Коли Миколу мертвого привезли з поля на возі додому, Ганна не знала, що сі з нею робить. Голова сі крутила, серце нило, в очах помутніло і вона впала без свідомості на долівку. Баба-знахарка її довго приводила до тями, а коли привела, то першою думкою Ганни було: «Боже, Боже, що ж я буду без нього робити? Як жити буду? Четверо дрібоньких діточок, таких як горошок, ще й п’яте в животі. Та хто ж тим дітям їсти дасть? Тата вже не мають.»
Ганна була дівкою ладною на ціле село. Чорнява, коси як два праники, очі сірі, величезні. Втопитись можна було в тих очах! А усмішка яка ! Отак і втопився в її очах Микола-хлопець з сусіднього села. Як раз побачив, так і старостів заслав. А парубок він був теж на ціле село. Височезний, чуб русявий, а жартувати як умів! Дівки вмирали зі сміху, коли розповідав свої веселі оповідки. Не одна хотіла за нього заміж, а він полюбив Ганну. З першого погляду полюбив. Вона відповіла тим самим. Як вичікувала його в той день, коли свати мали прийти! І у вікно заглядала, і на подвір’я виходила, і Богу молилась, аби, не дай Бог, не передумав. А коли побачила, що йдуть, то з радості аж підскакувала, бо так їй хотілось зі своїм Миколою жити!
Відгуляли весілля, і поїхала на сусіднє село за невістку. Микола чоловік добрий, спокійний, роботящий. І діточки у них файні та здорові народжувались. Ганна до роботи як вогонь. Батьки ними натішитись не могли. Все як у людей, не гірше. Як кажуть, тільки живи, поживай та добра наживай! Та недовго було того добра. Отак зненацька помер на полі тридцятирічний хлоп. Люди перешіптувались між собою : «Серце слабе, певно, було, не витримало.» Але Ганна того вже не чула.
Поховали Миколу. А дітям раду якось давати треба. То ж вдова закотила рукави і до роботи. Бо хто замість неї робити буде? Свекор зі свекрухою вже старі, на старість самі вже хочуть якої допомоги. Чекають, аби їм хто подав миску зупи. Старші діти на бік поженились, то нема кому більше помогти. Один син ще, правда, при війську, а вернеться додому аж навесну.
Того Ганна боялась найбільше. Бо як вернеться Михайло, то не знати, як воно буде. І чи зможе вона лишитись тут? А як ожениться і свою жінку приведе до хати? Хлоп молодий-без пари не буде! І де ж то сі їй вступити? Додому теж нема де йти. Там ще дві сестри молодші. Ой, Боже, Боже! Чи ж думала, що така біда сі з нею стане?
Під весну народила дівчинку, сірооку, біляву, на Миколу схожу. Роботи додалося, ще й дитину треба бавити. Правда, воно спокійне. Лежить , мугикає та й усе стелю розглядає. А як хто заговорить з дитям, то усміхається.
Весна вже пахла бузком на цілу вулицю. Все буяло і квітло так, що аж дух запирало. Діти бігали по подвір’ю, бавились лапанки. Аж хтось з дітей закричав : «Мамо, мамо, наш тато йде!» Ганна кинулась до воріт, подивилась на вулицю. Йой, чи то сі їй здає чи направду? Перехрестилась раз, другий і аж тепер побачила, що то йшов Михайло. Високий, стрункий, русявий, чуб догори. Ну чистий тобі Микола! Ганні серце забилось швидко-швидко. Зайшов на подвір’я:
-Слава Ісусу Христу!
-Тату, тату!-кинулись усі четверо дітей до нього.
Михайло обійняв дітей і став витягати з клунка гостинці:
-Ось для вас! Я ж знав, що ви чекаєте мене, мої маленькі.
Діти заплескали в долоні і ще дужче стали обнімати Михайла. Маленька Ольга несміло запитала:
-А ти будеш з нами бавитись хованки?
-Аякже, я того й прийшов! – засміявся хлопець.
Минув рік.
-Ганно, а давай одружимось!-ніяковіючи, мовив Михайло.
Ганна здивовано глянула на нього:
-Як?
-Я тебе люблю. Та й чи може тато покинути своїх діточок?
Бузок пахнув на ціле подвір’я. Діти бігали і галасували так, що все ходило ходором. Від їх сміху ставала ще радіснішою весна!

19.06.2017