Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Рецензії
«Пори року» Любові Бенедишин
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Пори року» Любові Бенедишин
(Збірка поезій «Літа проминальна літургія».
«Плай» Львів 2017. – 120 с.)
Чарівний світ мистецтва не обійшов увагою проминальний цикл природи «Пори року», що входять ними то без попередження, а то й завчасно у світ душі: весняні мотиви Антоніо Вівальді і осінні Астора П’яццоли, ораторія Йозефа Гайдна і фортепіанні картини Петра Чайковського, балет Олександра Глазунова і поезія Івана Буніна – сповнені шедевральністю і вдумливістю, дають змогу людині відчути глибоку пластику природних ліній, пережити хвилини радості наодинці з тайною буття. Коли я розкрив цьогорічну книжку поезій сокальської поетки Любові Бенедишин «Літа проминальна літургія», мені стало зрозуміло, що вона перегукується з моєю минулорічною збіркою «Почерк часу», оскільки структурно складається з чотирьох циклів, які відповідають порам року «Феєрія весни», «Елегія літа», «У самотність осені» та «По той бік зими». Мої ж пори року містять цикли «Зимове рондо», «Вальси весни», «Еклоги літа» та «Ноктюрни осені». Проте мова не про збіги чи паралелі в назвах циклів, а про сприйняття природи, в яке мені захотілося поринути, почувши голос Любові Бенедишин на її травневому літературному вечорі в Будинку вчителя у Львові. До того ж вона майже моя ровесниця.
Збірка авторки насправді несе інтонацію віршовано-сповідальних життєвих мотивів на фоні пейзажних замальовок і тем, які щедро налиті соком добірної силабо-тонічної поезії. Не знаю, чи натхненні вірші народжуються в муках, як весна, на думку поетки, але це спостереження довірене нею правоті природного голосу весни як явища. Тож прислухатися до голосу природи авторка воліє зробити мистецьким кредо збірки. Очевидно, що пережиті людиною почуття оживатимуть у строфах, присвячених самій природі, коли з нею тет-а-тет можна вести бесіду:
А лютий ще затримався на трішки,
Аби не розминутися з весною.
Вона вже поруч, зовсім-зовсім близько,
Легка на руку і легка ходою.
Ступає, наче гордовита леді,
Не дивлячись на тванисті дороги.
І лютий хутро білого ведмедя
Закохано їй кидає під ноги.(с. 13).
Природі так само дозволено входити у святая святих людських почуттів, натрапляти на їхні таємничі три крапки:
Я знов тебе зустріла випадково…
Упав на тротуар проміння сніп.
І дощик, що почався був раптово,
На сонце задивився – і осліп.
І райдуга. І вулиця. І місто.
І мить. І туга в поглядах німа…
В тісному світі нам уже не тісно.
У нас нічого спільного нема. (с. 24).
Проте поетці затишніше переживати драму почуттів у полоні лісового осоння або в садку поміж кущами смородини, порічок…:
Лісу сни високочолі
поміж кронами пливуть…
Маслюки
біленькі льолі
поскидали утраву –
чепурненькі, на галяву
збіглись до старого пня.
Соловей співає славу
повноті нового дня.
Липи плескають в долоні,
а дуби, статечно: ш-шааа…
Сонце снам цілує скроні.
Лісу світиться душа…
(«Ранок у лісі», с. 34).
Тут вона підвладна алітераціям, асонансам, метафориці та звуковій палітрі, може помилуватись красою рідного слова:
Серпень у серденько глипне.
Рій-гіркоту розтривожить…
Липа, похресниця липня.
Цвіт роздала перехожим.
Перса серпанком прикрила:
– Солодко… Дякую, доле…
… Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.
(«Липа», с. 38).
Або ж у двох наступних віршах:
Отавно …
Октавно…
Ох, славно!
Осанно…
Органно…
О! («Акорди серпня», с. 44).
Блакить
пориває
ялину:
я лину…
я лину…
я лину… (с. 48).
Окрема пошана віддана деревам. У збірці це береза, липа, дуб, ялина, осика, берест, горобина, тополя, верба, яблуня, горіх, клен…, та й деревна тематика представлена в окремих поезіях збірки «Дерева» тощо. Вони щедро світяться край дороги, переливаються барвами, створюючи неймовірні асоціації і правдивою поезією оживає свідок-час:
– Здорові будьте берести, ялини.
Сумна осико, і тобі – чолом!
… Дуб наступив на ниточку стежини, –
ген за рікою – вузликом – село.
(«Відлуння лісу», с. 65).
Гуляє осінь золоте весілля,
Помпезне дійство тишею вража.
Зітхає сонно нива-породілля,
Довіривши господарю врожай.
Злітає листя мовчазних овацій
На паморозі першої фату.
І свідок-час по неба синій таці
Обручку катуляє золоту. («Золоте весілля», с. 64).
Природа стає альтер Еґо поетки, супроводжує її почуття, антропоморфно перевтілюється в ритми сьогодення урбаністики. Однак міста насправді не чути, лиш лунають близькі серцю слова:
Контрасту легітне контральто…
Відлуння нотки золоті…
І шпацирує по асфальту
Зима в осінньому пальті. (с. 111).
Ось така вона пережита приминальність. Чекатимеш її приходу як літургійного дійства у вірі.
