ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.24
09:26
Коли я вийду з темноти
Ковтнути жменьку Світла
Чи хвилюватимешся ти
Що то не я, а вітер…
Чи уявлятимеш, що в ніч
Лише одне бажання
Почути знов: « не в тому річ…»
І буде ще питання:
Ковтнути жменьку Світла
Чи хвилюватимешся ти
Що то не я, а вітер…
Чи уявлятимеш, що в ніч
Лише одне бажання
Почути знов: « не в тому річ…»
І буде ще питання:
2024.11.24
08:07
Не розлюбила, а відпустила —
Любов не здатна відтяти крила!
Лети, як хочеш, у даль високу,
Мій волелюбний, зірчастий Сокіл.
За сніжні хмари, туди де вічність
Лоскоче вії промінням ніжним,
Несе цунамі на гострім вістрі
У сиве пір'я свавільний вітер
Любов не здатна відтяти крила!
Лети, як хочеш, у даль високу,
Мій волелюбний, зірчастий Сокіл.
За сніжні хмари, туди де вічність
Лоскоче вії промінням ніжним,
Несе цунамі на гострім вістрі
У сиве пір'я свавільний вітер
2024.11.24
07:56
У повітрі якась загадковість,
влаштували світила парад,
і дочитує осені повість
з книги Неба сумний листопад…
Опустились сніжинки скраєчку
на ранкові уламки часу.
Свіжознесене сонця яєчко
влаштували світила парад,
і дочитує осені повість
з книги Неба сумний листопад…
Опустились сніжинки скраєчку
на ранкові уламки часу.
Свіжознесене сонця яєчко
2024.11.24
06:40
Над рікою стелиться туман,
холодіють листопада ночі.
Ти була найкращою з оман
і від тебе геть іти не хочу.
Для розлуки ніби ще не час
дзиґарі відлічують хвилини.
Господи, помилуй грішних нас
від Адама з Євою до нині.
холодіють листопада ночі.
Ти була найкращою з оман
і від тебе геть іти не хочу.
Для розлуки ніби ще не час
дзиґарі відлічують хвилини.
Господи, помилуй грішних нас
від Адама з Євою до нині.
2024.11.24
06:22
Як розповів, то пожурила,
Іще й очам вказала шлях
Повз чорториї повносилі
До очеретяних дівах.
Я сотні раз до них приходив
У снах сполоханих своїх
І зі снопами хороводи
Водив щоразу їй на сміх.
Іще й очам вказала шлях
Повз чорториї повносилі
До очеретяних дівах.
Я сотні раз до них приходив
У снах сполоханих своїх
І зі снопами хороводи
Водив щоразу їй на сміх.
2024.11.23
20:48
Мчав потяг на семи вітрилах
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.
А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.
А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
2024.11.23
17:20
З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
2024.11.23
16:51
І
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.
ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.
ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
2024.11.23
16:11
У світі нема справедливості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
2024.11.23
15:55
А пізня осінь пахне особливо,
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
2024.11.23
10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
06:14
Мій творчий шлях був дуже нелегким. Він проходив крізь приниження, зневагу, хамство та несправедливість. Щоразу мені зустрічалися не ті люди. Це засилля невігласів, малограмотних та недалеких людей я залишив на тій дорозі. А сам пішов новим шляхом. І ось,
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема Стисло (2017) /
Проза
Тато
Коли Миколу мертвого привезли з поля на возі додому, Ганна не знала, що сі з нею робить. Голова сі крутила, серце нило, в очах помутніло і вона впала без свідомості на долівку. Баба-знахарка її довго приводила до тями, а коли привела, то першою думкою Ганни було: «Боже, Боже, що ж я буду без нього робити? Як жити буду? Четверо дрібоньких діточок, таких як горошок, ще й п’яте в животі. Та хто ж тим дітям їсти дасть? Тата вже не мають.»
