96
Ти, думко, недарма на ніч так схожа:
Один і той же в вас обох наряд;
В тобі теж морок чорний без відрад,
В день світлий ти, як і вона, не вхожа.
В обох у вас мовчання зловороже
І тяжкість спільна; в кожній з ваших вад --
Там сумнів, тут розгубленість -- все влад,
Слізми й росою -- кожна плакать може.
Самотності в обох вас поселились;
Явля ніч духів-тіней метушню,
В тобі ж метання Духу проявилось, --
Та все ж її з тобою не зрівню:
Втомившись, прагне спокою вже ніч,
А ти його женеш від себе пріч.

104
Чим, заздрісники, я вас так образив,
Що в поглядах стрічаю такий гнів?
Промовлю щось, а то й зітхну без слів --
Й у відповідь зловтішні чую фрази.
Й не досить вам, що в серце саме вразив
Мене відчай, що день мій спохмурнів
В розлук темниці -- й морок ув'язнив
Чуття мої всі, смутком їх обтяжив?
Й коли проходжу під вікном тим милим,
На мить забувши прикрощі свої,
І, спраглий, тішусь кухлем спорожнілим, --
Й вони вже тут, зловмисники мої.
"Він любить Стеллу," -- знов з їх уст лунає.
Та чи ж хтось, дурні, ще цього не знає?

108
Коли печаль, у пристрастей горні
Розплавившись, ввіллє свинець свій в груди
Мої й обпалить серце -- крізь облуди
Ти радісно одна сяйнеш мені.
Та тільки твої промені ясні
Очистять мої очі від полуди --
Скорботи знов, зійшовшись звідусюди,
Підріжуть крила. Й вже думки сумні,
Обсівши, мою голову схилили:
Страждальцю нащо Фебові скарби,
Якщо від дня його відгородили
Залізні двері? Чар такий в тобі,
Що в моїх бідах ти одна -- відрада
І в радостях моїх лиш ти -- досада.