,
Й ви кажете: "Все добре в неї там."
Чи ж вдовольнюсь лиш тим я, що жива?
Чуть з губ її зітхання більш чи сміх,
Скажіть, й сумна чи радісна була?
В що вдягнена, й турбот більш чи утіх?
Розмови з ким, коли й про що вела?
Чи хоч згадала про мене й любов?
Кажіть все, й ще раз, і те саме -- знов.

95
Зітхання, вірні друзі лиш одні,
Мене ви не лишили в самотині;
Колись вас в грудях няньчив -- і ось нині
Ви вдячні прислужитись і мені.
Ляклива радість десь блука всі дні
Й надія гине у жалю лавині;
Зреклась і втіха, хоч колись в гордині
Клялась, що ми навік в однім човні.
Печаль приходить в гніві і своїх
Дітей вбиває -- сльози, бо вважає:
Любов дала мені на втіху їх.
Лиш вам, зітхання, буть не заважає
Ніщо зі мною. Вдячний, що живете
В мені, хай навіть серце розірвете.