Марійка якраз видоїла корову і виходила зі стайні. Свіже молоко пахло дитинством, хоч було то дитинство у неї ой яке нелегке. Загавкав пес, по вулиці йшла поштарка, тримаючи у руках листа.
-Слава Ісусу Христу, Марійцю. Маєте листа. – Марійка поспіхом глянула на конверт. Лист був від сусідки з рідного села. Сусідка деколи писала Марійці про різні новини в селі. Хто сі з ким оженив, хто приїжджав на празник, а хто Богу душу віддав. Від тих новин ставало Марійці якось і солодко, і щемно на душі. В селі вона не була вже купу літ. Останній раз на похороні батька. Від того часу її там не видів ніхто. Та й чого було їхати ? До кого?
-Марійко, йди до крамниці, принеси хліба. І щоб одна нога там, а друга звідтам, -перед Марійкою стояла мачуха, владна жінка років тридцяти п’яти. Висока, чорнява, гарна на вроду, але що з того? Марійка боялась її до трему в душі.
-Добре, мамо, зараз принесу.
Мачуха при слові «мамо» скривилась як середа на п’ятницю: «Ну яка ж я мама тій клятій дівці? Ой, доле-доле, ще на ту дівку роби! Де воно сі взяло на мою голову?»
До крамниці дівча побігло разом із сусідськими дітьми. Сонце ніжило дитячі голівки, було весело і радісно на душі, коли дівча виривалось з хати. Хліб був таким свіжим, сонячним, круглим! І таким духмяним! Як вона любила отой свіжий хліб! Пам’ятає, як ще була живою її матуся. Вона часто пекла домашній хліб. Отак в кошичках заставить цілу піч, а потім витягає по одному! А він пахне на цілу хату! Тоді різала скибку Марійці і промовляла: «Їж, моя донечко! Щоб завжди був у твоїй хаті хліб! Хліб-усьому голова!» І ніжно гладила її русі коси.
Марійка не зчулася як прийшла додому. Разом з іншими дітлахами йти було ой як весело! А по дорозі всі смакували свіжий хліб!
-Ну давай той хліб, бо тре скоро до вечері сідати, а тебе не дочекаєш сі! – мачуха дивилась на Марійку злим колючим поглядом.
Марійка поспіхом дістала з сумки хліб. Боже мій, хліб був облуплений з усіх боків! Дівча по дорозі їло так смачно ту золоту шкуринку, що тепер від хліба залишилась тільки м’якушка.
-Ах, ти клята дівко, ти заразо! –кричала мачуха, - то що я маю тепер на вечерю дати? Що буде їсти мій Івасик? Ой, хлопчику, пропадемо ми з тою голодранкою!
Мачуха кинулась бити Марійку по руках. Кричала так на цілу хату, що Марійка не знала, що з нею робиться, і куди має втікати.
-Зараз же мені йди до крамниці і заміняй той хліб на другий. І щоб одна нога там, а інша звідтам!
Марійка вибігла з хати. Розгублена, зі страху не знала, в який бік має бігти. До крамниці вертатись? Без грошей? Як? Їй було соромно. Що вона там скаже цьоці, яка продає хліб? Скаже, що з’їла хліб по дорозі додому, а тепер прийшла за іншим?
Того вечора вона так і не повернулась до хати. Довго блукала полями, ходила до річки. Плакала і усе згадувала рідну маму.
-Де моя дочка? Що сі стало, що дитини нема в хаті? Ти вигнала мою дитину? -кричав до жінки Григорій. Він не стримався, накинувся на Параску з кулаками і того вечора таки відлупцював її. Вже далеко за північ батько знайшов сонну дитину на сіні, заплакану і нещасну з м’якушкою хліба в руках.
З того часу відносини між мачухою та пасербицею стали ще гіршими. Мачуха люто ненавиділа Марійку, хоч тепер руку піднімати на неї боялась, а Марійка терпіти не могла мачухи.
У вісімнадцять вийшла заміж і поїхала з села. Все погане старалась витерти з пам’яті, забути, а воно якось все одно каменюкою лежало на серці.
Марійка читала листа. У листі сусідка писала, що мачуха стала геть немічною. Син Іван п’є безпробудно. Всю пенсію забирає, що деколи стара їсти не має що. Хата стоїть холодна і пуста.
-Їдемо,-тихо мовила Марійка до чоловіка.
Мачуха довго вдивлялась майже незрячими очима, коли Марійка з чоловіком ступила до батьківської хати. Нарешті упізнала пасербицю.
-Марійцю, то ти? –стара плакала гірко-гірко.-Прости мене, моя дитино, бо не знала м, що м робила. Бог мене скарав за тебе сином-пияком, голодом і холодом.
-Мамо, поїхали жити до мене.- Марійка на стіл поклала свіжий круглий хліб.

30.06.17