У подружжя Паранчуків не було дітей. Вже з сімнадцять добрих літ минуло з того часу, як поженилися Оксана та Юрко, а Бог дітей не давав. Яких тілько докторів об’їздили, а ті лиш руками розводили: і нібито все добре, і Юрко здоровий хлоп, і Оксана – здорова жінка, а дітей нема. Від докторів Оксана кинулась ходити по знахарках. Ті варили якесь зілля, замовляли його, настоювали по два-три тижні, але то нич не помагало. Потім пішла по ворожках. Ворожка – то ворожка. Кидала на карти, чорнющими очиськами дивилась у них:
-Ой, жіночко! Що я можу Вам повісти? Вам пороблено, ще й як пороблено! А поробила якась чорна жінка. Ану пригадуйте собі, хто є до Вас найближчою? То якась сусідка або коліжанка.
Оксана не напружуючи пам'ять, пригадувала , певно, зо сім своїх чорнявих коліжанок, бо завжди мала їх багато. Але так і не могла зрозуміти, хто з них бажав би їй зла. А ворожка далі продовжувала:
-А ще у Вас в городі є закопаний під грушкою жмут волосся і суха жаба. То треба то викопати і спалити. Як викопайте і спалите, то, може, що з того вийде.
Навесну Юрко перекопав весь город, але таки нічого там не знайшов. Хоч орати вже не тра було.
Давно Оксана помітила, як чоловік з заздрістю дивиться на чоловіків, коли ті бавляться з дітьми. Он сусід свому малому змія летючого змайстрував і ганяють обидва. А Оксанин родич з малою ступив до хати, так Юрко дитини з рук не спускав. І агукав, і тішився, і белькотів до неї. Побачила Оксана – змахнула з очей сльозу. Хоч не хоч - сльози самі на очі навертаються.
А ще Оксана молилася. І свічки у церкві за здоров’я ставила. А як дивилась на ікону Благовіщення, то все їй здавалось, що то до неї той святий Гавриїл сходить і сповіщає чудову новину. Але чи то віра її була заслабкою, чи, може, Бог посилав таке випробування, не знала.
Було то десь під зиму. Вже бралися трохи приморозки. Оксана з Юрком обійщли господарку. Стара Маринка, Оксанина мати, сиділа під п’єцом та й гріла плечі. От би внуків поняньчити, а Бог не дає. Отак вона зі своїм Матвієм і не стали дідом та бабою. Прикро, а що поробиш?
Може, й правду кажуть люди, що хто бузьків зобидить, то дітей у тій господі вже не буде. Не принесуть. Бо птаха то Божа. Не можна її зобижати. А вони колись з чоловіком ой як зобидили тих птахів.
Ще Оксанка була малою. Прилетіли навесну бузьки та облюбували їх хату, та так, що на даху стали вити собі гніздо. Так завзято, так весело, що мала б душа радіти. А вони обоє налякались, що обгадять птахи все подвір’я. Ще й студня відкрита. Як ту воду потім пити? Виліз Матвій по драбині на дах та й скинув пташине гніздо. Ще довго кружляли бузьки над хатою, а потім зобидились і полетіли. Так більше і не прилітали. Дітей у тій хаті більше не було. Не народжувались, бо бузьки їх не носили.
-Мамо, чи можна тих птахів якось перепросити?-Оксана стояла задумана і все дивилась в височінь.
-Не знаю, дочко, не знаю. Гріх ми маємо з татом великий за бузьків. Може, якось і можна. Але як?
До весни Юрко змайстрував аж три круги під лелечі гнізда. Один заклав на стовп, другий на дах, а третій на ясена. Отак вони чекали повернення бузьків. Оксана виглядала їх кожен день з такою надією, з такою мольбою, що аж серце стискалось від жалю.
Недарма кажуть, що віра та надія творять дива. Таки то диво сталося. До давно забутого обійстя навесну прилетіли бузьки. І почали вити гніздо на старому ясені! А незабаром з’явились малі. Яким чудовим було дійство, коли старі бузьки вчили літати малих! Як усі раділи!
Дива та й годі! Певно, таки простив Господь гріх старого Матвія та його Маринки, бо до наступної весни у хаті стояла колиска, а з неї голос подавав малий Матвійко!
Бузьки літали навколо хати. Оксана усміхалась до синочка та до бузьків:

-Бузько, бузько, бузько пан!
Дай ми гроші на кафтан!
А я гроші загубив і кафтана
Не купив!

А вкінці промовляла:
-То Божа птаха, сину!


26.06.2017