Богдан ЗАВІДНЯК
«Плай» Львів 2017. – 120 с.)
Чарівний світ мистецтва не обійшов увагою проминальний цикл природи «Пори року», що входять ними то без попередження, а то й завчасно у світ душі: весняні мотиви Антоніо Вівальді і осінні Астора П’яццоли, ораторія Йозефа Гайдна і фортепіанні картини Петра Чайковського, балет Олександра Глазунова і поезія Івана Буніна – сповнені шедевральністю і вдумливістю, дають змогу людині відчути глибоку пластику природних ліній, пережити хвилини радості наодинці з тайною буття. Коли я розкрив цьогорічну книжку поезій сокальської поетки Любові Бенедишин «Літа проминальна літургія», мені стало зрозуміло, що вона перегукується з моєю минулорічною збіркою «Почерк часу», оскільки структурно складається з чотирьох циклів, які відповідають порам року «Феєрія весни», «Елегія літа», «У самотність осені» та «По той бік зими». Мої ж пори року містять цикли «Зимове рондо», «Вальси весни», «Еклоги літа» та «Ноктюрни осені». Проте мова не про збіги чи паралелі в назвах циклів, а про сприйняття природи, в яке мені захотілося поринути, почувши голос Любові Бенедишин на її травневому літературному вечорі в Будинку вчителя у Львові. До того ж вона майже моя ровесниця.
Збірка авторки насправді несе інтонацію віршовано-сповідальних життєвих мотивів на фоні пейзажних замальовок і тем, які щедро налиті соком добірної силабо-тонічної поезії. Не знаю, чи натхненні вірші народжуються в муках, як весна, на думку поетки, але це спостереження довірене нею правоті природного голосу весни як явища. Тож прислухатися до голосу природи авторка воліє зробити мистецьким кредо збірки. Очевидно, що пережиті людиною почуття оживатимуть у строфах, присвячених самій природі, коли з нею тет-а-тет можна вести бесіду:
А лютий ще затримався на трішки,
Аби не розминутися з весною.
Вона вже поруч, зовсім-зовсім близько,
Легка на руку і легка ходою.
Ступає, наче гордовита леді,
Не дивлячись на тванисті дороги.
І лютий хутро білого ведмедя
Закохано їй кидає під ноги.(с. 13).
Природі так само дозволено входити у святая святих людських почуттів, натрапляти на їхні таємничі три крапки:
Я знов тебе зустріла випадково…
Упав на тротуар проміння сніп.
І дощик, що почався був раптово,
На сонце задивився – і осліп.
І райдуга. І вулиця. І місто.
І мить. І туга в поглядах німа…
В тісному світі нам уже не тісно.
У нас нічого спільного нема. (с. 24).
Проте поетці затишніше переживати драму почуттів у полоні лісового осоння або в садку поміж кущами смородини, порічок…:
Лісу сни високочолі
поміж кронами пливуть…
Маслюки
біленькі льолі
поскидали утраву –
чепурненькі, на галяву
збіглись до старого пня.
Соловей співає славу
повноті нового дня.
Липи плескають в долоні,
а дуби, статечно: ш-шааа…
Сонце снам цілує скроні.
Лісу світиться душа…
(«Ранок у лісі», с. 34).
Тут вона підвладна алітераціям, асонансам, метафориці та звуковій палітрі, може помилуватись красою рідного слова:
Серпень у серденько глипне.
Рій-гіркоту розтривожить…
Липа, похресниця липня.
Цвіт роздала перехожим.
Перса серпанком прикрила:
– Солодко… Дякую, доле…
… Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.
(«Липа», с. 38).
Або ж у двох наступних віршах:
Отавно …
Октавно…
Ох, славно!
Осанно…
Органно…
О! («Акорди серпня», с. 44).
Блакить
пориває
ялину:
я лину…
я лину…
я лину… (с. 48).
Окрема пошана віддана деревам. У збірці це береза, липа, дуб, ялина, осика, берест, горобина, тополя, верба, яблуня, горіх, клен…, та й деревна тематика представлена в окремих поезіях збірки «Дерева» тощо. Вони щедро світяться край дороги, переливаються барвами, створюючи неймовірні асоціації і правдивою поезією оживає свідок-час:
– Здорові будьте берести, ялини.
Сумна осико, і тобі – чолом!
… Дуб наступив на ниточку стежини, –
ген за рікою – вузликом – село.
(«Відлуння лісу», с. 65).
Гуляє осінь золоте весілля,
Помпезне дійство тишею вража.
Зітхає сонно нива-породілля,
Довіривши господарю врожай.
Злітає листя мовчазних овацій
На паморозі першої фату.
І свідок-час по неба синій таці
Обручку катуляє золоту. («Золоте весілля», с. 64).
Природа стає альтер Еґо поетки, супроводжує її почуття, антропоморфно перевтілюється в ритми сьогодення урбаністики. Однак міста насправді не чути, лиш лунають близькі серцю слова:
Контрасту легітне контральто…
Відлуння нотки золоті…
І шпацирує по асфальту
Зима в осінньому пальті. (с. 111).
Ось така вона пережита приминальність. Чекатимеш її приходу як літургійного дійства у вірі.
Богдан ЗАВІДНЯК
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
