„... підеш по в'ялих квітів чорнім пуху,
ціле життя згадаєш день по днині –
пропало щастя, наче пил в пустині”
(Уляна Кравченко)

Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих поколінь.

... Нить пам'яті – як цівочка – тонка
снується павутинням з поторочі.
Ти, свічечко, ще світиш проти ночі?!
Ожина ця – як смак життя – терпка!

Ти зблукана, здорожена... Авжеж.
Чи допадуть уста у тихі плеса,
де під весняним сонцем крига скресла, -
чи у жаркій пустині пропадеш!

Скиталице, чи ж віднайдеш свій скит?
Чи в Соловках набачиш тінь забуту,
коли в провидний день Страшного Суду
на тебе промінь кине Світовид!

Коли з грудей, із пилу рваних ран
невинно проросте кривава айстра,
і, наче клич далекого Чугайстра,
тобі омиє личко Білодан...
(Цей край обітованний Богом дан!)

... Пил пам'яті... піщиночка... пісок –
тебе чи спогадає, чи забуде...
Ще крок... Ще крок... – тоненький голосок
тебе веде Дорогою в Нікуди.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)