Ганна була дівкою ладною на ціле село. Чорнява, коси як два праники, очі сірі, величезні. Втопитись можна було в тих очах! А усмішка яка ! Отак і втопився в її очах Микола-хлопець з сусіднього села. Як раз побачив, так і старостів заслав. А парубок він був теж на ціле село. Височезний, чуб русявий, а жартувати як умів! Дівки вмирали зі сміху, коли розповідав свої веселі оповідки. Не одна хотіла за нього заміж, а він полюбив Ганну. З першого погляду полюбив. Вона відповіла тим самим. Як вичікувала його в той день, коли свати мали прийти! І у вікно заглядала, і на подвір’я виходила, і Богу молилась, аби, не дай Бог, не передумав. А коли побачила, що йдуть, то з радості аж підскакувала, бо так їй хотілось зі своїм Миколою жити!
Відгуляли весілля, і поїхала на сусіднє село за невістку. Микола чоловік добрий, спокійний, роботящий. І діточки у них файні та здорові народжувались. Ганна до роботи як вогонь. Батьки ними натішитись не могли. Все як у людей, не гірше. Як кажуть, тільки живи, поживай та добра наживай! Та недовго було того добра. Отак зненацька помер на полі тридцятирічний хлоп. Люди перешіптувались між собою : «Серце слабе, певно, було, не витримало.» Але Ганна того вже не чула.
Поховали Миколу. А дітям раду якось давати треба. То ж вдова закотила рукави і до роботи. Бо хто замість неї робити буде? Свекор зі свекрухою вже старі, на старість самі вже хочуть якої допомоги. Чекають, аби їм хто подав миску зупи. Старші діти на бік поженились, то нема кому більше помогти. Один син ще, правда, при війську, а вернеться додому аж навесну.
Того Ганна боялась найбільше. Бо як вернеться Михайло, то не знати, як воно буде. І чи зможе вона лишитись тут? А як ожениться і свою жінку приведе до хати? Хлоп молодий-без пари не буде! І де ж то сі їй вступити? Додому теж нема де йти. Там ще дві сестри молодші. Ой, Боже, Боже! Чи ж думала, що така біда сі з нею стане?
Під весну народила дівчинку, сірооку, біляву, на Миколу схожу. Роботи додалося, ще й дитину треба бавити. Правда, воно спокійне. Лежить , мугикає та й усе стелю розглядає. А як хто заговорить з дитям, то усміхається.
Весна вже пахла бузком на цілу вулицю. Все буяло і квітло так, що аж дух запирало. Діти бігали по подвір’ю, бавились лапанки. Аж хтось з дітей закричав : «Мамо, мамо, наш тато йде!» Ганна кинулась до воріт, подивилась на вулицю. Йой, чи то сі їй здає чи направду? Перехрестилась раз, другий і аж тепер побачила, що то йшов Михайло. Високий, стрункий, русявий, чуб догори. Ну чистий тобі Микола! Ганні серце забилось швидко-швидко. Зайшов на подвір’я:
-Слава Ісусу Христу!
-Тату, тату!-кинулись усі четверо дітей до нього.
Михайло обійняв дітей і став витягати з клунка гостинці:
-Ось для вас! Я ж знав, що ви чекаєте мене, мої маленькі.
Діти заплескали в долоні і ще дужче стали обнімати Михайла. Маленька Ольга несміло запитала:
-А ти будеш з нами бавитись хованки?
-Аякже, я того й прийшов! – засміявся хлопець.
Минув рік.
-Ганно, а давай одружимось!-ніяковіючи, мовив Михайло.
Ганна здивовано глянула на нього:
-Як?
-Я тебе люблю. Та й чи може тато покинути своїх діточок?
Бузок пахнув на ціле подвір’я. Діти бігали і галасували так, що все ходило ходором. Від їх сміху ставала ще радіснішою весна!
19.06.2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тато
Коли Миколу мертвого привезли з поля на возі додому, Ганна не знала, що сі з нею робить. Голова сі крутила, серце нило, в очах помутніло і вона впала без свідомості на долівку. Баба-знахарка її довго приводила до тями, а коли привела, то першою думкою Ганни було: «Боже, Боже, що ж я буду без нього робити? Як жити буду? Четверо дрібоньких діточок, таких як горошок, ще й п’яте в животі. Та хто ж тим дітям їсти дасть? Тата вже не мають.»
Ганна була дівкою ладною на ціле село. Чорнява, коси як два праники, очі сірі, величезні. Втопитись можна було в тих очах! А усмішка яка ! Отак і втопився в її очах Микола-хлопець з сусіднього села. Як раз побачив, так і старостів заслав. А парубок він був теж на ціле село. Височезний, чуб русявий, а жартувати як умів! Дівки вмирали зі сміху, коли розповідав свої веселі оповідки. Не одна хотіла за нього заміж, а він полюбив Ганну. З першого погляду полюбив. Вона відповіла тим самим. Як вичікувала його в той день, коли свати мали прийти! І у вікно заглядала, і на подвір’я виходила, і Богу молилась, аби, не дай Бог, не передумав. А коли побачила, що йдуть, то з радості аж підскакувала, бо так їй хотілось зі своїм Миколою жити!
Відгуляли весілля, і поїхала на сусіднє село за невістку. Микола чоловік добрий, спокійний, роботящий. І діточки у них файні та здорові народжувались. Ганна до роботи як вогонь. Батьки ними натішитись не могли. Все як у людей, не гірше. Як кажуть, тільки живи, поживай та добра наживай! Та недовго було того добра. Отак зненацька помер на полі тридцятирічний хлоп. Люди перешіптувались між собою : «Серце слабе, певно, було, не витримало.» Але Ганна того вже не чула.
Поховали Миколу. А дітям раду якось давати треба. То ж вдова закотила рукави і до роботи. Бо хто замість неї робити буде? Свекор зі свекрухою вже старі, на старість самі вже хочуть якої допомоги. Чекають, аби їм хто подав миску зупи. Старші діти на бік поженились, то нема кому більше помогти. Один син ще, правда, при війську, а вернеться додому аж навесну.
Того Ганна боялась найбільше. Бо як вернеться Михайло, то не знати, як воно буде. І чи зможе вона лишитись тут? А як ожениться і свою жінку приведе до хати? Хлоп молодий-без пари не буде! І де ж то сі їй вступити? Додому теж нема де йти. Там ще дві сестри молодші. Ой, Боже, Боже! Чи ж думала, що така біда сі з нею стане?
Під весну народила дівчинку, сірооку, біляву, на Миколу схожу. Роботи додалося, ще й дитину треба бавити. Правда, воно спокійне. Лежить , мугикає та й усе стелю розглядає. А як хто заговорить з дитям, то усміхається.
Весна вже пахла бузком на цілу вулицю. Все буяло і квітло так, що аж дух запирало. Діти бігали по подвір’ю, бавились лапанки. Аж хтось з дітей закричав : «Мамо, мамо, наш тато йде!» Ганна кинулась до воріт, подивилась на вулицю. Йой, чи то сі їй здає чи направду? Перехрестилась раз, другий і аж тепер побачила, що то йшов Михайло. Високий, стрункий, русявий, чуб догори. Ну чистий тобі Микола! Ганні серце забилось швидко-швидко. Зайшов на подвір’я:
-Слава Ісусу Христу!
-Тату, тату!-кинулись усі четверо дітей до нього.
Михайло обійняв дітей і став витягати з клунка гостинці:
-Ось для вас! Я ж знав, що ви чекаєте мене, мої маленькі.
Діти заплескали в долоні і ще дужче стали обнімати Михайла. Маленька Ольга несміло запитала:
-А ти будеш з нами бавитись хованки?
-Аякже, я того й прийшов! – засміявся хлопець.
Минув рік.
-Ганно, а давай одружимось!-ніяковіючи, мовив Михайло.
Ганна здивовано глянула на нього:
-Як?
-Я тебе люблю. Та й чи може тато покинути своїх діточок?
Бузок пахнув на ціле подвір’я. Діти бігали і галасували так, що все ходило ходором. Від їх сміху ставала ще радіснішою весна!
19.06.2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію